«Я забула, як дихати» - історія жінки, яка боролася з COVID-19

«Я хочу поділитись свою історією для того, щоб люди зрозуміли, що коронавірус набагато підступніший та непередбачуваніший, ніж багато хто собі уявляє», - саме таким словами розпочалася наша розмова з пані Наталею, яка зателефонувала до нашої редакції та розповіла свій «життєвий шлях» довжиною у 19 днів. Шлях, який змінив її життя. Це час, який вона провела в лікарні. «Я розповідаю про це щиро, щоб люди не ставилися легковажно до цієї хвороби і не наражали на небезпеку інших, - каже Наталія. - Я бачила, як люди помирають. І якби не ця хвороба, вони б мали повноцінне життя і далі. Хочу донести до людей: не займайтеся самолікуванням, не слухайте «антиковідників». Життя у нас одне. Я щиро дякую усім лікарям, медичному персоналу, які докладають багато зусиль, щоб врятувати нас».

«Шок за шоком»

«У вівторок зранку я прокинулась від сильного кашлю, який, здавалося, вивертав всі нутрощі. Запах та смак нікуди не зникли. І взагалі за час хвороби не зникав, як у деяких. Зателефонувала до сімейної лікарки, і вона дала направлення на ПЛР-тест, - пригадує Наталія. – Зранку мені стало гірше, підвищилася температура, нудило. Але потрібно було йти здавати тест. Коли вийшла на вулицю, зрозуміла, що ноги не йдуть, у голові було помутніння, важко дихалося, були взагалі якісь незрозумілі відчуття».

За якусь годину жінці стало ще гірше, і лікарка порадила їй пройти комп’ютерну томографію, яка коштує 1200 гривень. Чоловік Наталії, відпросившись з роботи, відвів дружину на обстеження, а згодом вони отримали результат – ураження легень 5-25%. Сімейна лікарка терміново виписала направлення на госпіталізацію. І вже пообіді середи молоду жінку каретою швидкої допомоги відвезли до лікарні.

«Привезли мене в лікарню. І тут почався шок за шоком. Я ж думала, що все знаю про коронавірус, бо багато чого чула від знайомих, які перехворіли в легкій формі, багато читала, - продовжує Наталія. – А тут лікарка, яка щойно мене оформила в палату, каже: «Хочеш жити - не лежи на спині!» Так мені це запам'яталось і налякало, такого я раніше не чула. Потім сказали, що мене потрібно покласти під кисень. Привозять кисневий концентратор, дають маску... Скільки мені дихати – 10-15 хвилин? Відповідь ошелешує - цілодобово, поки не підніметься кисень в крові, тобто сатурація. Я знову шокована, бо думала, що це лише для важкохворих, а я ж ще молода, можу ходити, розмовляти... Та це, як виявилося, тимчасово. бо температура в мене вже не збивалась, але загальний стан покращувався: не так нудило, не так ламало тіло, і кашель наче зник. Утім, дуже важко стало піднятися з ліжка, було навіть неможливо дійти до туалету. Мене хитало в різні боки, я була наче в тумані. У п’ятницю прийшов результат тесту – у мене ковід, але тоді я вже мало що усвідомлювала. Мені заборонили вставати взагалі. Знову шок. Як, чому, невже так буває? Для мене це було найгірше. Потім мене перевели до іншого відділення, оскільки концентратора кисню вже не вистачало. Стан погіршувався. В іншому відділенні мене підключили до кисню з балонів. Потрібно було лежати на животі з маскою на обличчі, дихати киснем і не вставати».

«Невже я так і піду з цього світу?»

Попереду були субота та неділя. Стан Наталії погіршувався. «Усі вихідні я мучилася, мені не вистачало кисню, двічі була паніка, бо я задихалася, - продовжує наша читачка. - Я забула, як дихати, не могла вдихнути і видихнути, думала: невже це все? Невже я так і піду з цього світу? Але медперсонал зреагував швидко, мене підключили додатково ще до одного концентратора, розтирали спину, приводили до тями, медсестра наказала повторювати за нею, як потрібно дихати, щоб знову налагодити дихання».

