Складні рішення, які змінили життя на краще: історії людей, які не зламалися

Корисною є будь-яка робота, яка приносить задоволення, яка надихає, змушує рухатися та допомагає знайти сенс у житті. А особливо, якщо її виконують люди з особливими потребами.

У різних життєвих обставинах люди намагаються знайти найкраще рішення для розв'язання власних проблем. Їх – безліч, як і можливостей. Але буває, що виклики стоять перед українцями, які частково втратили працездатність внаслідок нещасного випадку, вродженої патології або ж отримали серйозну травму, захищаючи свою країну. Звісно, найлегший спосіб – опустити руки та намагатися існувати за рахунок допомоги від держави, рідних і близьких, благодійних фондів та інших джерел підтримки. Проте є люди, які мають інвалідність, та зовсім не збираються сидіти й чекати на допомогу сторонніх. Вони знайшли в собі сили, бажання бути корисними, робити максимум із того, що можуть. Тому впевненіше дивляться у день завтрашній, стають особливим гвинтиком у великому механізмі життєдіяльності громади, краю та країни загалом.

Переселенець з Чернігова однією рукою замітає вулиці

58-річний Віктор Голуб з Чернігівщини півтора року підмітає вулиці Чернівців. Робить це однією лівою рукою, бо праву втратив понад 20 років тому на будівництві.

«Вижив. Знову не знав, чим зайнятися. Якось мамі привезли кролицю й треба було зробити для неї клітку. Сказала мені попросити про це сусіда. Думав, підготую матеріал, щоб швидше було, але якось втягнувся й за дві-три години зробив клітку. Пальці дуже боліли, коли цвяхи закручував, але наступного дня зробив ще одну. Відтоді якось Бог підштовхнув до життя», – каже Віктор.

Після цього чоловік вирішив тренуватися зав'язувати шнурки, самостійно їсти та одягатися. Вчився робити це максимально просто, швидко та зручно для себе. Згодом працював у страховій компанії, навчився писати лівою рукою. Опісля був продавцем велосипедів, а також мав свій магазин одягу.

До повномасштабного вторгнення чоловік майже 20 років прожив на Чернігівщині, мав там дружину. Але три роки тому вона померла. 24 лютого 2022 року Віктор повертався додому з Києва. У Ніжині його електричку зупинили тероборонівці й висадили всіх пасажирів. Тоді чоловік дізнався, що почалася повномасштабна війна.

Загалом у Ніжині він прожив п'ять тижнів. Одного разу поблизу його укриття влучили три ракети. Тоді у приміщенні школи повибивало вікна. Віктор вирішив евакуюватися – серед міст, куди можна було виїхати, обрав Чернівці. Там чоловіка прихистили у місцевому дитсадку. Він одразу почав шукати гуртожиток та роботу. У центрі зайнятості йому запропонували спробувати працювати на комунальному підприємстві «Містосервіс», втім там вакансій не було.
«Мене направили в одне з колишніх житлово-ремонтно-експлуатаційних підприємств. Начальник на мене подивився й каже: «Вибачте, але що Ви зможете з однією рукою?» Не взяли мене. Але згодом зателефонував начальник «Містосервісу» й запитав, чи не передумав я йти до них на роботу», – пригадує Віктор. Так чоловік став працювати двірником, втім потребував напарника, тому запросив на роботу свого сусіда по кімнаті. Працюють завжди вдвох й розподіляють між собою завдання.

Віктор розповідає, що працювати однією рукою не важко. Про це часто запитують перехожі. Також не любить, коли його жаліють, бо людиною з інвалідністю себе не вважає. Береться за будь-яку роботу: якщо потрібно щось повантажити – вантажить, просять прибрати – прибирає. Працює на рівні з усіма й не відмовляється від праці.

Повернулися до війська без ніг, бо не вистачає саперів

Українському саперу Андрію Ільківу ампутували ногу нижче коліна після того, як у вересні 2022 року під ним розірвалася фугасна міна. Однак вже у травні 2023 року він повернувся до роботи, стоячи на протезі, шукав і знешкоджував міни.

На фото: Андрій Ільків: «Так, є страх, коли стоїш біля мінного поля, але з іншого боку ти знаєш, що за допомогою металошукача, саперної лопати та спецзасобів т можеш пересуватися, проводити роботи з розмінування». Фото: з інтернету

Ільків, поранений під час підриву в селі Дементіївка на Харківщині, розповів, що вирішив повернутися через великий обсяг робіт з розмінування. За його словами, територія, яку вони розчищали, коли вибухнула міна, поранивши його, була особливо складною. Міни були поховані під землею, їх неможливо виявити за допомогою візуальних підказок. «Спочатку ви не відчуваєте болю і можете використати цей момент оніміння для надання першої допомоги – накласти джгут, поки вас не охопив шок», — розповів він.

37-річний батько чотирьох дітей є одним із 14 саперів, які повернулися до розмінування в підрозділі чисельністю близько 100 осіб, попри те, що були поранені. «Звичайно, є страх, коли повертаєшся, коли стоїш біля мінного поля, є страх, але з іншого боку ти знаєш, що за допомогою металошукача, саперної лопати та спецзасобів ти можеш пересуватися, проводити роботи з розмінування», – зазначив сапер.

Підрозділ Андрія був створений під час війни та зосереджений на гуманітарному розмінуванні далі від бойових дій. Нині вони діють у Херсонській та Харківській областях, частину яких минулого року відбили у рашистів. Тоді внаслідок вибухів загинули четверо їхніх саперів, 16 отримали поранення.

Ще один сапер - Валерій Онул - також повернувся до роботи в підрозділі, попри те, що в листопаді втратив ногу внаслідок підриву. Навіть одразу після вибуху він був впевнений, що повернеться до розмінування, коли одужає. «Багато думок переповнювало мій розум, але було одне божевільне бажання, після того, як мене привезли в лікарню, і я прийшов до тями. Вже тоді я хотів повернутися до роботи», – каже чоловік.

На фото: Олександр Борисенко навчає дітей та дорослих правил поводження з вибухонебезпечними предметами та на власному прикладі розповідає про їх небезпеку. Фото: suspilne.media

Чернігівський сапер Олександр Борисенко відомий як «Кракен» теж повернувся до роботи після поранення. У грудні 2022 року під час відрядження на Харківщину він підірвався на російській міні й втратив частину лівої ноги. Після майже року реабілітації чоловік нині виїжджає з колегами по області з мобільним класом мінної безпеки, навчає дітей та дорослих правил поводження з вибухонебезпечними предметами. «Коли приїжджаєш та починаєш розповідати, то люди крізь вуха це пропускають, але коли я наводжу приклад своєї ситуації, коли я підірвався при виконанні обов'язків, то вони вже починають до цього ставитись дуже серйозно. Тому що я показую, чим це може закінчитись, і розповідаю також історії, чим це закінчилося для моїх колег з інших областей, які, на жаль, загинули», — розповів Олександр Борисенко.

У 27 років втратила ногу, але все життя слідувала за мріями

Пенсіонерка з села Ясенове Перше, що на Одещині, Ольга Гогулінська у 27 років пережила автомобільну аварію, втратила ногу. Проте завдяки відданості люблячого чоловіка Володимира не втратила сенс життя та завжди рішуче дивилася у майбутнє.

На фото: «У мене є мрія – відродити моду на весільні воскові віночки», – каже Ольга Гогулінська. Фото: odessa-life.od.ua

Жінка 33 роки пропрацювала бухгалтером, а коли вийшла на пенсію, вирішила зайнятися улюбленою справою – створювати прекрасне. Робила ляльки-мотанки, випікала розписні пряники та дуже хотіла «приручити» віск. Наближався золотий ювілей їхнього з чоловіком подружнього життя, і Ользі хотілося зустріти його в своєму восковому весільному віночку, який, на жаль, втратила. Крихта за крихтою, жінці вдалося відтворити прикрасу за фото. Тож у 2019 році свято відзначили, як і планували.

«Того ж дня у мене з'явилася мрія – відродити моду на весільні воскові віночки, – пригадує Ольга. І з того часу почала все більше поринати у цей захоплюючий процес. – На виготовлення одного, якщо працювати цілими днями поспіль, іде зо два тижні. А загалом – близько місяця, бо у прикрасі міститься до тисячі дрібних деталей – восковичок, листочків, квіточок, різних спіральок. У кожну квіточку я вкладаю молитву на щасливе подружнє життя».

З першого ж дня великої війни жінка залишила мистецтво й організувала волонтерський рух. Збирали продукти для військових, пекли хліб… За кілька місяців такого навантаження здорова нога жінки не витримала, тож довелося зробити паузу. Ольга знову повернулася до своїх віночків. У неї нині нова мрія: «Щоб усі наші діти, батьки, брати, сестри, які воюють, повернулися швидше додому з Перемогою, прийшли до мене по віночки і одружилися».

3 грудня в Україні відзначали Міжнародний день людей з інвалідністю. На жаль, багато захворювань чи травм на сьогодні є невиліковними та обмежують людей у фізичних можливостях — вони не можуть виконувати звичні для здорової людини функції. Від цього страждає близько 15 відсотків людей на планеті. Люди з інвалідністю мають численні труднощі — побутові, психологічні, проблеми з освітою та працевлаштуванням. Їм часто притаманні нижчий рівень життя та часткова чи повна соціальна ізоляція. Проте сильні духом ніколи не здаються і вперто йдуть до своєї мети. Таких прикладів – чимало. І завдання усіх нас – підтримати їх та допомогти боротися за власне місце під сонцем.

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.