Марина Малиновська: «Наше покоління вчили думати. А треба відчувати»

Ми - освітній громадський центр, створений на базі громадської організації «Жіноча громада українського козацтва». Офіційно відкрились у жовтні минулого року. Наша мета - зробити батьківство усвідомленим, щоб було модним гуляти з дітьми, їх виховувати... Я розумію, що зараз фінансово важко усім, але чому ми втратили зв’язок поколінь? Чому вважаємо, що маємо залишити дітям лише матеріальний статок: квартиру, машину… Так, це класно, але, переконана, в першу чергу маємо залишити їм духовний спадок - знання, мудрість, які вони згодом передадуть своїм дітям. І це основна наша ідея.
- Ви - природжений лідер чи життя зробило Вас такою?
- Лідером я була з самого дитинства. А тоді таких забав для дітей не було, то ж ми самі собі їх організовували. Пам’ятаю, якось розділились ми на дві команди, а тоді були дуже популярні фільми про індіанців. Отож ми розділились на дві команди: у воїнів однієї куряче пір’я було по всій голові. А в другої - ззаду півнячий хвіст. А я ж вождь, мені потрібен гарний головний убір. Тож організувала дітей і зробили набіг на сусідський курник і общипали півню хвіст…
Тоді я добряче отримала від бабусі лозиною, але до останнього переконувала її, що курячий хвіст був мені конче потрібен.
Після школи працювала в школі ж - старшою піонервожатою. А оскільки була реально активною, то «напрягала» народ, що багатьом не дуже подобалося, тож вирішила свою енергію спрямувати в інше русло, пішовши в райком комсомолу…
Вінцем моєї кар’єри стала посада першого секретаря райкому комсомолу Залізничного району Львова. У 23 роки!
- А як же особисте життя?
- Я була дуже активним громадським діячем, тому займатися особистим життям часу не було. Тепер уже розумію, що, можливо, кавалери до мене боялися підійти, бо я була такою діловою, та ще й могла багато неприємного сказати просто в очі.
Тому зі своїм першим чоловіком, Володимиром, познайомилася, коли вже була абсолютно сформованою особистістю. Це сталося у Хмельницькому, куди приїхала до друзів на весілля. Його попросили, щоб він зустрів мене з поїзда. Спочатку «не торкнуло», поспілкувалися та й роз’їхалися... І от через якийсь час мої друзі вже традиційно поїхали в міжнародний табір Друкшай, що на кордоні Литви і Білорусі. А в мене якраз була перевірка, і я не встигла: всі поїхали, а я залишилася. А тут якраз Володя телефонує: «Як справи?». Я й скаржуся, що не змогла поїхати в табір. А я так хотіла! Він: «То я тебе підвезу». І поїхав за мною у Львів, а звідти віз більше тисячі кілометрів! Завіз туди і поїхав назад. А то були 90-ті, реальні проблеми з бензином.
…Ми прожили з ним дев’ять з половиною років. У 2005 році Володя помер, півроку не доживши до 45…
То був справжній чоловік - відповідальний, сильний, поміркований. Був відданий, знаю, що любив і мене, і дітей.
Перший рік було дуже важко. Але дітей (старша, Юля, була в другому класі, Іра - в першому) треба було годувати. А я ніде не працювала. Тому зайняла 400 доларів, купила чотири шафки і в магазині «Південний Буг» торгувала харчовими домішками, які мені привозили з Києва та з Москви. Заробляла копійки, але вибору не було, бо за першою освітою я - російський філолог, а російська мова тоді вже нікому не була потрібна.
Врятувало те, що якраз перед смертю Володі я вступила в університет «Україна» на факультет психології - заочно. А я вже давно цікавилася цими речами, розуміла багато чого (так мені здавалося). І хоч як не було скрутно, закінчила його. Після чого почала думати, як себе реалізовувати. Отож разом з однокурсницею вирішили знайти приміщення і відкрити центр психологічної допомоги. До нас приєдналася ще одна і в результаті отримали класичний варіант: три панянки, три хазяйки на кухні шукають приміщення. Одній те не подобається, іншій - ще щось. Словом, приміщення ми так і не знайшли. Виручило те, що одна із нас знайшла спонсорів, які збудували приміщення і надали його нам у довгострокову оренду. Отож у жовтні минулого року ми туди вселилися.
- Три психологи в одному приміщенні?
