Невидимі та голодні: як рятують безхатьків і бідних у Хмельницькому

В очікуванні зеленого світла світлофору, позаду чую голос чоловіка: «Можете допомогти? На їжу і переночувати». Автоматично відсахуюсь від нього, кажучи «ні», і він прямує в інший бік.

Кілька секунд ступору, в голові народжується думка: «Я ж могла спробувати йому допомогти». Гукаю: «Зачекайте».

Поки він повертається, швидко знаходжу в сумці папірець з ручкою, пишу номер телефону й адресу. Простягуючи аркуш, пояснюю: «Якщо вам дійсно треба поїсти та зігрітися, тут ви знайдете потрібне».

Чи скористався незнайомець контактами, я не дізнаюся. Можливо, він просто хотів грошей на порцію випивки і папірець одразу ж пішов у смітник. А може ні... За іронією долі, цей випадок стався тоді, коли я поверталася на роботу після зустрічі з волонтерами, які щойно годували на вулиці безпритульних і нужденних.

Щотижня в четвер в парку Франка збирається незвична «тусовка». У куточку в віддаленій частині парку ближче до 15-ої години скупчуються люди. Контингент дуже різношерстний – згорблені бабусі з затертими пакетами в руках, охайні жінки, неголені чоловіки у рваних кросівках і навпаки – скромно і пристойно вбрані дідусі. Усі в очікувані одного: скоро тут видаватимуть теплу їжу.

Збираються всі в парку Франка неподалік залізничного переїзду.

Сьогодні на обід – гречка з засмажкою, овочевий салат, хліб і компот. Поки волонтери розкладають харчі в одноразовий посуд, дехто знаходить спільні теми для розмов. За безкоштовною порцією їжі вони приходять регулярно, тож в обличчя один одного впізнають. А от імен своїх «друзів по нещастю» майже не знають.

Їжу накладають в одноразовий посуд і загортають в пакети.

Попри скрутне становище, більшість з них мають дах над головою, але не мають засобів для життя. Серед них 37-річний Олександр. Хмельничанин раніше працював на будівництві. Тепер у нього затяжна фінансова криза, тому він протягом останніх пів року приходить в парк поїсти. Говорить, що це дає йому можливість триматися на плаву. Адже, крім отримання їжі, тут він сподівається знайти шляхи вирішення своїх проблем.

«Моя історія проста і нецікава. Просто в якийсь момент мене звільнили. Сталося це дуже негарно. Роботу повноцінно знайти не можу, бо турбуюся про лежачу маму. Тому доводиться приходити сюди», - зізнається чоловік.

Сашу тут називають «театралом».

Розмовляючи з Сашею, на фоні спостерігаю зовсім іншу картинку. Двоє молодих чоловіків і жінка посеред алеї сидять на холодній бруківці. Один одного в чомусь наполегливо переконують. Неконтрольовані рухи і сплутана вимова одразу видають їхній нетверезий стан. За кілька хвилин одному з них викличуть швидку.

Не обійшлося без швидкої допомоги.

Тим часом група людей вилаштувалася в більш-менш організовану чергу за пакунками. Волонтери сміються, що треба кожного разу пресу кликати: он які всі дисципліновані стали.

Отримані порції з їжею складають у свої торбини і йдуть посмакувати компотом, який розливають поруч.

Дехто, отримавши харчі, одразу йде з парку.

На видачі харчів Ірина, їй допомагає кілька чоловіків. Каже, що влітку особливо багато приходило поїсти, але порцій всім вистачало. Періодично до їхньої роботи приєднуються й інші хмельничани. Є навіть такі, що з дому приносять їжу і додатково роздають. Цього разу вони роздали чотири десятки обідів. Після того поїдуть на своєму старенькому «рафіку» до безхатченків в притулок на Житецького, 22. Там їх чекають ще кілька десятків голодних людей.

 Їжу розвозять на старому «РАФі».

Як рятують безхатьків

Переважно людей з вулиці не помічають, або ж навіть зневажають. Однак є організації, які їм допомагають. Ліжко-місце, гарячий обід, теплий одяг, огляд лікаря й навіть послуги перукаря можуть отримати хмельницькі безпритульні у міському центрі соціальної підтримки та адаптації, що знаходиться у мікрорайоні Ружична. Цей притулок комунальний, але крім нього в Хмельницькому є ще кілька громадських і благодійних організацій, які займаються підтримкою нужденних.

