clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Зів’яли лілії, зів’яли …

Стомлене за днину сонце, здавалося, присіло відпочити на вершину старого височезного ясена, а потім почало опускатися, ховатися в його кроні, віддаючись вечірнім сутінкам.

 Стомилася й Ніна, повновида молодиця, літ десь так за шістдесят. Віднедавна вже полишила роботу в лікарні, але й біля дому, на господарстві, за день наробиться так, що на вечір втома сковує все тіло. Присіла на ослінчик біля криниці. Іти до хати не хочеться – що одній там тинятися з кутка в куток? Чоловік не скоро з’явиться. Бо відтоді, як став бізнесменом, щовечора має то зустрічі, презентації, то ділові вечері, фуршети, сауни, переговори.
«Без цього вести успішний бізнес не можна», – переконаний. Та Бог з ним. Дає якусь копійку-другу на прожиття, дітям допомагає – і на тому спасибі.
Тихо скрипнула хвіртка і вивела Ніну із задуми.
- Доброго вечора, нанашко, – струнка юнка обняла жінку.
- Доброго, доброго, Лесю. Куди це ти на ніч зібралася?
- Забіжу до школи. Маємо розділити, хто що за сценарієм. Готуємося до випускного балу, то хочемо, аби все гарно вийшло, урочисто. А сьогодні директор школи ще й повідомив, хто із запрошених гостей обов’язково завітає. То мусимо всім увагу приділити. До речі, серед запрошених є й знайомий вам Петро Іванович Романів. Здається, ви разом учились. Тепер він – знаменитість на всю країну, митець. Звання заслуженого має. Дуже, кажуть, цікавий чоловік.

- Може, й так. Давно не бачила його, нічого й не чула про нього. Хто його знає, яким тепер став.
- Нанашко, – трохи знітилася дівчина. – Ви ж знаєте, мама в Італії, навряд чи приїде на випускний. А тато соромиться йти до школи. То прошу вас, як хрещену маму, прийти на мій випускний вечір. Бо всі однокласники будуть з батьками, лишень я одна, – сльозинки, як горошинки, скотилися по щоці.
- Не печалься, доню. Буду тобі й за маму, й за тата. Обов’язково прийду. А ти вже біжи до школи. Та довго не засиджуйся.
Зраділа дівчина, ніжно прихилилася до хрещеної, а тоді підхопилася й полетіла до школи. А Ніна залишилася сидіти на ослоні. Якась стривожена, схвильована. Думки одна поперед іншої зароїлися в голові, гучно закалатало серце в грудях.
З Петром – Петриком тоді кликала його – вчилась в одному класі вісім років. Разом танцювали в шкільній художній самодіяльності. Гарна пара була. Така, що їх відібрали до дорослого ансамблю в сільському Будинку культури.
Після закінчення восьмого класу Нінина мама настояла, аби донька в медучилище поступала. І хоча дівчина вчилася в обласному центрі, на суботу-неділю обов’язково приїжджала додому. Покрутиться годину-другу біля батьків – і до Будинку культури, на репетицію. Звісно ж, партнер усе той же – Петрик. Старші хлопці й дівчата тільки піджартовували – знову пуп’янки наші розцвітають.
На випускний вечір у десятому класі Петро запросив Ніну. У класі до цього поставились не те що несхвально, а просто вороже. Дівчата. Не одна з них задивлялася на цього красеня, відмінника, активіста, танцюриста. Не одна хотіла бути поруч з ним бодай тут, на останньому шкільному балу. А він запрошує сторонніх. Бойкот.
Коли вишикувалися, аби заходити до зали, виявилося, що всі вже стали попарно, лишень Петро залишився одним.
- Ти ж наш ватажок, то ставай попереду, очолюй колону, – начеб підтримали його хлопці.
За столи сідали – Петра відтіснили до вчителів – як активіста. Музики заграли до танцю – вмить дівчата розібрали собі партнерів, аби тільки не танцювати з Петром. І хоча не одне дівоче серце краялося, не в однієї сльоза туманила очі, при вигляді того, як він стоїть одиноко, жодна не здалася, не відступилася від бойкотування.
Зустрічати вранішнє сонце йшли без тієї веселості, яка завжди панувала між ними. Відставши далеченько від гурту, плентався Петро. Не міг збагнути, за що йому така дяка від однокласників, з якими, здавалося, жили душа в душу. Чому відвернулися дівчата? Чи котрусь хоч словом чи поглядом образив? Чи ж він перечив, коли до них клинці підбивали старші хлопці? Гірко на душі. Та й Ніна на вечір не прийшла. Чому, що сталося?
