Їй казали: «Ти – не для армії» - історія волонтерки, яка вступила до лав ЗСУ

До початку повномасштабної війни жінка жила звичним цивільним життям – мала чоловіка, батьків та хорошу роботу. Втім, впродовж восьми років війни, розв’язаної російською федерацією на території України, 38-річна Анна не була осторонь, допомагала армії, й сама не раз хотіла вступити до лав ЗСУ.

Знайшла своє призначення

«Я народилася й мешкаю в Кобеляках Полтавської області, – розповідає Анна Білаш. – За освітою – вчителька біології та психологиня. Здобувши дві вищі освіти, за фахом попрацювати не вдалося. Але знання з психології знадобились на війні. Останні кілька років обіймала посаду завідувачки місцевого будинку культури».

Анна Білаш чи не єдина жінка зі своєї громади, яка наполегливо «штурмувала» Кобеляцький військкомат у спробах отримати дозвіл офіційно воювати в складі українського війська. До 2014 року медичного досвіду роботи у надскладних воєнних умовах у неї не було, однак зналася теоретично, адже її мама, Надія Іллівна, ветеранка медицини, передавала доньці свої знання. І навчаючись на кардинально інші професії, зізнається військова, поклик серця все одно повернув до медицини.

«Свого» добивалася довго

Впродовж 2014-2015 років Анна постійно їздила із волонтерською допомогою в зону АТО, відвідувала бійців, що перебували в Авдіївці, Іловайську та інших небезпечних районах. У складі 28-ї бригади опікувалася воїнами, набиралася військового й медичного досвіду від місцевого фахівця. Тоді й отримала перший позивний «Кіпіш». Відтоді жінка хотіла долучитися до захисту майбутнього своїх рідних й всієї України. Для цього «за розкладом» відвідувала місцевий військкомат, писала заяви на проходження військової служби добровольцем. Але весь час стикалася з відмовою.

«Це був важкий період цілковитих відмов. Мабуть, головна причина полягала в тому, що я жінка, в мене є робота, не пов’язана з військовою професією. Якось військовий комісар в Кобеляках запитав: «Скільки ти в армії?». Я йому й відповіла: «Офіційно ще не була». І це так. Але я була готова і теоретично, і практично, зналася, як поводитися в критичних й стресових випадках», – ділиться військова медикиня.

Найбільше, пригадує Анна Білаш, хвилювалася, як до її рішення поставляться батьки. Та вони знали, що доньку не переконати, тому й не намагалися це зробити. «З дитинства мала нетерпимість до нечесності й зла. Коли Україна зіткнулася віч-на-віч з ворогом, хотіла боротися за свободу та незалежність рідної батьківщини. Я завжди вважала, що там я буду на своєму місці», – зазначила жінка.

Ця війна не схожа на 2014 рік

«Ця війна не така, якою була у 2014-2015 роках, - каже жінка. - Тоді точилися більше стрілкові бої. Недарма військові називали їх «шалена куля». Зараз українських армійців ворог накриває з мінометів та кулеметів, залучає артилерію. Своїм бійцям, яких навчаю основам тактичної медицини, розповідаю на заняттях, що знання варто закріплювати на практиці. Був випадок, коли бійця накрило «Градом» і відірвало ногу. В той момент потрібна була практика і швидка реакція».

У сформованому українському війську перед початком повномасштабної війни військова професія Анна зазначалася як стрілець-санітар. І лише нещодавно посаду змінили на бойового медика. Втім, такі зміни, на думку військової, нічого нового не принесли, і бойові завдання медиків не змінилися. Будучи офіційно зарахованою у штат, медикиня не збиралася сидіти на місці дислокації роти, зустрічати й евакуйовувати поранених – вона хотіла бути безпосередньо у вирі подій, бо в цьому й полягає, на її думку, професія бойового медика. А коли дізналася, що в Полтавському районі формують свій штурмовий підрозділ, однією з перших подалася. Найбільше Анна Білаш хвилювалася, що її кандидатуру можуть не затвердити тільки через те, що вона жінка. Та цього разу причин відмовити військовій не було, й вона та ще 13 чоловіків вирушили на півтора місяця боронити українські кордони.

Фронтове життя

«Час на війні зупиняється», – каже Анна. Півтора місяця війни для неї перетворилися на роки. Майже одразу підрозділ відправили на Донеччину, де ворог вчиняв обстріли з мінометів, танків, ствольної та реактивної артилерії. Це були так звані вагнерівці. «Згадую, як нас вночі відвезли на Бахмутський напрямок. Тільки приїхали, росіяни почали обстрілювати наш автобус. Довелося до ранку просидіти в лісосмугах. Так було одинадцять днів. Це був навіть не «нуль», я б назвала це «-1». Щодня вони накривали нас з важкої вогнеметної системи «Сонцепьок», всі дерева навкруги горіли. Але ми сиділи до останнього й не здавали позицій», – розповідає про пережите Захисниця.

Успішно виконавши бойові завдання, бійцям довелося виходити «дорогою смерті», яка весь час прострілювалась ворогом. Дивом всі залишились живими. «Під час чергового обстрілу наших позицій росіянами побратим накрив мене собою. Я отримала травму, але залишилася живою. Вдячна Саші («Зірці») за врятоване життя».

Інший випадок – коли вже медичний наплічник парамедикині захистив її. Того дня черговий «приліт» застав жінку серед поля. «Я швидко впала на землю. Уламки снаряда, коли той вибухає, подають під кутом, й так вийшло, що один з них розірвав мій тактичний портфель навпіл. Думаю: якби не наплічник – мене вже не було б», – зізнається військова.

Війна не має статі

«Часто мене запитують, як я почувалася серед чоловіків-військових. Якось так сталось, що з дитинства дружила з хлопцями. І на війні з їхнього боку жодного разу не було на мою адресу дискримінації», – зазначає Анна Білаш.
Натомість медикиня мала більшу екіпіровку, порівняно з чоловіками їхньої роти. Щодня мала носити, окрім автомата, шолома та бронежилета вагою 12 кілограмів, ще й медичний наплічник, який важив 18 кілограмів. Однак Анна вдячна своїм командирам й побратимам, що сприймали її не як жінку, а як самостійну бойову одиницю.

В середині серпня жінка разом іншими бійцями області повернулася на малу батьківщину. «Насамперед обняла батьків, за яких не менш, аніж вони за мене, хвилювалася, — згадує про перші дні вдома. — Потім довго відсипалася, адже сон на війні був розкішшю. Мій годинник зафіксував, що за перші сім діб боїв з вагнерівцями я спала близько п’яти годин. Тоді у мене почалися проблеми з волоссям. Я думала, що не зможу його вимити й доведеться голитися. В тих умовах верх брав страх за власне життя, про інше годі й говорити. Та на секунду я мріяла про доволі буденну у наш час процедуру гігієни – просто прийняти ванну. Пил, бруд й земля, що сипалась на голову – все це спричиняло чималий дискомфорт». Нині Анна Білаш продовжує нести службу в складі роти охорони.

Аліна ДМИТРЕНКО, газета «Вісті», Полтавська область.

Матеріали надруковані у рамках проєкту "Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації” за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).