ye-logo.v1.2
27 Жовтня, 2020

Виробничник Валерій Корбут: «Я ніколи не належав до «золотої молоді»

Суспільство 8034
Фото: «Інша студія» та з архіву Валерія Корбута

І справді, своїм способом життя, своїми поглядами та ставленням до людей Валерій Корбут, син Анатолія Корбута, генерального директора ВАТ «Хмельницькзалізобетон», відомого за межами області, дуже далекий від «золотої молоді». В цьому ви переконаєтеся, прочитавши інтерв’ю з ним.

- Я - директор комерційного товариства з додатковою відповідальністю «Хмельницькзалізобетон» і директор фірми «Пріоритет». Виготовляємо та продаємо будівельні матеріали, залізобетон, бетонні розчини і все, що стосується будівництва. Словом, пішов стежкою батька. А обставини склалися так, що у 2000 році я прийшов на фірму «Мрія забудовника», яка тоді, в основному, займалася металопластиковими вікнами. Працював заступником директора, потім - директором, а в 2007-му, коли відкрилася фірма «Пріоритет», очолив її.
Мені завжди хотілося займатися тим, чим займався мій батько, тому спочатку закінчив Хмельницький технологічний інститут, за спеціальністю «менеджер виробничої та невиробничої сфер», друга моя вища освіта була вже чисто будівельною, яку освоював у Вінницькому технологічному університеті.
- Одружилися ще студентом?
- З моєю дружиною, Наталією, ми навчалися в одній групі в університеті. Перший рік практично один одного не помічали, і в нас були різні компанії. Познайомилися на якомусь дні студента і через два роки одружилися. Причому, це вийшло неочікувано. Я взагалі збирався їхати по студентській візі в Лондон. Ми з Наталією планували, що вона теж має поїхати зі мною, але в неї віза мала відкриватися через дві місяці після моєї. Тому ми обидвоє посилено вивчали англійську мову. Але так склалися обставини, що, коли віза вже була у мене в руках, кількох слів Наталі вистачило, щоб змусити мене залишитися. Виявилося, що вона вагітна. Ми в короткі строки подали заяву і поїхали спочатку порадувати одних батьків, потім - інших… Коли я приїхав до своїх батьків, кажу: «Ми хочемо одружитися, ви ж знаєте, ми з Наталкою давно зустрічаємося. І вже пора...» А мама батькові: «Толік, я ж тобі казала, що він в бібліотеку не ходив». Бо я нерідко приходив пізно, а батьками казав, що займався наукою.
Так що з третього курсу перевівся на індивідуальний графік, бо знав, що тепер мені треба забезпечувати сім’ю. І в 19 років пішов на роботу - на фірму «Поділля-вторкольормет» менеджером-експедитором. Моя робота була пов’язана із постійними відрядженнями і 12-годинними робочими днями.
Тому коли народився Діма, я саме їхав з Одеси, і, на жаль, не брав участі в пологах. Та й тоді не було такої можливості, бо то був 2000 рік. А от вже з Миколкою був поряд з дружиною, допомагав і підтримував її. Лише при самих пологах не був, бо є моменти, які я не можу переносити. Проте, коли через півгодини мені принесли дитину, я 40 хвилин тримав її і не міг розімкнути рук, бо то був надзвичайно трепетний момент.
- При цьому просльозилися?
- В той момент - ні, бо я був у сильній нервовій напрузі. Але коли діти приносять радість, наприклад, роблять перші кроки, я, як сентиментальний тато, можу просльозитися. На жаль, я дуже мало часу приділяю своїм дітям, бо майже весь віддаюсь роботі - з сьомої ранку і до одинадцятої вечора. У зв’язку з тим, що я - комерційний директор на одній фірмі, директор на іншій - у мене часті відрядження по всій Україні. Тому що треба шукати замовників, багато працювати, щоби підтримувати підприємство в належному стані і платити людям належну зарплату. Отож втомлююся так, що мені вже давно не сняться сни. Просто відключаюся, і все.
- Розкажіть про своїх дітей.