- Петрику, – десь із темряви пролунав голос, зупинив хлопця. – Насилу догнала вас. Не знала, якою дорогою підете.
З провулка вибігла Ніна. У білій розкішній сукні, золотисте волосся хвильками спадало на оголені плечі.
- Вибач, раніше не змогла, – дивилася ніжно-ніжно. – Вітаю із закінченням школи. З медаллю.
І поцілувала в щоку. Однокласників уже не доганяли. Іншою вулицею вийшли за село, де поволі рожевів край неба.
Назад поверталися, взявшись за руки. Більше мовчали, ніж говорили. Як проходили повз двір тітки Ганни, Петро на хвильку залишив Ніну посеред вулиці, а сам одним махом перескочив через тин. У тітки розквітли пречудові білі лілії, тож хлопець одну за другою зривав, поки не вийшов величенький букет.
- Це тобі, білі лілії до білої сукні дуже пасують, – не придумав нічого іншого сказати. – Ти, як наречена.
- А на весілля мені лілії також будуть? – і обоє розсміялися.
Усе літо Петро готувався до вступу в інститут, а Ніну мама змусила підробляти в дільничній лікарні. Так що зустрічалися зрідка, але то були найщасливіші їхні години.
З інститутом у хлопця не склалося, пішов у сусідній район працювати. Ніна ж на осінь повернулась до обласного центру, здобувати науку в медучилищі. Те, що не могли одне одному сказати при зустрічах, виливалося в рядки щотижневих листів.
Десь після Нового року почали рідше приходити листи від Ніни. Пробувала пояснити тим, що завершує навчання в училищі, посилено готується до іспитів. Аби не відволікати дівчину від науки, перестав писати листи і Петро.
На новому місці, як то кажуть, вже прижився, на роботі освоївся, за що не брався, все виходило. Тож молоде життя закрутилося-завертілося, так що і в рідні краї не було коли вирватися. Все покладався на літню відпустку – тоді зможе й з Ніною зустрітися.
Час збігав непомітно. Здавалося, днина з дниною біжать наввипередки. Вже й рік після випускного вечора минає, скоро відпустка, і можна збиратися додому. Як то тепер однокласники зустрінуть – бо ж домовились через рік усім зібратися в школі. А головне – як там Ніна? На роботі помітили: Петро увесь уже в себе, в селі. Жартували: "Ти ж дивись, повернися назад, а не застрянь на чиємусь подвір’ї". І тут наче чорна хмара впала – поштарка принесла телеграму. Петра не було в кабінеті, то її взяли колеги. Два речення телеграми наче обухом по голові – запрошуємо на весілля. Відбудеться тоді то і там то. Ніна, Ваня.
Колективно вирішували, показувати чи ні Петрові телеграму, і що йому далі робити. Дівчата наполягали на тому, що і запрошення треба показати, і парубку варто поїхати на весілля. Дискусія розгорілася не на жарт. Якраз у її розпал і нагодився Петро. Здалося, ота чорна хмара й перекинулася на нього. Мовчав, лишень зубами скреготів.
Зійшлися на тому, що життя не закінчується, що в юнака все ще попереду, ще будуть нові зустрічі, ще прийде кохання. Тож і Петро мусить поступити благородно – поважати вибір дівчини і побажати їй щастя. Треба їхати…
З автобуса зійшов на околиці села. Чому тут – сам не збагнув. На тому місці, де зустрічали схід сонця рік тому. І тією ж вулицею пішов, що торік поверталися. Коли проходив біля двору тітки Ганни, вона й гукнула:
- Що то ти, небоже, очі в землю втупив, йдеш, не вітаєшся. Та й хто наречену йде вітати без квітів. Ходи, наріж он лілій. Торік же не всі витоптав.
Хитра тітка виявляється, все бачила і багато про що здогадувалася. Сама нарвала квіток – пишний букет вийшов.
- Поспішай, у центрі села якраз перехопиш вінчальних батьків – он чути музики грають, дружби з дружками ведуть хрещених батьків до молодих. З ними й потрапиш на весілля. – Тітка випровадила хлопця за ворота і ще довгенько дивилася услід. Гарний парубок росте у брата, погуляє вона ще і на його весіллі. За таким хлопчиськом не в однієї дівчини серце сохнутиме.
Петро ще здалеку побачив весільну ходу. Поруч з вінчальними батьками йшли дружби, дружки – перев’язані голубими і червоними стрічками, з весільними букетиками. Духовий оркестр гримів на всю околицю, вздовж вулиці стояло чимало односельців – такі весільні гурти завжди викликали велику зацікавленість. На всі боки піднімав капелюха весільний батько – вітався, ледь кивала головою весільна мати – тут більше гонору було. Поруч з ними йшла Міла – перша дружка, Нінина молодша сестра. Вся аж світилася від щастя – така почесна роль у неї сьогодні.
