ye-logo.v1.2

Він мав стати командиром взводу, бо не боявся йти попереду - історія захисника Володимира Чернова

Суспільство 5812
Володимир Чернов загинув під час артилерійського обстрілу на Херсонщині
Володимир Чернов загинув під час артилерійського обстрілу на Херсонщині. Фото: з родинного архіву Чернових

Володимиру Чернову от-от мали присвоїти звання сержанта, проте 6 жовтня 2022 року життя захисника обірвав ворожий артилерійський обстріл.

Це жахливе, недобре передчуття… Від нього хололи ноги та стискалося все всередині. Альона сиділа і мовчки спостерігала, як її коханий чоловік поспіхом збирав речі.

«У країні війна. Я повинен йти її захищати. Це мій обов'язок», – немов відчуваючи страх, розпач і невідворотне в очах дружини, промовив тоді Володя. І жінка змогла відпустити, змогла змиритися з цим. Змогла пояснити двом синам, які й так добре розуміли куди відправляється тато, і що він для них – уже Герой…

Як, непевне, і в кожної дружини, яка проводжала чоловіка на фронт, звільняти нашу землю від російських окупантів, думки Альони бігли наввипередки, поринаючи то в щасливі спогади понад 20-річного подружнього життя, то підступна уява малювала жахливі картини військових буднів, небезпеки та горя. Жінка розуміла, що тепер, як ніколи раніше, її коханий потребує підтримки і розуміння, міцного тилу тут, вдома…

Чернові дуже полюбляли відпочивати разом, подорожувати країною. Фото: з родинного архіву

Володимир Чернов народився 30 липня 1980 року в Старокостянтинові. Мрія про військову кар'єру не збулася, бо забракували через стан здоров'я. Тож вирішив зайнятися справою, яку полюбив ще зі школи.

«У знайомих чоловікової родини був вдома комп'ютер, і йому дозволяли на ньому позайматися, – розповіла Альона Чернова. – Отак, крок за кроком, сам освоїв складну техніку. І це захоплення переросло у справу життя. Після закінчення фахового училища, розпочав свій трудовий шлях у місцевій газеті «Життя Старокостянтинівщини». У часописі займався версткою. Через деякий час у роботі довелося зробити півторарічну паузу – проходив строкову військову службу».

В Альони з Володимиром було дуже багато планів на життя... Фото: з родинного архіву

Після армії молодий чоловік відгуляв весілля. Його справили у символічну дату – 2.02.2002 року. Жити молоді вирішили з батьками Альони в селі Вовча Гора Чорноострівської громади. Звідти Володимир добирався на роботу у місцеві газети. Теж займався версткою. А згодом з головою поринув у рекламний бізнес. Причому починав з того, що різав папір, друкував, аж поки не став директором підприємства. Але дуже хотів започаткувати свою справу. Бо в сім'ї вже підростало двоє синів. Пристаралися й на свою невеличку хатину, клаптик землі біля неї. Провели воду, поставили паркан… Володя жартував, що поки не готовий до землеробства, а от після 60-ти неодмінно стане городником і садівником…

Молодший син Євген, як і тато, захоплюється футболом. Фото: з родинного архіву

«У лютому ми відзначили другий десяток подружнього життя. Вже й власний офіс підшукали, продумали бізнес-план, – каже дружина. – Чоловік планував розраховуватися та оформлятися ФОПом. Займаючись улюбленою справою свого життя, чоловік мав великі плани на подальший її розвиток. Але на світанку 24 лютого зателефонувала мама. Вона повідомила синові, що Старокостянтинів обстрілюють, що почалася війна. Володя вирішив на роботу не йти, а трохи зробити запасів продуктів, інших необхідних речей. Як виходив з магазину, йому вручили повістку. Тож того дня і поїхав до військкомату».

