Глина як метод реабілітації: як гончарство допомагає відновитися після воєнних дій

Коли у 2015 році, під час активної фази тодішньої антитерористичної операції, гончаря Володимира Довгана мобілізували на захист країни, то командир підрозділу був трохи приголомшений військовою спеціалізацією нового бійця. У військовому квитку значилося: художник клубів і бібліотек. Все ж незважаючи на творчу професію, митець півтора року віддав військовій службі.

Зробивши перерву у своїй творчості на війну, повернувся додому й ще більше занурився в гончарство. Бо саме це творче ремесло невимовно заспокоює, дозволяє помедитувати, структурувати власні думки та налаштовує на позитив. А саме цього потребував ветеран АТО. Господарює у власній майстерні чоловік на нинішній локації на Київщині з 2007 року, а гончарує з 1991-го. Перші роки працював у Червонограді на Львівщині. До того працював художником-декоратором. Володимир розуміє, наскільки важливо, що він мав куди повернутися після участі в АТО і головне – зануритися в улюблену справу. А так, на жаль, стається не з кожним, хто тоді і нині захищає Україну від ворога.

Саме тому митець сьогодні активний у допомозі іншим ветеранам, пораненим бійцям, а також тим, хто побував у полоні. Бо на власному прикладі розуміє потрібність психологічної реабілітації. А поєднана з творчим процесом, в якому задіяні і думки, і руки, вона здатна ефективно впливати на людину, котра пережила пекло війни.

Художник за освітою присвятив гончарству життя

Майбутній артпростір, потрібний ще на вчора

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у митця розпочалася співпраця з Українським ветеранським фондом, котрий фінансово долучився до такої потрібної справи. Гончарна майстерня Володимира Довгана – це спільна сімейна справа з його дружиною Оксаною. І нині подружжя намагається втілити в життя ідею будівництва артпростору – резиденції, де психологічну реабілітацію могли б отримати більше військових, котрим це необхідно.

«Якби в Українському ветеранському фонді не взялися нас фінансово підтримати, ми б навіть не бралися за цю справу, – ділиться пані Оксана. – Поки маємо лише стіни. Невдовзі частково за кошти ветеранського фонду, частково за свої зможемо встановити вікна. На жаль, відбувається дуже швидка девальвація гривні, а назустріч їй – ще швидший ріст цін, у результаті фінансова допомога знецінюється вже в момент підписання договору».

Влітку до майстерні пана Володимир приїжджали військові, котрих він учив творити з глини. Цей природний піддатливий у вмілих руках матеріал здатний творити дива і з душею того, хто за глину береться. Робота з глиною заспокоює, врівноважує, а якщо ще й результат потішить, то ефект від подібної психологічно-творчої реабілітації тішить. Бійців у майстерню привозив міжнародний фонд, створений американськими ветеранами для українських. За словами митця, яскраво помітний позитивний результат після роботи на гончарному колі із тими бійцями, у кого особливо пригнічений стан і хто пережив справжнє пекло війни. Особлива категорія – ті, хто побував у полоні. Їм подібна реабілітація вкрай необхідна.

Сьогодні ж, коли погода не сприяє роботі з гончарним колом на відкритому просторі, Володимир вантажить свою майстерню в авто і їде до бійців у лікарні. Гончарне коло, глина, потрібні інструменти – усе переїжджає в медзаклад, де починають творитися дива, психологічно реабілітуючи поранених і спраглих до цього військових.

«Варто було б, щоб подібні випадки не були епізодичними, – продовжує пані Оксана. – Щоб наша держава думала хоча би на один рок уперед і м'яка психологічна реабілітація мала системний підхід. До прикладу, щоб можна було посидіти за гончарним колом не раз, а повернутися до цього заняття знову і знову, бо воно заспокоює. Психологічна реабілітація має бути обов'язковою для людей, котрі перебували в стресових ситуаціях. А на війні без стресу не буває. І важливо, щоб ця реабілітація відбувалася ще до повернення бійця додому».

Володимир пригадує, коли він вперше з такою місією побував у лікарні, до того ж одразу у психіатричному відділені для учасників АТО, то почувався невимовно важко. Морально, фізично – з усіх боків. Думав, більше не поїде. Проте саме позитивний результат змусив знову і знову вантажити й пакувати майстерню в авто і їхати до тих, кому це потрібно. Зроблені захисниками глиняні вироби спочатку підсихають у лікарні, потім пан Володимир забирає їх у майстерню і запікає в пічці. Усі витрати бере на себе їхня сімейна майстерня. Але якось влітку подружжя було на ярмарку, до них підійшов незнайомий чоловік і сказав, що хоче фінансово допомогти – дати гроші на глину для майстер-класів для бійців. Перерахував 30 тисяч гривень і принципово не хоче називати себе, бо робив це не заради відомості.

Виготовлення гончарних виробів - гарний метод психологічної реабілітації

Нині Володимир Довган практично щосереди буває в одній з цивільних київських лікарень, де сьогодні перебувають поранені бійці. Інколи застає тих самих людей. Але відстежити позитивні відгуки складно, бо трапляється дуже по-різному. Все через те, переконаний він, що лікарняні стіни не сприяють вільному вияву творчості. Якими б чудовими, з сучасними підходами і ремонтами, дбайливим персоналом вони не були, все ж вони залишаються лікарняними. Саме тому подружжя й взялося за складну справу будівництва артрезиденції і дуже сподівається, що проєкт невдовзі таки втілиться в життя.

Навчив гончарити сусіда й кума

Промовистим прикладом потрібності і важливості реабілітації є сусід пана Володимира Борис Денисевич. Він свого часу навчив кума-мультиплікатора гончарити, можна сказати, задля жарту. Борис довго не займався цієї справою, а ось після повернення з фронту таки сів за гончарне коло. Нині гончарить у власній майстерні.

«По-різному буває, – каже Оксана Довган, – чому військовий після повернення з фронту не хоче або не може займатися своєю цивільною довоєнною справою, повернутись у професію. Це можуть бути моральні чи й фізичні причини. А ось знання за спиною не носити. І якщо щось уміти додатково, це може стати новою справою. Може, це те, що людина чекала чи шукала все життя. Тому треба пробувати. Хобі може перетворитися на професію, а може так і залишитися улюбленим заняттям, котре розвантажить і потішить після роботи».

Ірина ЛЬВОВ.