Одна з них – «Територія добра Поділля». Саме вони ті люди, які підгодовують хмельничан у парку Франка. На тому їхня діяльність не завершується, а швидше навпаки – це лише один з багатьох напрямків доброчинства.

Заснував організацію чотири роки тому священник Адрій Андрійчук. Розповідає, що нині його організація опікується одразу 15 проєктами, пов’язаними з допомогою малозабезпеченим, залежним, безпритульним людям і дітям-сиротам.

Андрій Андрійчук є членом громадської ради і духовної ради при Хмельницькій міській раді.

Вони створили чоловічий притулок, Дім матері та дитини, незабаром планують відкрити жіночий центр реабілітації. Паралельно проводять різноманітні акції: збирають продукти в супермаркетах, а потім відвозять їх в інтернати; передають канцелярію чи підгузки для дітей, батьки яких не в змозі їх забезпечити. Організовують свята в сиротинцях, а ще мають постійний пункт збору і видачі гуманітарної допомоги. В основному діяльність провадять завдяки пожертвам вірян, допомозі небайдужих людей і залучаються підтримкою партнерів.

Повертаючись до розмови про тих, хто живе на вулиці, Андрій Андрійчук говорить, що у них мета не просто регулярно годувати безпритульних, а змінити спосіб життя.

«Звісно, бездомному треба давати їжу, щоб він не помер з голоду, але ми намагаємося допомогти повернути йому нормальне життя. Перше, що ми пропонуємо – тарілку супу, друге – поїхати в притулок. Там його навчать працювати, допоможуть примиритися з сім’єю і влаштуватися на роботу», - розповідає священник.

Ті, хто погоджуються, їдуть у притулок, який знаходиться в селі Печеськи неподалік Хмельницького. Зараз в будинку для чоловіків перебуває близько сорока людей. Там вони проходять безкоштовну тривалу реабілітацію. Живуть усі за розкладом, дотримуючись обов’язкових правил.

Під час роздачі їжі волонтери пропонують тим, хто немає житла, поїхати в притулок.

«От прийшов хлопець, який чотири рази сидів в тюрмі. Він нічого не вміє. Ми його випустимо і він знову піде красти. Тому вчимо його як працювати з інструментом, привчаємо до роботи. Потім допомагаємо кудись влаштуватися. Після притулку люди переходять жити в адаптивні квартири. Там вони вже самостійно платять за житло, за їжу, готуються повертатися в свою родину або шукають свій шлях», - пояснює він.

Поруч з чоловічим притулком під опікою організації Дім для матері та дитини. Жінки тут мешкають в звичайному сільському будинку, але мають необхідний прихисток. Їм допомагають з побутовими речами, документами, медичними послугами.

Загалом у команді організації працює близько 40 волонтерів. Це люди різного віку. Частина з них – віряни, але є ті, хто хоче просто стати причетним до гарної справи.

«У нашому місті є дуже багато добрих, милосердних і небайдужих людей. Вони знаходять нас і запитують чим можуть допомогти. Нещодавно нам у фейсбуці написала 19-річна дівчина, сказала, що хоче теж щось корисне робити. Вже місяць нам допомагає годувати людей, - додає священник. – Зараз ми готуємо спільний проєкт для нужденних з міською радою. Вони дають нам приміщення, а наша команда волонтерів там працюватиме. Продовжуємо шукати партнерів, бо їх недостатньо. Домовляємося з продовольчими мережами магазинів, щоб допомагали нам з харчами. Просимо ковбаси, сосисок на бутерброди для дітей. Вони йдуть до школи, в садочки, ми не можемо їм дати кашу без нічого».

Нині під опікою організації в центрах реабілітації понад пів сотні людей.

Зізнається: у планах ще багато ідей, які треба реалізувати. Торік вони були серед переможців Бюджету участі й отримали фінансування на соціальну пральню. Тепер в них є все необхідне обладнання, але немає приміщення, де пральню облаштувати.

«Ми знімаємо велику соціальну напругу в країні. Якщо вигнати людей, якими опікуються волонтери, куди вони підуть? На вокзали, будуть грабувати, красти, п’яними ходити. Держава рухається в цьому напрямку, але велике майбутнє за громадськими організаціями. Вони насправді роблять багато роботи», - каже Андрій Андрійчук.