Як і кожна молодша, вона все знала про старшу сестру. Побачивши Петра, ледь не сплеснула в долоні. Петро кивком покликав її підійти. Трохи покомизилась – відривають її від почесної місії, але таки підійшла.
- А Ніна запитувала, чи ти приїхав, – хитро примружилася.
- Приїхав, не приїхав – що з того. На, візьми, віддасиш їй квіти, – і він тицьнув дівчиську букет лілій.
На воротях молоді зустрічали весільних батьків, їх гостей. Як і заведено, довго кланялися одні до других, говорили якісь слова, обдаровували подарунками. Під той шум-гам Міла дала Ніні букет лілій. Та на якусь мить заніміла – чи то від п’янкого запаху квітів, чи від здогадки.
"Приїхав, стоїть десь там за всіма", – шепнула мала й зникла серед люду.
Ніна прихилила той букет до грудей і крадькома поглядала через голови, чи не побачить. Побачила: стоїть, високий, стрункий, похмурий. Здається, зустрілися поглядами. І вона не витримала – опустила очі, сльози мимоволі зросили обличчя.
А весілля гомоніло, дзвеніло. Нанашки, рідні, майже всі гості сльози нареченої сприйняли як ті, що від радості, щастя. Всі обіймалися, цілувалися, щось одне одному бажали. Вона на те наче усміхалася, але нічого не чула, не бачила. Ще глянула туди, за ворота, його там не було.
Петро на годину забіг до батьків і зібрався їхати на роботу. На татове здивоване «Ти що на весілля не підеш?» тільки й відповів, що має нагальнішу справу.
Спогади, як кіноплівка, пропливли у свідомості жінки. З тих пір минуло понад сорок років.
… В актовій залі зібралися вчителі, батьки, численні гості. Схвильовані випускники чекали тієї хвилини, коли розпочнеться для них останній у школі бал, і коли, за їх традицією, запросять до зали.
Ніна, вся святкова, у вбранні, яке давно вже не одягала, сиділа за одним зі столиків, хвилювалася, переживала за свою похресницю. Водночас якась внутрішня тривога її не залишала.
Останніми зайшли директор школи, представники районної влади і він… Петро. Все такий же високий, стрункий, весь усміхнений і сивий-сивий. Хоча сивина та не старила його, а просто сріблом покривала.
Заграв оркестр, всі встали, оплесками зустрічали випускників. Боже, що то молодість, що то краса. Ніна дивилася на свою Лесю, погляду відірвати не могла. Дарма, що рідна мати роками на чужині. Дівчина виросла і розумницею, і хазяйновитою, і красивою, як ці лілії, що тримала в руках жінка. Подумала і здригнулася – чому з ліліями порівняла?
Звертався до випускників директор школи, кожному вручав атестат. Говорили щирі слова представники влади, батьки. Ніна тихцем поглядала на Петра. А він її не бачив. Перемовлявся про щось із сусідами по столику, весело плескав у долоні після кожного виступу. Коли вже всі виговорилися, встав він. Це було слово людини, яка повернулася у свою молодість. Воно лягало на серце кожного випускника. Його слухали затамувавши подих і юні, і поважні літами вчителі, гості. Леся тихенько підійшла до хрещеної.
- Мамо, я ці квіти подарую Петру Івановичу. За добре слово, за благословення нам у самостійне доросле життя. Ви не заперечуєте?
- Бери, доню, бери!
Останні його слова за гучними оплесками Ніна вже не почула. Всі стояли, а Леся піднесла йому лілії і запросила відкрити випускний бал.
З тими ліліями Петро на якусь мить завмер, поглядом пройшовся залом. Та музиканти вже заграли традиційний шкільний вальс і перед ним стояло це диво – краси неземної дівчина, чекаючи, що він поведе її до танцю.
Петро плив у тому вальсі легко, невимушено, наче лебідку, вів Лесю, яка сяяла від щастя. Закружляли в танці інші пари.
Ніні перехопило подих, нічим було дихати. Стугоніло серце, туманом запливли очі. Вона ледве встала з-за столу, опустивши голову, щоб мало хто побачив її стан, насилу знайшла двері. Брела шкільним коридором, хапалася за ручки дверей кожного класу, поки одні двері не відчинилися. Вона зайшла в клас, упала на стіл і вже не могла стримати сльози. А з грудей стогоном виривалося:
- Боже, чому мої лілії тоді зів’яли? Чому я дала їм зів’яти? О, Боже…

Павло ХОРОШЕНЮК.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31