Валерій Золотухін: «Як я любив екстрим!»

Зараз важко повірити в те, що в дитинстві сусідські хлопчаки сміялися над Валерієм, тому що до сімнадцяти років він ходив на милицях. У школі його не любили і в очі називали інвалідом... А в маленького Валери була заповітна мрія: він хотів стати цирковим артистом і літати під куполом у золотому кост

Народилась майбутня зірка 21 червня 1941 року… Батько вперше побачив сина, лише коли прийшов з фронту через поранення в 1943 році, коли Валері було вже близько 3 років. «Мама плакала, а я смоктав молоко (вона довго годувала мене) і не розумів, чому воно солоне, – згадує актор. Потім батько знову пішов на фронт, а мамка, йдучи в поле працювати, прив'язувала мене за ногу до порога, щоб нікуди не поповз. А я співав жалісливі пісні. Люди йшли повз мене, і хто молока наллє, хто хліба шматок дасть – так я вже з дитинства акторством заробляв. Пізніше сестра сказала: «Бути тобі або великим артистом, або великим п'яницею», – це вона до того, що, повернувшись із санаторію, я, восьмирічний, здивував домашніх тим, що запросто махнув склянку вина – що мені вино, якщо мене стільки часу лікували гіркими кальцієм і риб'ячим жиром!

Любов і милиці
Шестирічним, Золотухін випав з вікна другого поверху і пошкодив коліно. Допомогу надали не відразу, та й допомога ця була неправильною – йому поставили діагноз «туберкульоз кістки» і сказали, що він ніколи не буде ходити. Валерій і справді до восьмого класу ходив на милицях, а хвора нога на шість сантиметрів була довшою.
Отож від стегна, до щиколотки на довгі роки його закували в гіпс і заборонили ходити. «Мені вже виповнилося 7 років, треба було йти в перший клас, а я лежав нерухомо в ліжку на розтяжках, – розповідає актор. – Вчителі приходили до нас у палату і проводили уроки з такими ж інвалідами, як і я. У мене страшно свербіла хвора нога під гіпсом, і, щоб вгамувати свербіж, я просовував під гіпс олівці, тріски, все, що туди могло пролізти, і якось примудрявся почухати свербляче коліно. І цим врятував собі ногу! Виявляється, під гіпсом у мене утворилася пухлина, наповнена гноєм, і там завелися хробаки, а я це все розчесав, гній витік, сморід у палаті стояв нестерпний! Прибігли лікарі, зняли з мене гіпс і ахнули... Ще б місяць у гіпсі, і ногу довелося б ампутувати.
Я вже був у 3-му класі, коли мені дозволили потроху сидіти, а через рік, нарешті, почали вчити ходити на милицях. З 4-го до 10-го класу я ходив на милицях. Але, незважаючи на проблеми з ногою, примудрявся кататися на одному ковзані, на одній лижі і навіть грав на милицях у футбол: в основному, стояв на воротах: відбивав м'яч здоровою ногою, милицями, навіть падав. А якщо мені забивали гол, то мій старший брат Вовка давав нахабі в пику: «Хіба можна забивати гол людині, яка стоїть на воротах на милицях?». Він мене завжди підтримував: якщо хто образить мене, відразу по пиці, не чіпай, мовляв, каліку.
А ось діти на це не зважали, і, будь я за характером слабкіший, не знаю, чим би все закінчилося. Вчителі називали «гидким каченям» і щодня повторювали, що нічого путнього з мене не вийде. А одна вчителька навіть мстилася мені за батька, який був головою колгоспу.
…Хоча, милиці милицями, а природа своє все одно бере. І в мене з’явився інтерес до дівчат, причому, дуже рано. В кого я тільки не закохувався! До речі, перший сексуальний потяг я відчув у сім років – до нашої медсестри… А потім я закохувався мало не у всіх дівчаток, яких бачив. Вони мене жаліли, ставилися якось по-особли-вому: я ж був на милицях. А я жалість сприймав за любов…
Від милиць позбувся лише у 8-му класі. Але я до них так звик, що вже й не мислив себе без них, відчував якусь незручність, страх залишитися без опори. Навіть на танці приходив на милицях, ставив їх у куточок, а сам запрошував дівчат і спокійно танцював».

В шароварах і з баяном…
Після школи Золотухін подався до Москви. Коли приїхав вступати до театрального вузу, йому не було в кого зупинитися: у Москві – ні рідних, ні знайомих, отож, довелося ночувати на лавочці у скверику поряд з інститутом. Вранці він, невмитий, незачесаний, весь пом'ятий, зате в шароварах, в капелюсі і з баяном з’явився перед приймальною комісією…
Його прийняли, причому на відділення оперети, туди, де треба з легкістю співати й танцювати. І це з хворою ногою! Валерій накульгував, але примудрявся обманювати педагогів. А щоб у балетному класі не було видно його хвору ногу, підмовив однокурсників займатися в трико, а не в трусах.
І хоч з ним не погоджувалася танцювати жодна дівчина, йому вдалося завоювати серце першої красуні курсу – Ніни Шацької. В американському журналі «Каталог найкрасивіших актрис світу», вона була на тринадцятому місці!
«Коли Ніна познайомила мене зі своєю мамою, я їй дуже не сподобався, – каже актор. – Вона навіть заплакала. Але ми все одно розписалися.
Ніна вже знімалася в кіно, а я – ні. Якось ми поїхали в моє село відпочити, а потім в «Алтайській правді» написали: «Наше село відвідала відома актриса Ніна Шацька зі своїм чоловіком». Як мені було прикро!
Хотілося, щоб мене впізнавали на вулиці, і щоб обличчя на всю афішу красувалося – саме про таку популярність я мріяв у дитинстві. А першу свою афішу я побачив у під’їзді художнього театру: над туалетом...».

«Лівак» зміцнює шлюб»
Проте, Валерій не був однолюбом. У нього були й захоплення, й романи, й божевілля... Під час зйомок фільму «Про тих, кого пам'ятаю і люблю» він втратив голову від Жені Сабельникової. Вона жила в Ленінграді, а Валерій у Москві, і вони розмовляли по телефону годинами. А, оскільки він телефонував їй з театру, то незабаром у бухгалтерію почали приходити величезні рахунки по 400 карбованців на місяць! «Якось, я тоді знімався на «Мосфільмі», за мною заїхало таксі, щоб відвезти на кіностудію. Під'їжджаємо до «Мосфільму», а я шоферу кажу: «Ми не на ту студію приїхали. Їдь на «Ленфільм». І він повіз мене в Ленінград. Словом, з'їздив туди-назад, щоб тільки Женю побачити, й оплатив таксі в обидва кінці». А скільки було такого, що підкорював жінку на спір або – заради задоволення зустрітися на одну ніч… А як я любив екстрим! Наприклад, у тамбурі поїзда. Аби влаштувати світломаскування, мені довелося рукою розбити плафон разом з лампочкою. Плафони в поїздах міцні, на таких шалених, як я розраховані, але бажання було велике, тому я його розбив. Руку всю порізав, кров юшила фонтаном, весь одяг забруднений, – але це тільки більше збуджувало. Та й взагалі, найбільш яскравий секс там, де можуть застукати: за кулісами під час вистави, в літаку...
Я всього лиш раз поступився жінкою другу – Висоцькому. У перший вечір знайомства з Мариною Владі ми всі: Марина, я, Володя, Ніна Шацька, сиділи в гостях у французького журналіста Макса Леона. Зазвичай, кращих дам забирав Висоцький, а тут я не міг стриматися, і ми почали «корелювати» – співати по черзі під гітару. Моя дружина вчасно відчула, що я завівся, і відвела додому. Тому Владі стала дружиною Висоцького».
Але якось Ніна Шацька взяла сина Дениса в оберемок і пішла до іншого чоловіка – до популярного артиста Леоніда Філатова.
А сам Валерій під час зйомок фільму «Єдина» зустрів свою другу дружину, Тамару. Вона працювала на картині помічником режисера. Якось увечері він йшов під вікнами готелю і почув, що з вікна третього поверху лунають звуки скрипки. Чоловік як заворожений, поліз у вікно по стічній трубі. Взагалі-то він міг зайти у двері, але зрозумів це тільки тоді, коли Тамара його в ці самі двері виставила геть. Але Золотухін все ж зумів підкорити її серце, і невдовзі на світ з'явився син Сергій. Але, схоже, другий шлюб не охолодив палкого серця алтайського героя…
І наявність сім’ї не завадила йому завести роман з молодою актрисою Іриною Ліндт і стати батьком її сина Вані. Актор не приховує від дружини стосунків з Іриною, всіляко піклується про молоду цивільну дружину і сина, але й розлучатися з Тамарою не збирається.
У Валерія Золотухіна три сини: старший Дмитро, служить священиком, Сергій (на жаль, у 2007 році 27-річний хлопець з невідомої причини наклав на себе руки) та п’ятирічний Іванко, син Ірини Ліндт.

«Бумбараша» я отримав завдяки рідкісному нахабству»
Взагалі на цю роль пробувався Михайло Кононов. Але Золотухін підійшов до режисера і сказав: «Якщо хочете зробити хороший фільм, беріть Кононова, а якщо хочете зазирнути у вічність – візьміть мене». Під час зйомок відбувалося чимало казусів, то Золотухіну довелося, переодягнувшись у міліцейську форму і, видаючи себе за оперуповноваженого з Києва, «вибивати» у голови місцевого колгоспу коней для зйомок. На погрози артиста: «Розстріляю!», – той перелякався до смерті і зібрав коней з усієї округи. А іншого разу мало не зварили у ванній актрису Катерину Васильєву. За сюжетом вона сиділа у ванній, під якою було розпалене багаття, й асистент стежив за ним. Але тут з’явився Золотухін зі своїми байками, і… через якийсь час Васильєва, про яку всі забули, голою вистрибнула з ванної і з криком: «С…, ви ж мене зварили!», – помчала геть.
Після «Бумбараша» і «Хазяїна тайги» його впізнавали на вулиці, але актор і досі шкодує, що так і не зіграв Гамлета, яким «по дружбі» поступився Висоцькому.
«В останньому моєму сні Висоцький сходить зі станції в білому костюмі Даля з «Дуелі», – каже Золотухін. – Доходячи до кінця потягу, повертається й каже: «Бережи Івана». От я хотів би його запитати, якого Івана він мав на увазі...».