Понеділок. Жінка вже шостий день була в лікарні. Лікар прийняв рішення – потрібно її переводити в реанімацію. «На той момент я нічого не розуміла. У реанімацію, так у реанімацію, - каже Наталія. - Мене поклали на каталку, дали балончик з киснем і кудись повезли. Але що я знала про реанімацію? Нічого, окрім того, що туди потрібні підгузки, і мені їх приніс чоловік. А потім був черговий шок - мене роздягли, всі речі віддали чоловіку. Телефон також. Я не могла повідомити рідним, як я почуваюся, що мені потрібна вода. Це було важко. Уявляєте, я навіть не чула чоловіка, який бачив, як мене везуть до реанімації і щось кричав мені. Це він мені вже потім розповів, що підтримував словами: «Тримайся! Я тут!» А через два-три дні в реанімації мені сказали, що я можу написати записку рідним. Це було справжнє щастя. Мені дали аркуш та ручку, і я на радощах написала цілого листа. Коли отримала відповідь, то не могла стримати сліз, діти гарно оформили і написали побажання. В реанімації я була п'ять днів, і в п'ятницю зранку мені сказали, що, можливо, мене переведуть в інше відділення. Відверто кажучи, мені всі ті дні були, як одна чорна діра. Я не розуміла, що мені роблять, який нині день, число. Було просто суцільне «мені погано, погано, погано...»

«Я втратив декількох невідомих мені, але близьких людей»

До розмови доєднується чоловік Наталії. «Я хочу доповнити, можна? - запитує він і продовжує. – Ви знаєте, я не буду довго розповідати, як ми з дітьми хвилювалися, як це все пережили. Я хочу донести інше. Ця хвороба дуже підступна. За ті дні, які була Наталка в лікарні, я втратив декількох невідомих мені, але близьких людей. Під дверима реанімації щодня зранку збиралися родичі, щоб почути відомості про своїх рідних. І ми всі, наче незнайомі, стали як рідні. І, на жаль, кожного дня люди помирали. Комусь було 50, комусь за 60, а комусь усього 36… Це страшно. Молоді люди йшли з цього світу через недугу, яку дехто й досі вважає вигадкою. Моя дружина, можливо, поборола все, бо не мала ніяких супутніх захворювань. А ті, в кого був цукровий діабет, на жаль, не вижили. В реанімації лежав один чоловік, здається, років 56-ти. Його мали разом із Наталією переводити в інше відділення, бо він вже лікарям анекдоти розповідав. Наче все – чоловік поборов недугу. Але ж ні! Йому раптово стало гірше, через день він впав у кому, а потім ще день – і все...»

«Їхати додому було страшно»

П’ять днів реанімації були позаду. Наталію перевели в інше відділення. Але кисень їй подавали як з концентратора, так і з балону. Вставати все одно не можна було. «Це було найважче, - продовжує наша співрозмовниця. – За декілька днів мене перевели на кисень тільки з концентратора. Мені стало легше дихати, вже не було високої температури, іноді вона підвищувалась до 37,2, але казали мені, що це нормально і така температура ще може довго триматися. Згодом я почала трохи дихати сама, їсти без маски, виходити до туалету. Це було важко, але бажання піти якнайшвидше додому та не залежати від кисню переважали над поганим самопочуттям. Коли я засинала без маски на годинку-дві, то прокидалася з затерплим обличчям. Було враження, що ніс виріс втричі та заважає. До речі, такі відчуття були ще тиждень після виписки з лікарні. І ось в понеділок, на 19-ий день моєї госпіталізації, в мене беруть аналізи, і я розумію, що мене можуть виписати. В обідню пору прийшов лікар і повідомив, що я можу збиратися додому. Їхати додому було страшно. Я ж без кисню не була навіть однієї доби! Але я дуже хотіла до рідних, і знала, що вдома і стіни лікують».

Вже майже місяць 37-річна жінка вдома. Чи відновився її організм після хвороби? Ні. Вона лише декілька разів виходила на вулицю, оскільки довго ходити ще не має сил. Наталя продовжує вживати ліки, які призначив лікар. Які? Як запевняє сама: «Самолікування шкідливе. Кожен випадок індивідуальний. Не вірте в різні нісенітниці, що якісь народні методи допомагають. Краще слухайте лікарів, яких ви знаєте. І навіть якщо ви вже перехворіли на COVID-19 у легкій формі, не розслабляйтеся, коронавірус підступний! Береженого Бог береже! Маска, дистанція, миття рук – елементарні речі, які можуть врятувати. І якщо у вас з’явилися хоч якісь ознаки ГРВІ, будь ласка, подумайте про інших, не контактуйте ні з ким. Бо, можливо, у вас ковід, який для когось може стати фатальним. Будьте усі здорові».