Хмельницькі волонтерки Ганна Бакалець та Алла Касянюк регулярно відвідують поранених бійців у медзакладах

Ці жінки – волонтерки зі стажем. Все почалося з того, що вони ще у 2019 році допомагали побороти хворобу Дмитрику Шелудьку, організувавшись з іншими благодійниками, щоб зібрати значну суму грошей для пересадки хлопчику кісткового мозку. «Після закриття збору грошей була нереальна ейфорія! Я зрозуміла, що об’єднавшись, ми можемо врятувати не одне життя, – пригадує Алла Касянюк. – Тоді я й познайомилася з Ганною Бакалець. Після успішного збору коштів ми вже зі сформованою групою волонтерів – і з України, і з-за кордону - почали допомагати іншим дітям, котрі цього потребували».

Коли ж почалася повномасштабна війна, до дівчат як уже до відомих і досвідчених волонтерок почали звертатися люди з пропозиціями долучитися до зборів на одяг, бронежилети, автомобілі, продукти харчування… Алла з Ганною допомагали, як могли. А потім, у травні минулого року, вони вперше відвідали у шпиталі поранених бійців, які проходили там реабілітацію. Та перша поїздка була, так би мовити, ознайомчою, щоб дізнатися, скільки хлопців лікуються, їхні потреби. Відтоді дівчата їздять до поранених регулярно. Привозять їм смаколики – випічку, свіжі фрукти й овочі (у них, кажуть, потреба є завжди), чай, каву, печиво. Також хлопцям потрібні звичайні речі: шкарпетки, взуття, змінний одяг, побутова хімія, засоби для гоління, військова форма, спортивні костюми… «Але найголовніше, – підкреслює Ганна Бакалець, – ми веземо їм увагу, відчуття того, що про них у відносно мирному місті й житті не забувають, хочуть подякувати хоч найменшим, що ми можемо, – турботою та повагою».

Часом Захисникам потрібно надіслати поштову посилку або отримати консультацію юриста. Алла – юрист, займається адвокатською діяльністю, тож і тут може підсобити. Аня працює помічником судді в апеляційному суді. Вона розповідає, що у приміщенні суду їй навіть виділили спеціальну кімнату, куди складають усе, що приносять небайдужі люди для поїздок до поранених хлопців.

«Ми призначаємо конкретну дату, коли збираємося їхати і в який саме заклад. Поїздки робимо з чітко визначеною періодичністю. Госпіталь для ветеранів та психіатрична лікарня – кожні три тижні, військовий шпиталь – раз у два-три тижні. Підтримуємо зв’язок з працівниками медичних закладів і дізнаємося потреби. В міську лікарню є можливість частіше навідуватися. Співпрацюємо з іншими волонтерами, щоб закрити якнайбільше потреб. Розповідаємо про це в соцмережах, і люди починають приносити те, чим можуть поділитися, – каже Аня. – Є постійні небайдужі, котрі приносять мед, випічку. Є чоловік, який допомагає хлопцях з військовими наплічниками. Вони, до речі, дуже радіють, бо часто буває, що після поранення потрапляють у шпиталі з поліетиленовим пакетом, де кілька особистих речей. Тому, коли привозимо наплічники, розбирають їх першими».

Нині волонтерські поїздки від тих перших, по суті ознайомчих, відрізняються масштабом. «Від кількох пачок печива, цукерок та чаю ми перейшли до двох завантажених повністю бусів. Зараз теж возимо чай, каву, солодощі. Завжди вдячні за домашню випічку, овочі, фрукти, книги, ігри, які допомагають хлопцям проходити реабілітацію, за адаптивний та простий одяг, побутову хімію, вологі серветки, консервацію, мед, варення... Словом, усе, що приносять люди», – каже Алла.

Також у Хмельницькій міській лікарні облаштували спеціальні коробки з еспандерами, гумовими м’ячиками, гантелями. Це для того, щоб, до прикладу, лікуючи ноги, бійці тренували і м’язи рук.

Волонтерки щиро вдячні тим, хто допомагає постійно, зокрема така співпраця налагоджена з громадами сіл Терешівці, Загинці, Лісові Гринівці, ГО «Злагода». І завжди радіють, коли до поїздок долучаються нові люди, сім'ї, громади. Адже це каже про те, що люди розуміють і пам'ятають про війну.