- У мене, як я вже казав, два хлопці. Старший, дванадцятирічний Дмитро, займається спортивно-бальними танцями в ансамблі «Успіх», яким керує Юрій Горобець. Зізнаюся, я не завжди його підтримував, бо для мене танці були дівчачим заняттям, але зараз змінив свою думку, бо бачу, наскільки це важка і копітка праця. Ансамбль вже об’їхав півУкраїни, і його знають у всьому світі. На змаганнях ми з дружиною завжди супроводжуємо Дмитра і обов’язково знімаємо його виступ на відеокамеру. Крім того, він, як і я, обожнює плавати, і влітку, відпочиваючи на морі, ми з ним запливаємо далеко за буйки. Молодшому, Миколці, всього 3 роки. І з цього літа ми купуємо йому сидіння до мого велосипеду, і тепер уже вчотирьох (з Дімою та Наталею) здійснюватимемо тривалі велопрогулянки.
- Ви - романтик?
- Десь глибоко в душі. А якщо чесно, то на романтику в мене просто немає часу. В нас в родині романтик моя дружина, яка любить робити приємні сюрпризи. Цього року, на мій день народження, вона поставила мене перед фактом: «Ми їдемо в гори, кататися на лижах». І вручила квитки. Виявилося, що вона вже вибрала готель, обговорила, як ми харчуватимемося… Одним словом, ми втрьох (меншого, Миколку, не брали) пречудово відпочили на гірськолижному курорті. Цього року плануємо взяти і меншого.
- Ви дуже відповідальний, адже батьки могли утримувати і Вас, і Вашу родину…
- Справді, у наших людей таке враження: якщо батьки керівники, то діти в них - негідники і нероби, така собі «золота молодь». На жаль, чи на своє щастя, я себе до «золотої молоді» не можу віднести, бо з ранніх років працював і перші свої гроші заробляв ще в шкільному віці. Звичайно, батьки мені допомагають, і я їм вдячний за це, але на сьогодні ми з братом - незалежні. І навіть коли я, лише ставши на самостійний шлях, купував своє перше житло, разом з допомогою батьків з обидвох сторін та допомогою брата, половина коштів була взята мною в кредит.
- А в скільки років Ви заробили свої перші гроші?
- Ми жили на Червонофлотській. І перші мої гроші були зароблені на розвантажуванні вагонів з кавунами. Якщо не було роботи на станції, ми збирали пляшки і здавали їх. А ще - продавали хом’яків, морських свинок… Я мешкав у домі, де жив робітничий клас того ж самого заводу ЗБК, де працював мій батько.
Коли вантажив кавуни, він уже був директором, тому я намагався, щоб тато цього не знав. А от коли вчергове здавав пляшки, він мене побачив, і в нас вдома була серйозна розмова. Батько пояснював, що я його ганьблю такими заробітками. Я ж хотів бути незалежним. Це зараз над дітьми трусяться, а ми зранку і до пізньої ночі були на вулиці.
На жаль, половина моїх друзів з дитинства пішли невірним шляхом і багатьох з них уже давно немає в живих. Справа в тому, що я виріс в бандитському районі. І нерідко брав участь у серйозних бійках, після яких доводилося навіть лікуватися - таємно від батьків. Було таке, що билися «стінка на стінку», добре, що ланцюгів і ломів не застав. Зате маю уяву, що це таке, бо мій старший брат Андрій це пройшов, і я не раз був свідком кривавих побоїщ. Він, до речі, моя підтримка, і в різних періодах життя мені допомагав, і я дуже багато взяв з його виховання. Зараз Андрій - директор «Промінвестбанку».
… Я ріс у той період, коли все місто ділилося на райони: Дубове, Базар, Південний Захід, Гречани, Вокзал... Ми жили в районі який називався План, і вчилися у відомій на весь Хмельницький школі №7. Справа в тому, що всі школи мали певний нахил: математичний, гуманітарний… Наша ж була з кримінальним нахилом, так що мені і там нерідко доводилося відстоювати свою честь.
Не знаю, чому ми потрапили туди, бо поряд була звичайна школа - №14. Але батьки не знали, що творилося в нашій, а ми їм нічого не розповідали (напевно, нам це подобалося). Батько мій постійно був на роботі, вихованням, в основному, займалася мама - вихователька дитячого садка, яка, вважаю, прищепила нам доброту, людяність, вміння співпереживати і завжди бути готовим допомогти. Плюс - виховання (я вважаю, справді чоловіче) старшого брата, який займався мною з ранніх років. Бо мама теж не завжди могла приділити нам увагу - ми росли в перехідний період, коли за пакетиком масла доводилося стояти годинами… Словом, ми з братом пройшли все, і це нас зробило лише сильнішими.
- Ви згадували про те, як заробляли продажем хом’яків та морських свинок.
- Ми з братом дуже хотіли вівчарку, хоча, були згодні та кота чи простого собаку. І все це тягли з вулиці додому. Нас, відповідно, з усім цим виганяли. Але в багатьох наших товаришів були тварини, і ми в себе в кімнаті тримали рибок, продавали їх, віддавали, міняли, бо їх розвелося стільки, що ми не знали, куди їх подіти. Потім дійшла черга до морських свинок і хом’ячків, яких ми теж почали розводити у себе в кімнаті. Коли запах почав просочуватися під двері, нас разом з зоопарком погнали на балкон, і ми теж змушені були їх продавати та роздавати.
.. Свого часу, вже будучи дорослим, я хотів завести собаку, але спочатку Діма був маленький, потім народився Миколка. А зараз вже й передумав, адже за твариною треба доглядати як за дитиною, а нас майже ніколи немає вдома. І дружина, і я - працюємо, Наталя, до речі, - директор «Мрії забудовника».
- Який найяскравіший спогад Вашого дитинства?
- Не повірите, при моєму бурхливому дитинстві найяскравіший спогад - літній відпочинок у бабусі, в селі Слобідка Ярова Дунаєвецького району. Ми з Андрієм та двоюрідними братами проводили там усе літо. Річка, гори, ліси, рибалка, походи... Що може бути краще?! Недавно ми їздили туди з друзями, на жаль, там вже села не залишилося, але природа дуже гарна. І це одне із місць в Україні, де, при вкладенні певних коштів, можна було б зробити рай.
- А у Вас є час на відпочинок?
- Знаходиться. Мої друзі (а ми вже всі дітей один одному перехрестили) живуть хто в Києві, хто в Луганську, хто в Донецьку, хто в Хмельницькому… Так що є кому і до кого приїхати. І ми завжди раді бачити один одного. Так що при нагоді їздимо на Дністер: або з палатками, або у вагончиках. Взагалі я не прихильник барів та ресторанів. Можливо, тому, що веду здоровий спосіб життя і, незважаючи на зайнятість, все ще займаюся спортом (у школі й інституті займався плаванням, боротьбою, футболом. Ми й зараз щосереди після роботи разом з друзями проводимо товариські зустрічі з футболу) і майже не вживаю спиртного.
- Ви щаслива людина?
- Так. Я маю все, чого може прагнути нормальна людина: гарну родину, улюблену роботу, живі мої батьки... А ще мені допомагає віра, яка, вважаю, повинна бути в кожного в душі. Так склалося, що наші бабусі прищепили нам любов до Бога. Звичайно, вірю не фанатично, але коли є час і бажання, ми всією родиною ходимо до церкви.
У мене в житті було кілька випадків, коли хочеш-не-хочеш, а повіриш в існування вищих сил. Був випадок, коли ми, в чужому місті, добираючись до місця призначення, консультувались по телефону і звернули не на ту вулицю. І вже, щоб не блукати, вирішили нікуди не їхати, а зачекати там своїх компаньйонів. А через 15 хвилин дізналися, що саме на тому місці, де повинні були їх чекати, сталася жахлива аварія: автобус, втративши керування, зніс кілька машин. А ми там мали бути стовідсотково!
Іншим разом (це було у 2006 році) я через якісь дрібниці не сів на літак, яким по роботі мав летіти до Китаю. Полетіли інші люди. А згодом стало відомо, що той літак розбився…
Тому я впевнений, що, окрім моїх батьків, які завжди мене підтримували, старшого брата Андрія, який мені допомагав і багато чому навчив, дружини, яка любить мене і завжди зрозуміє, я маю ще й справжнього Ангела-охоронця, який ніколи мене не залишає.
 

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую