ye-logo.v1.2

Мої діти

Суспільство 1439

Троє сестричок з Купеля Волочиського району називають свою двоюрідну сестру мамою, вона ж їх вважає найріднішими донечками

Цю молоду, красиву й модно зодягнену жінку, здається, можна побачити одночасно в кількох місцях. Наче тільки-но була у школі, як вже виходить з дитсадка, на хвильку забігла в сільраду, і вже їде у Волочиськ, щоб вирішити якісь злободенні питання. Купільський сільський голова Воло-чиського району Лариса Кінделевич не любить сидіти на місці. Та й що зараз висидиш, дивлячись у вікно й перекладаючи папери? “Сільський голова має бути серед людей, – спра-ведливо вважає Лариса Михайлівна. – І знати усі їхні проблеми і потреби”. Якось, побачивши, що до Лариси Михайлівни підбігла тринадцятирічна дівчинка, а жінка, ніжно обійнявши її за плече, схилилася, слухаючи схви-льовану мову дитини, здивувалася: “У вас така велика донька?” - “У мене їх аж троє. Старша недавно заміж вийшла, – посміхнулася жінка. – Мені їх Бог послав – своїх народити не змогла, то дядькові стали рідними”. Батько у дівчаток давно помер. А мама подалася до столиці шукати кращої долі.

Люда, Катя, Інна
Першою у родину Кінделевич майже тринадцять років тому потрапила старша Люда. Спочатку – як гостя, адже тоді ще був живий батько. Згодом татусь помер, і дівчинка назавжди залишилася у родичів. Мамі ж було це тільки на руку, бо дітьми не дуже хотіла займатися. Тим паче, що мала ще трьох від першого шлюбу та двох – від цього. Коли родичі з Волочищини приїхали на похорон (а жили дівчатка з батьками на Рів-ненщині), то у гості на Хмельниччину запросилася і Катя. Однак, якщо старшу дочку жінка віддала з легкістю: написала відмову – мовляв, їй важко виховувати шістьох дітей, то середульшу ніяк не віддавала. І Катя поїхала у Купіль без документів. “Ми не могли дитину навіть прописати, - згадує Лариса Михайлівна. – З документів Катя мала лише особову справу, яку завели у школі. Найменша ж, Інна, залишалася з мамою. Вона росла хворобливою дівчинкою, не ходила майже до трьох років. Та й не дивно: в сім’ї нею ніхто не займався, не доглядав. А нам переказували, що дитина там просто гине. Ми писали і туди в сільраду, і в район. Нарешті з тамтешньої райдержадміністрації до горе-матері виїхала комісія, і дитину забрали в притулок. А нам повідомили: якщо хочете – приїжджайте і забирайте її. Чоловік наполіг, щоб відразу поїхати за Інною. Він, до речі, першим запропонував взяти цих дітей у сім’ю. І вже четвертий рік усі сестри живуть разом”. Сьогодні це дружна родина, дівчатка допомагають по господарству, а старша вже навчається в Хмельницькому медичному училищі і недавно створила власну сім’ю. “Але коли дівчатка потрапили до нас, вони майже нічого не вміли і не знали, – згадує Лариса Михайлівна. – Най-важче було з молодшою. До нас вона потрапила другокласницею. Дитина, практично, виросла на вулиці. Завжди була на самоті. І ця любов бути сам на сам залишилася у неї й досі, ще сьогодні їй хочеться кудись йти без дозволу. Дитина знала багато нецензурних слів, не хотіла вчитися. Часто плакала. Але потроху вона звикла до нас. Тепер охоче йде до школи, непогано вчиться, добре малює, любить робити різні саморобки, вигадує лялькам зачіски. А Катя, мабуть, продовжить мою, чоловіка і брата справу – хоче навчатися у Хмельницькому педучилищі. Вона любить дітей. Вміє контактувати з людьми”.
Дівчатка в усьому хочуть бути схожими на свою прийомну маму: копіюють манеру вдягатися й накладати макіяж, навчилися прати, куховарити, доглядати господарство, порати грядки. Люда оберігає матусю від важкої роботи. Вона вважає, що важка робота їй вдається краще. “Йди, я все зроблю сама”, - часто каже вона Ларисі Михайлівні. Вона дуже любить порядок і стежить, щоб його підтримували сестрички.

“Про маму пам’ятайте завжди...”
“Я ніколи не приховувала, що у дівчаток є рідна мама, - розповідає Лариса Кінделевич. - І не проти, щоб вона бачилася з дітьми. Але вже четвертий рік, відколи молодша дівчинка у нас, мама про дітей не згадує. Її старша дочка час від часу телефонує до Люди. Свого часу вона теж втекла від мами, потім вийшла заміж, навіть приїжджала якось у гості до нас. А мама зникла, і все. Навіть з весіллям Люду не привітала, хоч ми їй переказували, що донька заміж виходить. Колись ми їздили на Рівненщину, до родичів. І випадково зустріли маму дівчаток. Вона з Людою навіть не захотіла розмовляти. Звісно, у дітей є сім’я, ми їх любимо, вдягаємо, годуємо, виховуємо. Але, на мою думку, їм все одно потрібна рідна мама. Коли дехто з дорослих, не подумавши, каже дівчаткам: “У тебе ж нікого нема!”, мені стає боляче. Адже у моїх дітей є родина, і дуже важливо, насамперед, для них, знати, що у них є мама – навіть не така, як би хотілося. Тому я їх вчу: ви про неї пам’ятайте завжди”.





Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую