З журбою радість обнялися

Пологи в обох матерів були затяжними і тяжкими. Тож, коли малеча майже одночасно криком сповістила про свій прихід на світ Божий, породіллі жартома вирішили: їхнім дітям в майбутньому судилося бути подружжям. Ніхто не знає, чи ті слова були вимовлені у щасливу хвилину, чи то втрутився всемогутній випадок, але після закінчення школи молоді люди справді одружилися. Ще з першого класу вони сиділи за однією партою, хлопчик завжди носив два портфелі: свій і Надійчин. У школі їх дражнили: «Женишок, женишок, причепився, як реп’яшок». Василько ні на кого не ображався. Він і справді кохав дівчину. Їхній перший поцілунок стався у першому класі, освідчення в коханні – в дев’ятому, а на випускному юнак запропонував Надійці вийти за нього заміж. Тільки з однією умовою: «Мені потрібна дружина, яка подарує багато дітей!». На весіллі гуляли всім селом. Гості бажали молодим вірного кохання і, звісно, багато діточок.
За три роки за допомогою батьків подружжя збудувало будинок, і щойно посаджений сад вже шелестів своїми молоденькими листочками. Їм усі заздрили, і було чому. Адже таку сім’ю не часто зустрінеш. Дітки народилися через два роки: один за одним, два хлопчики і дівчинка. Наймолодшу з усіх, Настусю, любили всі. Сусіди називали її дівчинкою-пшеничкою за білявий колір волосся. А ще, мабуть, у селі не залишилося такої людини, яка б хоч раз не відповіла на її постійне: «А чому..?».
Настуся була дуже самостійною. Впродовж кількох років її улюбленими словами були: «Я сама». Вона сама вдягалася, застеляла ліжко, впевнено тримала в руках ложку.  А коли мама готувала якусь страву, донечка була тут як тут, і вареники у її вправних рученятах виходили, як у дорослих. Коли родина працювала на городі, то всі сусіди залюбки спостерігали, як Надія розкидає по полю цукерки. Підібрати їх могли тільки ті члени сім’ї, які дійшли до цукерок, вибираючи картоплю, чи сіючи моркву.
Старший син Дмитрик пішов до першого класу. Настусі доручили привітати братика, і горда, і щаслива, вона ледь донесла до нього величезний букет білих айстр. Мама не була на святі першого дзвоника, бо готувала святковий обід. Посередині столу стояв великий торт із кольоровими свічками. Наступного дня Дмитрикові мало виповнитися шість років. У народі існує повір’я, що ніколи не можна святкувати день народження заздалегідь, але батьки вирішили не зважати на це. На день народження зійшлася рідня, друзі дітлахів. Коли всі гості розійшлися, а від торта не залишилося і крихти, Настуня, плескаючи в долоні, голосно вигукнула: «А давайте покатаємося! Поїхали до гаю! Бо вже осінь, скоро облетить листя і так сумно-сумно...».
Оскільки батько цього вечора спиртного не пив, то із задоволенням погодився. Зі сміхом і піснями компанія виїхала за село. Ось уже і гай видно, і раптом, немов з-під землі, з’явилася вантажівка. Чоловік не встиг повернути кермо, і автомобілі зіштовхнулися, піднялися в повітря. Допомога надійшла тільки через годину. Страшна звістка сколихнула все село. Діти загинули відразу. Надія і Василь, на щастя, залишилися живими. У жінки були розтрощені ноги, а у Василя стався струс мозку.
Дітей ховали бабусі. Провести загиблих в останню путь прийшли всі мешканці села. Дорога на цвинтар була застелена квітами. Здається, навіть небеса ридали: так лило зранку, що страшно було у вікно визирнути. Проте, коли домовини виносили з подвір’я, дощ раптово вщух, з-за темних хмар визирнуло сонце. У новеньких костюмчиках лежали в домовинах Дмитрик і Богданчик. Настуся в одязі нареченої, з усмішкою на вустах, ніби прощалася з односельцями.
Надія довго не могла отямитися. Коли до неї повернулася свідомість, перше, що вона промовила, були слова: «Як мої діти?». Медперсонал ховав очі. Ніхто не наважувався сказати їй страшну правду. Та материнське серце відчуло, що трапилося непоправне лихо. Декілька днів Надія лежала мовчки, втупившись у стелю, не їла. На шостий день попросила лікаря: «Повезіть мене до дітей. Дуже прошу».
Ніхто не посмів відмовити жінці. Надію поклали на ноші й автомобілем «швидкої допомоги» привезли на цвинтар. Словами не описати  зустріч матері з дітьми. Мовчки, ледь повернувши голову, жінка дивилася на свіжі горбики. В її очах було стільки туги і відчаю, що ніхто не міг стримати сліз...
Потягнулися довгі місяці лікування, але, попри всі намагання лікарів, Надія одужувала дуже повільно. Здавалося, жінка прагне смерті. Втім, так воно і було. Вона й далі ні з ким не розмовляла. Навіть, коли в палату заходив чоловік, мовчки відверталася до стіни. Василь приходив щодня, перемагаючи власний душевний біль, розповідав дружині про прожитий день, ділився сільськими новинами. Нарешті настав час виписки з лікарні. Василь, перш ніж привезти дружину додому, довго порядкував в усіх кімнатах, в яких нещодавно лунав щасливий сміх дітей. Їхні речі перекочували до будинків бабусь. Усі фотографії були надійно сховані.

Надія не могла самостійно пересуватися, тож чоловік садовив її в інва­лідний візок і часто, не соромлячись нікого, возив дружину селом. На обличчях подружжя була така скорбота, що люди не підходили до них зі співчуттями, а, привітавшись, ніяково опускали очі.
Але потроху жінка поверталася до життя: почала готувати обід, сидячи у візку, прала і прасувала одяг. Але робила все мовчки, механічно, не помічаючи нікого та нічого навколо. Тільки-но на землю опускалися сутінки, гасила світ­ло, лягала мовчки із заплющеними очима і лише іноді щокою стікала гір­ка сльоза. Так минув рік. Одного разу Василь, повернувшись з роботи, застав дружину з газетою в руках. На радощах він підійшов і ніжно обійняв її. Надія не пручалася і тихо промовила: «Я хочу дитину». Згодом сама почала ставати на ноги, але через місяць після чергового медичного обстеження дізналася, що вона більше не зможе мати дітей. Усю ніч жінка проплакала, а вранці попросила Василя відвезти її на цвинтар на побачення з дітьми. «Залиш мене біля них саму. Я хочу порадитися з ними», – тихо промовила.
«А тепер я хочу висповідатись», – попросила, коли повернулася і сіла в автомобіль. І чоловік відвіз її до церкви.
Надія і Василь весь вечір просиділи у глибокій тиші. Він ні про що її не розпитував, хоча й розумів, що вона думає про щось важливе. Лягли спати з третіми півнями. А вранці, коли прокинувся, побачив вишукано одягнену дружину з легко підфарбованими губами. У грудях чоловіка наче щось стислося. «Нарешті вона повернулася до життя», – подумав він. Але наступні слова його насторожили. «Я хочу сподобатися нашій донечці», – відповіла вона на німе запитання чоловіка.
Через кілька годин авто зупинилося біля дверей дитячого будинку в обласному центрі. Коли вони зайшли на подвір’я, їх оточили дітлахи. Погляд Надії зупинився на дівчинці, яка була дуже схожою на її Настусю. Такі ж глибокі сині очі, а волосся – білява кульбабка. Невдовзі всі формальності було залагоджено і Валя, так звали дівчинку, переступила поріг своєї нової домівки. Їхній будинок знову наповнився щастям: у ньому лунав дзвінкий сміх донечки. Переживши тривожні дні та ночі, Надія з Василем повернулися до життя: до господи знову заходили друзі, їхні діти. А вже через рік сім’я поповнилася знову. Подружжя всиновило Вадимка, а згодом ще Кирилка. Вони були з того ж дитбудинку, що й Валя. Осиротілі душі поріднилися, щоб приносити ра­дість одне одному. Тепер Надії і Васи­лю знову є для кого і для чого жити. Вечорами у вікнах їхньої оселі дов­го горить світло. А коли діти засинають, подружжя радиться, де краще поставити ліжечко для Марійки, яка незабаром житиме разом із ними. Вони мріють про розбудову будинку.
Хто знає, можливо, ще одна, обпалена сирітством дитяча душа, знайде тут притулок і любов.

Олена ВОРОНА.