«Я питаю у сина поради. Тільки він зі світлин мовчить»: історія Героя Олександа Башука з Городка

«Ніби й не було ніякого передчуття, втім з останньої Сашкової триденної побувки вдома я так не хотіла його відпускати. До ломоти в кістках. Ми фотографувалися на кожному кроці. Який він щасливий на тих світлинах! Я поробила з них великі портрети й розвісила геть усюди у нашій великій двоповерховій домівці, - розповідає виснажена страшним горем осиротіла ненька. – Вони ж з Марічкою про весілля мріяли, про діток. У них було безліч планів і задумок. Як ми любувалися їхньою парою! Як гордилися! Вона така хороша дівчинка. Та іншу мій Сашко б не покохав».

Олександру Башуку із Городка, що на Хмельниччині, назавжди залишилось 22. Ракетний обстріл у Соледарі не залишив старшому солдату мінімального шансу вижити.

В передостанній побувці удома з найріднішими

«Сашко з народження був навдивовижу спокійним, - ділиться приємними спогадами ненька. – Підростаючи, обростав друзями, притягував до себе людей непідробними людяністю, відкритістю, щирістю, справжністю, неймовірною добротою й водночас рішучістю та виваженістю. Завжди допомагав по дому. Найбільше полюбляв копирсатися з батьком в автомобілі, зі шкільних років сам ремонтував, фарбував свого скутера. Любив подорожі, природу, риболовлю. Був майстром сюрпризів. З кишенькових грошей примудрявся відкласти, аби купити мені, татові й на три роки старшій сестричці Настусі подарунки». Змалку мріяв про БМВ, навіть на всіх його зошитах було її зображення.

«Купиш мені?» - запитував. «Ну добре, як виросту, куплю тобі», - відповідав матері, коли віджартовувалася, що хіба іграшкову. Він змалку був справжнім чоловіком. На літні канікули батько вперше взяв Сашка, студента-першокурсника, з собою до до Польщі на заробітки. За зароблені кошти 17-річний юнак купив собі першу автівку. Навчання в Тернопільському національному технічному університеті поєднував з роботою в Епіцентрі. Адже з коханою Марічкою, з якою доля звела у Гусятині, разом знімали квартиру, а він прагнув належно забезпечувати молоду сім'ю.

У Сашка з Марічкою було море щасливих мрій і найперспективніших планів

Отримавши диплом, попри вмовляння рідних, підписав контракт із ЗСУ. Пройшовши курс молодого бійця на Львівщині, служив у Дніпрі. «Чекай мене тут, скоро повернуся», - сказав коханій 22 лютого, 2022-го, коли їхав із Новомосковська на, як їм сказали, навчання. «Ти ж знаєш, це моя тема: ліс, природа, палатки», - запевняв неньку, коли та переймалася, що мерзнуть. «У мене потерпло геть усе того кривавого світанку, - пригадує Ольга Михайлівна, - чоловік у Києві на роботі, там же й Настуся з коханим, Сашко десь на Харківщині, Марічка у Новомосковську. Телефоном скеровувала ту дитину спочатку до Кривого Рогу, де її зустріли наші родичі, а 26 лютого ми з чоловіком вже її зустріли тут. Марічка вирішила не їхати додому, на Гусятинщину, а дочекатися Сашу в нас, адже були впевнені, що це пекло ненадовго. Утім на початку літа таки поїхала. Настя ж залишалася у столиці. Саша служив у відділенні розвідки, був майстром польових доріг. У телефонних розмовах й переписках незмінно запевняв, що все добре, всім забезпечені, ну майже на курорті. Більше розпитував про нас, аніж розповідав про себе. Ніколи не казав, де він. Лиш коли відправив додому зимову форму, зрозуміли, що на Ізюмщині. Згодом дізналися, що пройшли його фронтові дороги багатьма гарячими точками».

Сюрприз для неньки - син з війни із квітами

5 липня син, ніби поміж іншим, вивідував у неньки, де вона сьогодні. Коли дізнався, що на зміні у лікарні, де працює молодшою медсестрою, запитав, у якому корпусі. Сказав, що знайомий має підвести якісь документи, щоб вибігла.

«Виходжу, міркуючи, як я того чоловіка впізнаю, - а там Сашко з величезним букетом жовтих троянд, - не знають стримку материнські сльози. – Він приїхав зі своїм командиром, однокласником, другом, на 3 дні. Відразу подався за Марічкою. За дивним збігом обставин тоді ж приїхали додому чоловік і Настя. То були найщасливіші три дні нашого життя. Сашко, а він чомусь завжди спішився жити, таки придбав тоді омріяне БМВ, похрестив у двоюрідної сестри донечку, зустрівся з численними друзями. 24 липня я була на зміні, якраз у нас була Марічка, син подзвонив, розпитав, що у нас, сказав, що втомився і йде відпочивати. Як я під'їжджаю вранці додому, бачу, якийсь військовий ходить по подвір'ї - син знову удома. Сашко вмів робити сюрпризи».

Омріяне з дитинства БМВ устиг купити за тих три дні

16 серпня Марічка скинула Ользі Михайлівні скріншот переписки із Олександровим командиром. В ній йшлося, що Сашка нема. «Ти що мені таке скидаєш? – набрала. - Ти ж знаєш, скільки хакерів розвелося! Ти дзвонила йому? Ти це чула?». Та, якій не судилося стати невісткою, нестримно плакала у трубку. Ольга подзвонила командиру сама. Телефон мовчав. Вона набрала його маму (вона з чоловіком теж військовослужбовці). «Олю, толком нічого не знаємо. Ракета. Їдемо до шпиталю». Отже, її син теж у шпиталі, твердо вирішила для себе. «Юро, ти мусиш приїхати додому, - набрала чоловіка. – Я не знаю, що сталося». Приїхала Марічка із мамою й дідусем, домівку заповнювали рідні і друзі, а ненька не розуміла, що відбувається, у що вони всі вірять. «Марічко, шукаймо по соцмережах ще побратимів», - наполягала. «А може, то все ж неправда?» - з непохитною вірою запитала у замкомандира, номер якого вдалося відшукати. «Ми б теж хотіли, щоб це була неправда», - відповів, тамуючи сльозу…

Сашко завжди запевняв рідних, що все добре

… «У нього було стільки планів і мрій, - плаче мама. – Він так багато зробити міг. Для себе, для сім'ї, для України. Півтора року пройшло, а біль й на йоту не вщухає. Так хочеться, щоб син, як завжди, обійняв і поцілував у щоку. Так не вистачає його посмішки, підтримки, поради. Часом питаю у фото: «Сашуню, що мені робити?». Мовчить. Зайду в його кімнату, вдихну рідний запах з переданих із фронту речей, наплачуся». Марічка приїздить до батьків коханого, підтримує їх. Юрій залишив заробітки, аби бути з дружиною. Влаштувався в лікарню водієм. «Коли хтось з нас на добу на роботі, - зізнається Ольга. – Ми добре розуміємо, що той, хто вдома, проплаче цілу ніч. За вбитим сином, за ненародженими внуками, за зухвало відібраним тихим щастям. Над вщент розбитими долями».

Він тут востаннє неньку обійняв

Іменем 22-річного Олександра Башука названа рідна вулиця. Меморіальні дошки йому відкриті в центрі Городка, на рідній школі, Гусятинському коледжі. Пам'ять про його подвиг житиме вічно. От тільки до останнього подиху не відболить рідним...

Читайте також: «Тату, ми, мабуть, більше не побачимось»: історія Андрія Слотюка, який назавжди повернувся «на щиті» на рідну Деражнянщину