Як полегшити адаптацію дітей-переселенців у нових шкільних колективах - поради психологів

Першовересень скоро запросить школярів у новий навчальний рік. У відносно мирних населених пунктах України дітки сядуть за парти, а не змушені будуть вчитися дистанційно. І це, - погодьтеся, так важливо: спілкування, комунікація, ігри, пустощі, веселощі, симпатії, дружби і навіть конфлікти (куди ж без них?). Діткам змалку потрібно вливатися в соціум. Класні колективи таких шкіл поповнюватимуться цьогоріч новими учнями – їх війна вигнала з рідних домівок й рідних шкіл. Їм найбільше мріється зустрітися в улюблених класах зі своєю шкільною родиною, піти на фізкультуру у спортзалі, до якого звикли.

Проте, у багатьох з них вже й не залишилося ні дому, ні шкіл. А багатьом судилося звідати-пережити стільки – одному Богу відому. І травми ті безслідно не минають, й жахіть тих біль не втишиться ніяк. Як все ж якомога менш стресово адаптуватися до нових колективів, як діяти вчителям, батькам та й власне дітям, розповіли хмельницькі дитячі і сімейні психологині Анна Гралюк та Інна Грош.

Вік і обсяг пережитого – чинники важливі

Якщо ми говоримо про діток, які йтимуть в перший клас, то фактично однаково адаптовуватимуться до навчального процесу як внутрішньо переміщені особи, так і місцеві: колектив по суті формуватиметься з нуля. Правила, яких дотримуватимуться у класі, фундаментуватимуть теж разом, на чолі з учителем. Тобто, тут діятиме такий собі закономірний звичний процес початку шкільного життя. Виняток становитимуть дітки, які тривало побували під обстрілами, виживали під окупацією, з лишком захлиснулися жахами війни. Зазвичай вони навмисно порушують правила, шумлять, привертаючи до себе увагу. Тому батьки обов'язково мають розповісти вчителю, що саме пережила дитина. А той, порадившись зі шкільним психологом, підбере до неї ключик. Бо якщо вчитель спробує тиснути на таких діток, присоромлювати їх, вигонити, до прикладу, з уроку, це створить для дитини своєрідний вакуум і дискомфорт, відповідно бажання вчитися й відвідувати школу відпаде.

До слова, стверджують фахівчині, у будь-якому шкільному віці батьки мусять розповісти класному керівникові про пережите дитиною і особливості її поведінки внаслідок цього. «Буває, дітки, нажахані вибухами, травматично реагують на те, що просто впала книжка, на грім за вікном, на, здавалося б, прості слова «безпека» і подібні, - розповідає Інна Грош. – Вчитель має прораховувати подібні ситуації і вчитися «проживати» їх з такими учнями. По-особливому ведуть себе такі діти й у бомбосховищах. Тут теж надважлива поведінка вчителя. Якщо дитина завмирає, вона знову проживає звідане, тому вчитель має бути поруч, взяти її за руку, почати розмову, щоб вивести із заціпеніння. До слова, кожен шурхіт, голосний сміх, жарт можуть їх вибивати».

Для дітей старших і середніх класів важливим є прийняття їх новим колективом. І цей процес теж залежить від вчителя. «Якщо сприймає дитину він, її автоматично сприйматиме клас, - переконана Анна Гралюк. – Важливо, аби батьки змогли познайомити дитину з класним керівником до початку навчального року. Якщо говорити про підлітковий вік, то тут навчання не є провідним, головне – спілкування. Закриті діти або бояться познайомитися, або невпевнено чекають, поки познайомляться з ними. Уявіть, дитина потрапляє в сформований колектив, де є і лідери, і аутсайдери, і кожен займає свою нішу. Новенькому тут буде не зовсім комфортно. Завдання вчителя – максимально влити його в колектив».

Задавнена травма, як бомба сповільненої дії

Адаптація дитини залежить й від терміну, який уже перебуває у відносно безпечному місці (хто на мирній території довше, тому, зрозуміло, легше), й від того, чи були заняття/курси/тренінги з психологами. Якщо таких не було, невідомо коли, так би мовити, вибухне задавнена травма: чи то буде зауваження вчителя, чи просто погожа днина – це непередбачувано. Тому вчитель має спостерігати, прислухатися до дитини, при потребі звернутися до шкільного психолога або поліклінічного. Адже це не зняте напруження в подальшому заважатиме постійно. «Коли ми працювали з групами діток ВПО, - констатує Інна, - помітили, що сильно травмованим діткам потрібно суттєво більше часу, щоб адаптуватися. Вони проявляли себе на 6-7 заняття».

Не менш важливим у цьому напрямку є мовне питання, стверджують психологині. Місцеві зазвичай відстоюють українську, й на цьому фоні виникають конфлікти. До того ж, дитина, яка ще погано вивчила українську, гірше (повільніше) вловлює суть матеріалу, який пояснюється. Тому вчитель має на це зважати. Батьки ж у свою чергу мусять докласти максимум зусиль, аби якомога швидше дитина, як мовиться,на зубок, володіла мовою: для цього в сім'ї слід перейти на українську, також заохочувати читати українську літературу.
Діти, починаючи з 9 років, уважно стежать за подіями у рідному місті зі всеможливих чатів. Це теж має враховувати вчитель: якщо звідти погані новини, дитина потребує підтримки. У багатьох таких дітей воюють або залишилися вдома батьки,відповідно у них втрачене відчуття захисту... Такі дітки можуть бути розсіяні, незібрані…

Що важливо робити батькам?

Найосновнішу роль у процесі адаптації школярів-переселенців відіграє «триєдність» у співпраці батьків, вчителів і власне дітей. Тому психологи радять батькам заздалегідь познайомитися з вчителем, аби розпитати про сталі правила класу: куди їздять, як святкують дні народження і т. ін. Щоб підготувати до цього дитину. Також слід залучати дитину до зборів до школи: разом купувати одяг, канцелярію…

Щодня дитину слід питати, як пройшов її день. Якщо ви запідозрили боулінг, варто сконтактувати зі вчителем.
До слова, зараз є чимало літератури, яка, стверджують психологині, допоможе в адаптації дітей у школі. Як-от: Сергій Гридін «Не такий», Зои Саг «Дівчина онлайн», Шон Кові «Сім звичок високоефективних підлітків» і «Сім звичок щасливих дітей» й багато інших.

«У нашому місті, і так, напевно, скрізь у відносно мирних містах, - розповідають дівчата, - ВПО записують своїх діток-ровесників в одну школу, їм так легше, у нас ж бо вони на сеансах усі перезнайомилися-подружилися».
Дасть Бог, ці дітки швидко повернуться додому, а може, назавжди залишаться в інших містах і ходитимуть у школу під переможним мирним небом України. А нині – стараймося стати їм рідними.

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.