У своє 25-річчя він пішов на війну: історія захисника з Городоччини

«Сину, я благаю тебе: не йди! Вручать повістку – підеш безумовно. Ну хоча б цих два дні не йди: тобі ж бо завтра 25», - не стримувала сліз ненька, яка вже вдосвіта готувала на кухні синові улюблені з дитинства смаколики, нарешті дочекавшись його з Києва.

Два тижні від того кривавого світанку він залишався у столиці: запевняв неньку, що все добре, що поки не може виїхати. А сам з друзями робив коктейлі молотова. 6 березня 22-го Богдану Слободяну нарешті вдалося добратися до рідного Городка, на Хмельниччині. Як же зраділа ненька! Як же вони з бабусею і дідусем чекали!

Наступного дня юнак пішов до військкомату. 8 березня, у свій ювілей, зранку з наплічником вийшов із дому: «Я мушу! Мій обов'язок захищати вас, свій Городок, свою країну». Як не просилася ненька, проводжати заборонив: не любив, як вона плаче. До збірного пункту повіз друг Дмитро.

«Приїхали мій брат з братовою, привітати, - пригадує Наталя Миколаївна, - а я кажу, що він пішов. Пішов на війну. Вони ще встигли його побачити у військкоматі до відправлення».

Не так вона уявляла ювілей єдиної кровиночки. Сльози не знали стримку, а спогади слайдами гортали життя. Батько Богданчика пішов у засвіти в 26 (в той день ще ненька не знала, що сину відміряно стільки ж). Як вона старалася, аби її Богдан нічого не потребував, тож і на заробітки їздила (поки меншечкий був на бабусю з дідусем залишала), й у рідному містечку кухарка, працюючи у садочку, примудрялася основну роботу з підробітками поєднувати. Утім її хлопчик змалку був справжнім чоловіком. Завжди підсобляв у домашньому чималому господарстві. Любив з кишенькових заощаджень робити сюрпризи рідним, ходив на тренажери, й понад усе цікавився технікою й транспортом (пропадав у сусіда, копирсаючись з тим у машинах). Згодом здобув дві водійські категорії на авто, закінчив курси тракториста, фарбування автомобілів…

Як хотіла Наталя дати синові грошей. Але коли пішов на власні хліби, навідріз відмовлявся. Запевняв, що ненька і так багато йому давала, і коли навчався в Барському коледжі транспорту й будівництва, і коли проходив армійську службу. А як примудрялася якось між продуктами кілька купюр встромити – ото вислуховувала. Хотіла ненька й автівку синові придбати: адже після роботи на СТО у Польщі й у місцевому швейному цеху, син подався до столиці. Там з товаришем винаймали квартиру. Богдан таксував на орендованій автівці. Теж відмовився: «Тепер моя черга вам допомагати. Якщо мені будуть потрібні гроші, я скажу». «Проте ніколи не сказав», - плаче мама. Попри те, що заробляв важко, був неймовірно щедрим. А ще син не терпів фальші й лицемірства. Він дуже пишався кулінарними здібностями неньки й завжди прагнув пригостити її смаколиками друзів і колег. «Поїхали з його другом до нього на день народження, як армійську службу проходив, то весь багажник домашніми продуктами заклали, - пригадує. – Дмитро ще жартував, що вже й весілля зіграти можна».

«Я поранений, та цілий»

Він дзвонив чи писав, запевняв, що все добре. Часом фото скидав. Без локації. Він і машина (строкову службу свого часу проходив водієм-заправником, й на війні з машинами справу мав). Скидав плитку, що змайстрували для готування, чайника, як на шнурку, натягнутім від дзеркала машини до дерева сушать випраний одяг. Як не допитувалася, де, стверджував, що не має права казати. Якось зустріла його однокласника. Той зізнався, що на Донбасі. Син попереджав, коли буде не на зв'язку, здогадувалася: тоді на позиціях. А коли гнітюча тиша чотири доби ятрила материнське серце, подалася до військкомату з вимогою знайти дитину.

Боєць завжди запевняв, що все добре

«Мамо, я поранений, - почула у слухавці й скам'яніла. – Ти не хвилюйся. Все добре. У мене є руки і ноги. А у хлопців нема. А деяких вже зовсім нема». Це сталося у Лисичанську. У Дніпрі прооперували. З плеча, щоправда,осколки не діставали, щоб не пошкодити сухожилля. Ногу ж довелося різати у кількох місцях. Згодом перевели у Київський шпиталь.

«Я б птахою туди летіла, так хотіла його обійняти, - сльози річкою омивають мамине почорніле від горя обличчя. – Заборонив. Сказав, що переживатиме за мене: дорога, ракетні обстріли. Скидав мені фото, щоб заспокоїти. Та нам за нього вже дійсно було спокійніше: у нього з'явилася Ангелінка. Дівчинка, яка підкорила його серце, киянка. Тож раз по раз відпрошувався у медсестрички, яка все розуміла, щоб чи до неї поїхати, чи в кіно піти. По телефону син нас познайомив».

Тоді хлопець купив «Дев'ятку», бо прийшло розпорядження, що його з однієї частини в іншу переводять. Потрібно було документи звідти забрати, туди відвезти. А він на милицях. Коли на місяць реабілітації приїхав додому, тема війни була для рідних табу. «Нічого розповідати», - відмахувався. І все крутив свою машину.

Каблучка з діамантом і 101 троянда

Коли бійцю дали відпустку, сюрприз зробив спочатку Ангеліні. У столиці зустрів її батько, теж військовий. Він і допоміг вибрати каблучку. Гарну таку. З діамантом. Автівкою майбутнього тестя приїхали на кілька днів у Городок. Тоді оформив на Наталю доручення на «Дев'ятку», аби продала, бо надумав купити нове авто, врешті погодившись взяти гроші. От тільки уже не встиг. Познайомив рідних з обраницею. Зізнався неньці, що робитиме пропозицію. Дуже хвилювався. Все запитував, на яке коліно ставати. «Тоді ще щось із доставкою було не так, - пригадує ненька, - тож залишивши кохану, яка нічого не підозрювала, з другом у кафе, сам погнався за 101 трояндою. Весілля планували на наступну відпустку».

Планам збутися не судилося

Згодом на своїй сторінці дівчина виставить пост, про те, що ніколи не зможе викинути ту 101 троянду, про те, як усім серцем ненавидить русню: «За тебе! За наше щастя! За наших ненароджених дітей!».

«Ні! Він не міг! Він мусить жити!»

«Доню, йде чоловік в камуфляжі і лікар», - сказала ненька. «Це неправда!» – кричала щосили і, як птаха, об землю билася. Накололи всіх трьох. Позбігалися сусіди. Наталі викликали швидку. Підключили крапельницю… Богдана не стало 16 квітня 2023-го. На Паску.

Тепер сюди приходить ненька на розмову

На похоронах, а не на весіллі, знайомилася з тими, хто мав бути сватами. Передивлялися з Ангеліною його телефон. Скільки там гнітючих фото і відео! Що ж йому довелося пережити, попри оте постійне «Все добре»…

Обходили з Ангеліною всі установи і заклади, аби зібрати необхідних 25 тисяч голосів під петицією про присвоєння звання Героя України. Зібрали. Утім, Богдан Слободян удостоєний лише ордена «За мужність» 3 ступеню.

Його ім'ям зоветься рідна вулиця. Його світлина прикрашає Городоцьку Стелу Героїв. Меморіальну дошку Богдану Слободяну відкрили на фасаді ліцею №2. От тільки: хіба від того легше? Кому? Неньці, для якої син був єдиним сенсом, ба, власне самим життям; бабусі й дідусеві, які вибавили з пелюшок і гордилися кожним вчинком; нареченій, яка не встигла одягти весільну сукню, а вони ж так мріяли про донечку; друзям, для яких завжди був душею компанії; Україні, яку, такий перспективний, справжній, мужній і мудрий, мав би розбудовувати? Ненажерна пащека війни забирає в країни найкращих.