- Ні. У нас багато напрямків. Проводимо психологічну корекцію, адже наша нація досить специфічна. У нас найкращий психолог хто? У жінок - подружка, в чоловіків - друзі. Іноді й мама. Поговорив, поплакався, вже й попустило. Працюємо з дітьми, можна сказати, починаючи з зародження. З маленькими дітками, з дошкільнятами. Розвиваємо творчі навички, проводимо психологічну підготовку до школи, адже перші дні це серйозний стрес для дитини. Проводимо заняття з «веселої математики», жартівливої англійської мови…
У нас працює справжній гончар, який по неділях проводить заняття з гончарним кругом, а це психотерапевтична техніка для гіперактивних дітей. В нас працює й художник, і за п’ять годин людина, яка ніколи не тримала пензля в руках, за його допомогою може написати картину. І не повірите, люди малюють справжні шедеври!
- Ви зараз одна?
- Ні. Через два роки після смерті Володі я випадково, в Народному русі України познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком Сергієм. Він дуже цікава людина, і хоча мені казали, що він мені не підходить, сама я відчувала, що це моя половинка. І це був один із тих моментів, коли прислухалася до себе. І ми разом з 2007 року. Він гарно ставиться до дітей, вважає їх своїми доньками. Вони його теж люблять. І я рада, що доля нас звела..
- У Вас є хобі?
- Звичайно. Люблю готувати і постійно знімаюся в передачі Алли Супрунової на ХТБ. Можна сказати, я - зірка її передачі. До речі, Сергій теж любить готувати і теж знімається в Алли Григорівни.
Люблю готувати з листкового тіста, використовую його і для «Наполеона», і для пирогів - з м’ясом, картоплею, грибами.., навіть хрусткі палички, такі, які в магазині продаються, печу.
Взагалі, збираю рецепти, але не ті, з якими треба півдня возитися, бо в мене немає на це часу, оскільки не вважаю, що все життя треба провести на кухні. Адже ми прийшли в це життя для певної мети, а не для того, щоб їсти, пити, спати, накопичувати статки...
Тим паче, якось прийшла до знайомої, кажу: «Треба схуднути на пару кілограмів», а вона дала мені дуже гарний рецепт: «Перестань смачно готувати».
Але смачненьке у нас вдома є завжди. Мої дівчатка теж уміють готувати. Хоча я їх не змушую, вони самі всьому вчаться. Бо вважаю, що найкраще навчання - це приклад батьків. Якщо батьки працюють, будуть працювати й діти. Якщо малюють - малюватимуть і діти. Вишивають, діти теж будуть вишивати... А якщо ти сам нічого цього не робиш, наказувати: «Печи-вишивай-малюй» немає сенсу.
Я, до речі, гарно вишиваю, маю багато рушників, вишитих своїми руками і вже вишила дві картини.
- Ви дуже гарна й доглянута жінка. Що Ви для цього робите?
- Нічого. Нікуди не ходжу, і особливо нічого не роблю - ніяких масок, масажів… Вважаю, що треба мати світлі думки, тоді й виглядатимеш гарно. Хоча, не скажу, що нічим не користуюся, є якийсь крем, але я не фанат цього. Можу вийти на мороз чи на сонце і без крему. Вважаю, що духовність - це головніше. Принаймні, на цьому етапі. Хоча, не кажу, що я вважала так у 17 років. У 17 років так само малювалася, як усі, і вважала, що чим синіші тіні на очах, тим гарніше.
- Ви містик?
- Так. Вважаю, що людина може змінити у своєму житті абсолютно все! І знала це, ще будучи маленькою. Я тоді була худенька, ніжки худенькі… А в ті часи канони краси були інші, ніж зараз. Тому мріяла, щоб ноги в мене були повніші. І це було таке щире бажання, що вони стали повними. У шість років! Взагалі, кожна людина в своєму житті може змінити будь-що, просто треба щиро вірити, а нас же постійно гризуть сумніви - тут не вийде, там не пройде...
А ще я відчуваю людей. Взагалі, хочу сказати, що поганих людей не буває, просто ми всі дуальні, і в нас є і добре, і погане. А ще існують штампи, що це добре, а це - недобре.
Наше покоління вчили думати. А треба відчувати, тому прислухайтеся до себе, для прикладу, робите вправу, вам подобається, значить, це ваше. А не подобається - не робіть.
Головне, не зациклюватися на чомусь одному. Я пробувала займатися йогою, потім мене зацікавили вправи «П’ять тібетців». А останнім часом відкрила для себе слов’янську гімнастику, до речі, дуже цікаву.
Для тих, хто не хоче махати руками-ногами, можу порадити енергетичні вправи, які потрібно виконувати кожного ранку. Вони досить прості, але надають сил і піднімають настрій.
Поясню, хребет людини - це центральний енергетичний стовп, через який йде енергія як з космосу в землю, так і навпаки. Сама людина є провідником цієї енергії. Отож щоранку, стоячи, відкривайте ці канали, пробуючи відчути енергетичний стовп зверху і знизу. В Інтернеті можна знайти малюнки, де показані місця, де знаходяться центри (чакри). Направляйте свою увагу спочатку на один, потім - на другий… Але не думайте в цей час, що треба зварити їсти, прибрати.., бо так нічого не вийде. Потім уявіть, що згори і знизу у вас входить енергія. Спробуйте, ви будете повні сил цілий день.
А от ввечері потрібно себе «збирати». Адже протягом дня ми спілкуємося з різними людьми і ввечері інколи приходимо абсолютно розбиті. Отож лягли, центри прочистили, енергію проганяли, а потім згадайте, де були протягом дня. На зупинці - і енергетичну частку себе звідти забрали, в маршрутці - забрали. І так до того часу, доки не зайшли в квартиру. Адже наших енергетичних часток розкидано по всьому світу, всюди, де ви були. То ж треба їх забирати, і тоді будете більш наповнені й здорові.
- Ви кажете, що треба відчувати. Що Ви маєте на увазі?
- Коли діти були маленькими, повела їх на УЗД-дослідження. І от моя подруга запропонувала: «Давай, і тебе обстежимо». Як не дивилися, а жовчного не знайшли - на його місці знаходився якийсь великий шар. Мене тоді як музейний експонат пообводили по всіх лікарнях Хмельницького. Поїхала у Львів, і там сказали, що потрібна операція. А оскільки діти були маленькі, мені дозволили ночувати вдома. І от, ближче до опівночі я «дозріла», зрозумівши, що ніякої операції мені не потрібно. То ж кажу чоловіку: «Ти завтра зранку їдь у лікарню і забирай мої речі». Я й досі в лікарню більше не ходила. З того часу минуло років 10, і я не обмежую себе ні в чому.
Але саме тоді почалася моя зацікавленість психологією. І зараз я впевнена, що основна маса наших захворювань на фізичному рівні спочатку виникають у нас в голові. І якщо забрати цей «пунктик», все стане на свої місця. Для прикладу, проблеми печінки і жовчного - це накопичення злості, від якої треба позбавитися цивілізованим методом, тобто, змінивши себе. І тоді проблема вирішиться. Не так, як ми звикли, - вилити її на рідних, колег, у тролейбусі…
Цукровий діабет провокує втрата радості життя.
Хворі суглоби виникають у тих, хто контролює усіх, критикує. До речі, самокритичні люди також мають хворі суглоби.
Людина може сама себе діагностувати і хоча б зрозуміти, в чому її проблема. А далі все дуже просто - найдешевший, але найважчий спосіб - працювати над собою. Однак, як правило, ніхто цього не робить, нам простіше пити таблетки, шукати дорогих лікарів, знімати порчу...
Тому хочу порадити усім прочитати книги Ліз Бурбо «П’ять травм, які заважають нам жити» та «Слухай своє тіло». Там усе розписано доступною мовою. Ще можна прочитати «Як зцілити своє життя» Лізи Хей.
Саме для цього ми і проводимо свята, - щоб дати людям знання. І, вважаю, що це основне з моїх життєвих завдань. А що вже з ними робити, це справа кожного.

Рецепт листкового тіста від Марини Малиновської:
300 грамів замерзлого маргарину настругати ножем. Додати 4, 5 склянки борошна, все порубати ножем. Вкласти гіркою, зробити в ній заглиблення. В склянку вибиваємо яйце, сиплемо 1/2 чайної ложки солі, чайну ложку оцту (якщо дві - тісто буде хрусткішим), розмішуємо. Доливаємо доверху водою і виливаємо в заглибину в тісті. Замішуємо і на годину ставимо в холодильник. Розкачуємо і готуємо.
Якщо на пиріг, товщина тіста приблизно сантиметр, якщо на «Наполеон», коржі мають бути тоненькими.
Якщо печемо пиріг, на корж викладаємо начинку (м'ясо, гриби, картопля, капуста…), зверху накриваємо ще іншим коржем, защипуємо по краях і ще сирим ріжемо, бо печене листкове тісто має здатність розкришуватися, мастимо яйцем і ставимо в духовку.
Коли готуємо «Наполеон», сирі коржі сколюємо виделкою.