«Війна – це не так, як пишуть в романах і знімають у фільмах» - історія Героя України Дмитра Чавалаха з Ярмолинеччини

Дмитру Чавалаху з Соколівки, що на Ярмолинеччині, - 29 років. 11 з них чоловік присвятив навчанню військовій справі та службі. АТО, ООС, важке поранення в перший день повномасштабної війни та три місяці переховувань в окупованому на той час Херсоні. Вже згодом, в лікарні, чоловік дізнається: за бій 24 лютого йому, Дмитру Петровичу Чавалаху із позивним «Танчик», присвоїли звання Героя України...

По закінченні школи Дмитро вступив до військового коледжу сержантського складу в Кам'янці-Подільському, де здобув першу військову спеціальність: «молодший спеціаліст, ремонт і експлуатація дорожньо-будівельної та мосто-будівельної техніки інженерних військ». Після – отримав направлення на службу старшим техніком роти в Білгород-Дністровський Одеської області.

1 березня 2014 року вперше оголосили бойову тривогу. Тоді розгубились навіть досвідчені офіцери. Коли надійшла команда відправляти першу групу людей в Маріуполь, Дмитру з товаришами відмовили – ще «зелені». Їм же лише по 19 було.

Та згодом, місяців за чотири, в частину надійшла телеграма про формування 310-го батальйону територіальної оборони в Ніжині. Чоловік й доєднався. Поїхали на Луганщину, в Новоайдар, де через місяць «Танчик» зрозумів: «Війна – це не так, як пишуть в романах і знімають у фільмах. Насправді все зовсім по-іншому».

Хоробрі й мужні завжди люблять братів наших менших

На початку літа 2015-го Дмитру присвоїли звання сержанта, і комбат запропонував вчитись на офіцера. Спраглий до знань військовий закінчив піхотний факультет Львівської академії сухопутних військ на відмінно. Втім, коли рідні просили залишитись в тиловій частині, навідріз відмовся – він же бойовий офіцер! Прийшло скерування у Подільськ тієї ж Одеської області.

Перша ротація була в Троїцькому, на Світлодарській дузі. Вже на посаді командира взводу. Вже офіцером. Відтоді Дмитро Чавалах відповідав не лише за себе, а й за підпорядкованих людей, за техніку, за зброю – за все довірене. А коли ротного призначили начальником штабу, зателефонував: «Збирайся на заручини», – жартував про комісію. По її закінченні комбат сказав: «Скоро вихід, виведеш роту – станеш ротним». Вийшли без втрат – прийняв справи командира роти.

У січні 2022 року отримали телеграму: передислокуватись в Херсонську область на полігон «Олешківські піски». А зранку 24 лютого Дмитро мав їхати в Одесу лікувати гайморит, але зібрав бронежилет, каску, зброю і рушив до своїх хлопців. Почали займати оборону.

«І раптом – два літаки над нами. Так низько-низько. Свої, не свої? Подумав: якби не свої, вже б відбомбилися, мабуть. А вони розвернулись – і на нас. Це було страшно, дуже страшно. Прилетіло. Але, на щастя, з'явився наш літак, тож ворог відбомбився не прицільно. Вибуховою хвилею пошкодило дві машини. Їх загалом було 10. Техніка була зарядженою, а от в людей не було ні гранат, ні гранатометів, нічого – не встигли отримати», – той день похвилинно пам'ятатиме завжди.

«Хлопці, втікайте, там танків зі сорок. Певно, не одна бригада. Ви їх не втримаєте», – дорогою саме проїжджали прикордонники. І якраз в той момент начальник штабу наказав відкочуватись назад. Відійшли. Начштабу вирішив виїжджати через міст в бік Херсону, закріплюватись на лівому березі.

«Я поїхав вперед. Десь за кілометр до мосту назустріч рухався бригадний МАЗ – увесь простріляний, у водія все обличчя в крові, – розповідає Дмитро. – Вже висадився російський десант. Ми спішились. Знову авіація. Вже розуміли, що в оточенні. Або здаватися в полон, або йти штурмувати. Вирішили йти на штурм. Тоді я бачив в очах багатьох страх, розгубленість. Знав: якщо відправлю хлопців вперед, а сам залишусь позаду – діла не буде. Стрибнув на центральну машину і поїхали. Перед мостом знову спішилися, поховались за машини». Дмитро каже, що в АТО/ООС велись окопні бої, а тут – відкрита дорога. Лише за техніку можна сховатись. А російські військові по будинках розбіглися – перечекали і стріляли в спини.

Прорвали міст, каже, дивом. Щоправда, двох бійців втратили. Отримали наказ відкотитись назад, прикрити іншу колону. Внутрішній голос Дмитра не віщував нічого хорошого, але наказ є наказ.

«Підходимо до мосту, і я чую перший постріл, другий, третій, – згадує військовий. – Удар в живіт. Впав. Думав – в броню влучило, але встати не зміг – таки в мене. Зліва від дороги канава, поповз туди. Мені ще раз прилетіло – в ногу. По радіостанції сказав, що поранений. Як і ще четверо моїх хлопців». Близько місяця чоловік провів в лікарні. Коли медсестра, а згодом й лікарі вітали з присвоєнням Героя України, не вірив до останнього. Аж поки відео виступу президента не побачив.

Однак в лікарні доводилось шифруватись. А коли одного ранку Дмитро побачив російського солдата, зрозумів – треба забиратись. Знайома волонтерка, Любов Чернецька, допомогла: через два-три дні військового забрав її товариш Женя. Тоді єдиний раз за весь той час – місяць в лікарні та два в Жені – Дмитро був на вулиці. Весь інший період просидів в квартирі.

Завдяки брату, теж військовому, Героя вдалось евакуювати на підконтрольну Україні територію. Пригадує, як зателефонували, сказали взяти теплі речі та їжу.

«Добре, взяв, – жартує, бо мав при собі тільки «зовсім непримітну» куртку червоно-чорного кольору. – Виходжу. Стоїть темний бусик. Відчиняються двері: чоловіки в шкірянках, кепках-бандитках, на руках – татухи. Всередині сиділи ще троє хлопців на евакуацію. Операцію розгорнули, щоб евакуювати їх, а мені пощастило скласти їм компанію. Нас вивезли в посадку, сказали чекати до вечора. Пробули там десь до восьмої. Далі – з Херсона до Миколаєва на чотиримісному човні. Коли проплили дачне село, сповістили – за нами катер з кулеметом. І мені стало страшно. Я вже знав, що таке поранення. І засобів захисту не було – ні каски, ні бронежилета. Ми з розгону «влетіли» в очерет, залягли, поки катер кружляв. Коли він повернувся, ми попливли далі. Мокрі. Змерзлі. Приплили кудись. Пірс, військовий катер. Куди пливемо, ніхто не каже. Причал – виходжу на палубу. Четверта ранку. Щоб зійти на берег, треба переступити з метр, а я не можу – нога ж травмована. Коли вперше запитали, хто з нас «трьохсотий», я й не зрозумів, що то про мене. За другим разом відповів. Кинули кладку для переходу. Лиш попросив прикурити, як різко простір залило світло прожектора, аж засліпило. То була камера. І голос: «Служба безпеки України. Вітаємо на рідній землі». От чесно, вперше в житті радів СБУ. Так я знову опинився в Одесі».

Зараз чоловік викладає історію школярам

Герой України Дмитро Чавалах зараз викладає історію школярам. За можливості допомагає охочим опанувати зброю за донати на військо. Захистив магістерську роботу, тема якої присвячена Одесі.

Богдана САДОМСЬКА