«У нас потужна співпраця зі «Швейною ротою» та волонтерською ініціативою «Крила допомоги» з міста Стрий, – продовжує Алла. – Вони передають адаптивний одяг, необхідний для тих, у кого поранення кінцівок. Цей одяг робить полегшує перебування та лікування хлопців. До допомоги долучаються з усієї України. Так, нашою чарівницею є Олена Васілішина з Києва, вона, як янгол-охоронець психіатричної лікарні у Скаржинцях. Кожної поїздки ми отримуємо від неї багато подарунків для поранених. Це – індивідуальні пакетики кожному захиснику, канцелярія, футболки з українськими принтами, що піднімають дух наших героїв».

Нині до Ганни з Аллою долучилися небайдужі Світлана Кутукова й Наталя Гнатюк. Вони не просто допомагають з організацією поїздок, а й безпосередньо беруть у них участь. І це дуже важливо, бо таким чином дівчата можуть приділити увагу більшій кількості Захисників.

Душа болить за всіх, хто виборює мирне життя

Волонтерки зізнаються, що на початках було дуже важко фізично, але ще більше – морально.

«Важко на запит приносити капці для людини, в якої одна нога. Важко підбирати адаптивний одяг для 19-річного хлопця, в якого не має ніг чи рук, – зізнається Алла. – Важко бачити, який нестерпний біль відчувають наші поранені Захисники, і розуміти, що їм нічим не можна допомогти. Після кожної поїздки кілька днів потрібно було, щоб прийти до тями. Згодом взяла себе в руки, оскільки розумію, що слабкою не зможу нікому допомогти. Навіть у важких ситуаціях намагаюся усміхатися, нести позитив. Дуже приємно, коли під час наступної поїздки хлопці показують, яку картину з тих, що ми привезли, намалювали, як склали пазли, наклеїли та повісили у відділенні. Був випадок, коли чоловік довго проходив лікування і персонал жодного разу не бачив його усмішки. Після спілкування з його лікарем ми привезли розвиваючі ігри та картини по номерах. Він малював. І ми були приємно вражені, що це допомогло. Він почав спілкуватися й усміхатися. Це найкраща подяка для нас – бачити щасливі усмішки наших Героїв!»

Аня також каже, що у спілкуванні з бійцями намагається бути сильною, не показувати слабкість. «Якось з нами поїхала суддя з мого місця роботи, – пригадує Ганна. – Вона заходила в кожну палату і, наче рідних, обіймала хлопців, щиро розпитуючи про поранення, про те, звідки вони і як сюди потрапили. І, знаєте, хлопці почали з нею ділитися, розповідати деталі. Тоді я зрозуміла, що навіть сильним чоловікам потрібна материнська ласка…»

«Тепер ми разом з хлопцями сміємося, інколи плачемо, намагаємося їх підбадьорити і дати впевненість, що усе буде добре і вони не самі, – додає Алла. – Завжди розповідаємо їм, скільки людей за них хвилюються та долучилися до допомоги. Незважаючи на те що ніхто з моїх рідних не воює на фронті, душа болить за всіх і кожного, хто потом і кров’ю виборює нашу Перемогу».

Волонтерки запевняють, що такі відвідини дуже потрібні, адже бійці у шпиталях і лікарнях переважно немісцеві, тож рідні їх не навідують, у декого рідня в окупації. А хлопці з нетерпінням чекають смаколиків, а найбільше – нашої любові, поваги та підтримки. Це дає їм відчуття важливості і розуміння того, що про них не забувають. Аня з Аллою встигають і дбати про власні сім’ї, і ходити на роботу. Вони – чудовий приклад, як треба чинити кожному українцю. Адже війна триває. І кожен може долучитися до допомоги пораненим: приготувати домашню випічку, поділитися кількома гривнями для закупівлі потрібного. Проте, на жаль, не всі це усвідомлюють. Війна в нашому спільному українському домі. І якщо ми всі разом не будемо з нею боротися – кожен на своєму місці і силами, на які здатні, то хтозна скільки вона триватиме…

Ірина ЛЬВОВ.