ye-logo.v1.2

Він з неба втирає їй сльозу: історія захисника з Хмельницького Руслана Конопелька

Суспільство 16211
Кохана й діти свято вірили: Руслан з війни вернеться
Кохана й діти свято вірили: Руслан з війни вернеться. Фото: з сімейного архіву

Родина мріяла про нове житло, зростання дітей та поїздку в Український Крим. Війна зухвало знищила всі плани...

Вони жили в одному під'їзді. Товаришували. Але не більше, думала Марина. «Я любив тебе змалку. Просто терпляче чекав свого часу», - зізнався Руслан, коли врешті став чоловіком Марини й по-справжньому замінив батька її шестирічному синочкові Максиму.

Щасливій родині Конопельків з Хмельницького згодом лелека подарував Макара. Як же балував Руслан дітлахів! Як розчинявся у них! Йому ніколи не вдавалося бути строгим, не міг відмовити у здійсненні найвибагливішої забаганки. А Марину завжди задаровував квітами. І так зачаровували ті букети вишуканістю – будь-який флорист позаздрить: дружинині подруги завжди їх фотографували. Коли ж був на війні, то запашні сюрпризи раз-по-раз приносили кур'єри. А, бувало, віднаходив там, на розтерзаних територіях, польові квіти й неодмінно присвячував їхні фото коханій.
Руслан тривалий час працював у ТОВ «Полі-Пак», Марина ж – у сфері торгівлі. Попри надмірну зайнятість, подружжя віднаходило час для поїздок з дітьми на природу, на шашлики, на гриби, на риболовлю. Сини, як і батько, - затяті рибалки.

На четвертий день повномасштабного вторгнення Руслан Вікторович пішов до військкомату - справжній чоловік і патріот своє країни не міг відсиджуватися в тилу. Але не взяли. Пішов знову. Наполегливість перемогла. Боронив країну на Харківському, Донецькому та Херсонському напрямках. «Про війну чоловік не розповідав, - констатує дружина. – Вже коли дуже допитувалися – поверхнево. Завжди переконував, що все добре, жодних проблем. Ну майже санаторій...»

Боєць завжди переконував, що там, на передовій, все добре

Навесні 2022-го Руслана Конопелька оперували у шпиталі — надто дошкуляв варикоз. Він вже міг залишитися вдома, проте рвався до хлопців, на «нуль». «Ми тоді так багато розмовляли, - змахує сльозу дружина. – Планували-задумували. Твердо вирішили взяти під іпотеку житло. Мріяли жити щасливими розміреними буднями, пишатися здобутками й дорослішанням синочків, а ще – неодмінно поїхати на відпочинок до українського Криму».

На одну добу згодом заскочив Руслан додому: привозив ремонтувати службове авто. Передчуття невідворотного його не полишало. «Ти не загинеш. Мої кохання й молитви подібного не допустять», - переконувала кохана. «Марино, давай зустрінемося у Кривому Розі, - писав Руслан з Благодатівки, що на Херсонщині. – Бо щось у мене відчуття, що ми вже більше не побачимося». Відтерміновувала поїздку, не мала на кого залишити семирічного Макарчика. Та й чомусь була переконана: він неодмінно повернеться живим.

Боєць попередив, що дві доби не буде на зв'язку: ішли на позиції. Рідні звикли. Таке траплялося. Але й на третю добу телефон зрадливо мовчав. Марина не знаходила собі місця. Врешті набралася сміливості й зателефонувала сама, чого ніколи не дозволяла раніше. Пішли гудки. Це неабияк обнадіяло. Проте він не відповідав. Вийшла з дому.

Набрала побратима. «Ти де?» – запитав і одразу попросив, щоб зайшла кудись присісти. «Поранений?» - жахлива підозра змусила зайти у найближчу кав'ярню. «Руслан помер. Не витримало серце», - почуте в слухавці паралізувало. За кілька годин принесли офіційне сповіщення. За ним – дні у тумані. Привезли тіло. Речі коханого. Ніби у фільмі, слухали на прощанні, як гарно відгукуються про найріднішого побратими: завжди був попереду, з усіма роботами «на ти», позитивний, неймовірно добрий, готовий прийти на допомогу, справжній, мужній, безстрашний…

Дитина досі вірить в диво: а може, тато оживе

«Ти впораєшся! Витримаєш! Ти мусиш! Я завжди підтримаю. Уже з неба», - наснився Марині коханий небавом після похорону, коли не знала й не уявляла, чи існує у світі сила, здатна змусити взяти себе в руки. Він сниться їй досі часто. Попереджає про небезпеки. А коли Марина на могилі найріднішого на Алеї Слави не може втриматися, щоб не плакати, намагаючись йому розповісти, що відбулося у її з синами житті за тих кілька днів, у які не приходила, прапор, що розвівається над хрестом із фото, завжди так ніжно торкається обличчя. «Я переконана: це Руслан таким чином утирає мені сльозу», - ледь промовляє згорьована вдова.

«Мамо, дива трапляються. Я ж знаю! Наш татко ще може ожити?» - з такою надією зазирає в матусині очі восьмирічний Макар. Все частіше на могилу батька, хай і не біологічного, проте найкращого, ходить Максим. Наодинці. Не любить він маминих сліз. Мовчить із батьком по-дорослому. Йому 18. Навіки зодягла війна чорну хустину вбитій горем неньці. «Коли мені здається, що ось-ось збожеволію від цієї пекельної втрати, без Русланових підтримки, усмішки, поради, підтримки, знову і знову програмую себе, що я сильна і мушу справитися, заради пам'яті про нього», - змахує сльозу із вицвілих уже очей така ще молода вдова.

22 листопада виповниться рік, як війна зупинила серце 41-річному Руслану Конопельку, навік осиротивши батьків, дружину, синів...

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую