Митець з Хмельниччини Валерій Пузік: про картини, війну та життя військового серед мирного соціуму

У рамках літературної події письменник презентував свою книгу «З любов'ю - тато!». Книга була видана ще на початку цього року, проте її промоція досі продовжується та відбуваються творчі зустрічі з письменником, оскільки книга користується неабиякою популярністю серед читачів.

Але ми продовжили нашу бесіду після творчої зустрічі, бо книги, то не єдине, що зацікавило. Насправді життя цієї людини – повне на подієвий ряд та творчу працю, і кількома десятками рядками не можна описати та проговорити всі ті напрямки, в яких Валерій Пузік так чи інакше бере безпосередню участь. Тож виділили момент з картинами, які він почав малювати на фронті, а також про моменти життєвих переосмислень та адаптації військового в Одесі зараз.

Сам Валерій Пузік народився та виріс на Хмельниччині у селі Теліжинці на Старосинявщині. Деякий час він працював у Хмельницькому в редакції сайту «Є ye.ua». У 2015 році Валерій Пузік переїхав жити до Одеси і з того часу його вже називають одеським письменником та культурним діячем.

Поетичних читаннях Meridian Odesa, які проходили з 3 по 5 листопада цьогоріч, Валерій Пузік презентував свою книгу «З любов'ю - тато!»

Про акрил, який згодом «годував» підрозділ

Зараз картини, які малює Валерій Пузік, вийшли на новий рівень: на його особистій фейсбук-сторінці можна побачити не тільки пейзажі, але й інші напрямки, які формуються вже в окремі серії. Нещодавно окремі з його картин були представлені на аукціоні в Нью-Йорку. Проте насправді історія з малюванням починалася не з амбітних планів на майбутнє. Першу картину військовий ЗСУ малював у квітні 2022 року, на її закінчення знадобилося три тижні.

«До того моменту я не малював фарбами років зо шість, здається. І випадково я зайшов в магазин «все по три гривні», і там по інерції купив дешеві акрилові фарби. Хлопці спочатку дуже підсміювалися з цього процесу, не розуміли, що відбувається, тому що я малював на фанерній вкладці від ящику з автоматів, - така собі дерев'янка з обрубаними кутиками, - згадує Валерій Пузік. - Проте коли вони побачили вже завершену картину, зрозуміли, що я таки вмію малювати (сміється – прим. автора). До цього були, мабуть, думки, що чувак щось незрозуміле робить, або його скажімо - клинить».

Безповоротно думка побратимів з приводу картин змінилася після ще одного випадку, продовжує далі розповідати художник. В якійсь момент нам знадобилися біноклі і ми поїхали їх забирати у волонтера. При зустрічі йому була подарована картина.

Придніпровська височина. Кришка з ящика від боєприпасів. Акрил, олія, 2023. Херсонська серія

«Він світився від щастя: картина була підписана - бригада, місто, навіть хлопці на ній підписалися, - тобто це стало таким собі артефактом. До того ж на картині була зображена пташка, ластівка, символ нашого підрозділу. З того випадку поступово стало все нарощуватися. Моя дружина через деякий час купила та прислала мені хороші фарби, і робота «з малювання» почала набирати обертів. До того моменту, коли живопис вже перетворився в одержимість, я зрозумів для себе, що саме цей процес малювання повністю відволікає мене від всього. Якщо була можливість, я вдягав навушники і працював: лунає музика, я малюю, і мене ніхто не чіпає. І ще це дуже добрий момент був для того, щоб усамітнитись, коли навколо купа чоловіків, хтось вигукує, хтось щось дивиться в телефоні, десь розмови. У війську дуже мало особистого простору і часу коли можеш побути наодинці», - згадує Валерій Пузік.

Через деякий час назбиралася певна кількість полотен, і художник особисто написав до української журналістки та громадської діячки Зої Казанжи з проханням «десь цих картин позбутися». До того додав ще роботи, які малював під час несення служби в «Добровольчому українському корпусі» у 2015 році, - картини стояли вдома на балконі в пилюці. Жінка запропонувала провести аукціон на потреби Збройних сил України.

«Це був, здається, червень минулого року, і це був перший аукціон, коли картини почали приносити користь ЗСУ. Тоді вдалося виручити доволі таки хорошу суму, щоб закупити біноклі для одеського ППО. Для мене тоді це було особисто важливо, тому що в червні 2022 моя сім'я мала повертатися в Одесу вже жити постійно, і хотілося допомогти Повітряним силам в такий спосіб «побачити, що летить», - розповідає військовослужбовець.

Товстолобик строкатий. Кришка ящика від боєкомплекту. Акрил, 2023. Цикл ФАУНА – ФЛОРА,
Херсонська серія. Фото: з фейсбуку Валерія Пузіка
 

В якійсь момент «картини» допомагали годували підрозділ, за який ніс відповідальність Валерій Пузік. Сам він був командиром міномета і у своєму підпорядкуванні мав чотири людини.

«Коли ми були в Херсонській області, повністю забезпечували функціювання наших коліс за рахунок цих картин. Є автомобіль, його треба обслуговувати та заправляти, також треба було щось їсти в дорозі, бо у нас тоді було достатньо переміщень. І так, це тривало достатньо довго – кілька місяців повністю всі наші потреби закривалися полотнами. Тому і хлопці у свій вільний час вже долучалися до співтворчості: хтось, наприклад, не заважав, а хтось допомагав навіть ґрунтувати дошки для майбутніх картин. (сміється – прим. автора)».

Про суспільство та його «втому» від війни

Далі наша розмова продовжується про шлях переосмислення за час від початку повномасштабного вторгнення. І цікаво, як сприймає його військовий, який, безпосередньо, з перших днів став на захист своєї Батьківщини. Валерій Пузік відповів просто: за цей час він особисто для себе перестав вірити у швидку Перемогу.

«Я спочатку вірив, що все для нас швидко закінчиться, особливо на цьому емоційному піку, коли пішли контрнаступи та почали звільняти Київщину, Харківщину та Херсонщину. І коли ми вже були в Херсоні минулого року, стало зрозуміло, що тоді лінія фронту для нас зупинилася. Були окремі вилазки, були обміни пораненими – загиблими та з втратами з обоз сторін – в когось більше, в когось менше. Я це сприймав як «гойдалки», і вони тривали весь той період, коли я знаходився в Херсонській області. І от власне там і відбулося для мене розуміння, що швидко нічого не буде», - згадує військовослужбовець.

- Як ти думаєш, наскільки наше суспільство в тилу зараз готове знову знайти нову точку підйому та вступити у нову хвилю боротьби?

- Мені здається, якщо 2022 рік зібрав різних людей докупи, то в цьому році це послаблення у суспільстві все ж таки відбулося. І прірва між цивільним населенням та військовими зараз зростає з якоюсь просто геометричною прогресією. Можливо, я би цього не відчував, але коли приїхав до Одеси, чітко це відчув. наприклад, мої знайомі, яких я зустрічав на вулицях, у перші тижні мого відрядження, запитували: «А що ти тут робиш?». І це питання з однієї сторони не те, щоби мене гнобило, але саме формулювання запитання не було для мене чітко зрозумілим. За кілька місяців перебування в місті мені доводилося чути це питання, в тій чи іншій формі, кілька разів. Зараз я майже ніде не з'являюся: військова частина – дім – ранок – військова частина. У мене, на щастя, є можливість приходити до себе додому, бо у військову частину я зараз ходжу «як на роботу». І щоби не виникало питань типу: що ти тут робиш? чи: коли перемога? або: ти бачив полонених росіян? я став уникати контактів з цивільними. Ці запитання з одного боку смішні, а з іншого - не коректні. Я ж, наприклад, не запитую: чому ти ще досі не в армії?

- А кількість «твоїх людей»? Яка вона зараз?

- Зазвичай, це або військові, або волонтери – це коло спілкування, яке пов'язано або є дотичне до війни. Мене, до речі, найбільше вразило, я вже це пізніше зрозумів для себе, що зазвичай такі питання про «що я тут роблю», мені ставили люди, які бояться тих самих «зловісних повісток». Одного разу зі мною була ситуація, коли в Одесі у своєму районі я повертався додому і зустрів знайомого. І кумедно було почути від нього застереження туди не йти, бо «там роздають повістки». Я не знав, як це прокоментувати, махнув рукою і пішов далі.

- Що мають робити цивільні, щоб вас підтримати? І наскільки ти себе зараз відчуваєш самотнім серед людей?

- Не задавати дурних питань (сміється - прим. автора). Замість: «А що ти тут робиш?» - набагато приємніше чути: «Радий тебе бачити». Не відчувається, як мінімум ця прірва між цивільними та військовими. Коли мені дали відкомандирування з Херсонської області і я повернувся до Одеси, я отримав статус «тимчасового місця» до «особливого розпорядження». Коли те розпорядження відносно мене буде – я не знаю та і ніхто не знає. І це, до речі, також наступне питання, яке мене вибиває з колії: коли приходить командир і запитує – ну що, ти ще залишаєшся в нас? А я звідки знаю? Мені ще ніхто нічого не казав. І виходить, що і ні тут, і не там. Я би хотів отримати більш чітку відповідь: так, ти справляєшся тут зі своєю роботою добре, і ми тебе залишаємо, або навпаки – переводимо далі кудись. І це дуже дивний стан підвішеності, адже в будь який момент все може змінитися: сьогодні ти в місті, а завтра десь в полях.

- Як ти справляєшся з цим станом «вакууму»? Наскільки складно в ньому бути?

- Робота – це робота, я просто повинен її виконувати. Власне коли я приходжу на своє робоче місце, всі мої думки стосуються тих задач, які необхідно виконати сьогодні. А вдома – це сім'я. В Одесі я не можу чомусь використовувати той самий метод, який був у мене в Херсонській області: «написав – переступив – пішов далі». Можливо, тоді були інші потреби, що пов'язані з фіксацією текстом реальності, а зараз – це внутрішні копирсання, діалог із самим собою. Я за ці місяці написав сім достатньо великих оповідань, але я постійно до них повертаюся, постійно щось виправляю, доповнюю. Якось я перечитував свій Херсонський нотатник і це таке досить дивне письмо: потік свідомості, голоси, діалоги – все змішується. Клаптикова ковдра. В одеських же оповіданнях – для мене важлива інтонація. Але це вже, мабуть, інша історія.