За словами Альони, до 7 травня чоловік служив при військкоматі, затим його направили на навчання в Закарпаття. Потрапив у гірсько-штурмову бригаду. Кілька разів дружина з синами навідувалися туди, аби хоч побачити ненадовго, привезти домашніх смаколиків…

Альона з синами навідувалася до чоловіка, коли він навчався. Фото: з родинного архіву

«Тоді він один із дуже багатьох військових відмінно пройшов онлайн-навчання із закордонними інструкторами та освоїв роботу з безпілотником, – пригадує Альона. – У вересні Володі дали п'ять днів відпустки. Але зміг побути вдома лише три. Викликав командир. Їх посадили у потяг і повезли на фронт. Куди – ніхто не казав. Володя писав, телефонував потім, але не признавався, де воює. Він казав, що за допомогою дрона обстежують територію, контролюють ситуацію… Я просила хоч натякнути де він, щоб приблизно знати, які новини відслідковувати, на якому напрямку. Якось він сказав відкрити його ноутбук, там лежав папірець. На ньому були виписані і пронумеровані п'ять областей. Він сказав: «Три». Під цим номером була Херсонщина…».

Коли дружина дізналася, на якому напрямку служить чоловік, разом зі старшим сином дуже пильно слідкували за розвитком подій на півдні країни.

«Ми спостерігали як звільняли Херсон, за всіма операціями, які там відбувалися… Адже десь там був наш тато… Десь там він керував своїм дроном, виявляв противника, слідкував за ситуацією. Він старався хоч раз на день залишити нам звісточку, що живий, що продовжує боротьбу. «Добрий день, чи на добраніч, чи у мене все ок», або ще якимись короткими повідомленнями чи дзвінками завжди нас заспокоював, вчив надіятися на краще. Востаннє він зателефонував вранці 6 жовтня. Сказав, що все добре, що не може довго говорити, бо зв'язок знайшли лише на верхівці горіха в селі, і під деревом вже утворилася черга. Адже кожен мав вилізти і сказати хоч слово рідним».
Ввечері Альона не дочекалася дзвінка. Почала набирати сама – тиша. Ніч уже не спали з молодшим Євгеном, пильнували, щоб не пропустити вісточки від тата. Такої неспокійної і такої надважливої… А він так і не вийшов на зв'язок. Тому наступний день очікування ставав все жахливішим. Підняли на ноги всіх, кого тільки змогли підключити, і дізналися – його більше немає…

«Нам казали, що наших хлопців ворог накрив щільним потужним артилерійським обстрілом, – пригадує ті жахливі миті дружина. – І навіть добратися до бійців, яких порозкидало, повідкидало в різні боки, інші не мали змоги. Орки знову починали стріляти…».

Тіло Володимира Чернова рідні змогли поховати через одинадцять днів. Герой знайшов останній прихисток на кладовищі у селі Вовча Гора.

Без найкращого батька залишилися двоє синів, які так на нього схожі. Старший став студентом університету, обрав ту ж спеціальність, що і його тато. Бо він так радив. І допомагав, навчав, підказував. А молодший Євген часто просить поїхати до Мукачевого, де зустрічалися з татусем під час його навчань. Немов бажаючи знову побачити знайому рідну постать, батька, що так радів рідним під час коротких зустрічей. А ще Євген, як і татусь, захоплюється футболом. М'яч для нього стає потужною розрадою у вільний від навчання час...

«На похоронах командир Володі сказав мені, що чоловікові от-от мали присвоїти звання сержанта та призначити командиром взводу, бо він завжди був попереду, завжди професійно виконував свої обов'язки, пильнував з неба за ситуацією на полі бою. Не судилося».

Нещодавно Альона з Сергієм розпочали збір підписів для присвоєння Володимиру Чернову звання Героя України. За три дні петиція зібрала понад 5 тисяч голосів. А на сьогодні вже є понад 10 тисяч. Збір триває. Жінка дуже просить підтримати ініціативу її родини, щоб увічнити добру славу про її чоловіка.

Віддати свій голос можна до 30 листопада 2023 року включно. 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую