«То не українка, яка не вміє вишивати, співати та не любить квітів»

Коли заходиш у її будинок, то здається, ніби потрапляєш в музей вишивки, що розташований в ботанічному саду. Замість звичних килимів на стінах пломеніють яскравими барвами великі, до півтора метра в ширину та близько метра у висоту, різносюжетні вишиті картини. А на підлозі, підвіконнях, сходових кл

«Цю красу треба добувати на колінах» «Маю більше двісті п'ятдесяти вазонів. Це подарунки від родичів, друзів, знайомих, які знають мою пристрасть до кімнатних рослин, тому й приносять на дні народження, свята, а інколи й просто так. Причому двох однакових немає. А картини – сама вишиваю, – господиня з гордістю проводить екскурс по своєму двоповерховому будинку, що розташований на одній з околиць районного центру. Можна тільки уявити, скільки часу доводиться витрачати щодня на догляд за кімнатним «ботанічним садом». А ще ж на подвір'ї біля будинку безліч квітів. Тільки троянд є понад сімдесят видів та різних кольорів і відтінків! «Всю цю красу треба «добувати» на колінах. Бо якщо не сапати, не підливати, то повсихає або заросте бур'янами, і краса зникне – так вже влаштована природа», – розмір-ковує Людмила Петрівна. Любов до прекрасного, до порядку в домі, до вишивки, до пісні прищепила їй мати – звичайна сільська вчителька, яка змалку привчала всіх своїх п'ятьох дочок і двох синів до роботи. У семирічному віці Люда вважалася вже дорослою – їй довіряли доглядати за молодшими сестричками. Пам'ятає, як, бувало, прокинеться вночі, а мама перевіряє учнівські зошити або вишиває. Тому дівчатка з десяти років самостійно брали до рук голку з ниткою. У їх родині існував звичай: усі свої роботи дочки залишали в батьківській хаті. Це були одні з найкращих вишивок у селі Кунча. А для себе мережили потім, коли повиходили заміж і завели власні сім'ї. У кожної гарні доглянуті обійстя, а стіни будинків прикрашають яскраві вишивки, на подвір'ях буяють квіти. Людмила Петрівна гордиться своїми сестрами і вважає, що то не українка, яка не вміє вишивати, співати та не любить вазонів і квітів. «Мій наркотик – це вишивка» Свою оселю вона вже давно мріяла оздобити різноманітними вишивками. Та за роботою чомусь ніколи часу не вистачало. Лише гаптувала невеличкі серветки, подушечки, рушники синам на шкіль- ні випускні вечори та на весілля. Більше двадцяти семи років очолювала вона завод продтоварів, що в недалекій від райцентру Базалії. Завдяки керівнику підприємство постійно було в передовиках серед споріднених колективів облхарчопрому. І навіть у дев'яностих роках, коли більшість заводів України припинили або до мінімуму згорнули виробничу діяльність, у Базалії повним ходом велося спорудження нових корпусів. Енергійна та цілеспрямована Людмила Лазарєва мріяла про розширення виробництва, збільшення обсягів та асортименту продукції, як раптом... Завод продтоварів перейшов у власність спритних ділків, які «запропонували» їй посаду директора-консультанта. «Перехід підприємства у власність спритників для мене був справжнім нокаутом. Бо туди поклала все, що можна було покласти на карту життя: енергію, сили, здоров'я, досвід, а залишилися лиш втрачені надії, як мої, так і багатьох жителів Базалії, що сподівалися отримати роботу і тих, хто її втратив. Півроку я не виходила з дому. Не знала, куди себе подіти, чим зайнятися», – пригадує моя співрозмовниця. Розраду знайшла у вишивках. Насамперед, закінчила ту, яку розпочала ще за п'ятнадцять років до виходу на пенсію і через спорудження заводу не змогла довести до пуття. З полотна розміром 130х90 сантиметрів ласкаво дивляться, ніби посміхаються, симпатичні потішні котики. Потім сваха підкинула декілька ідей. А далі не могла зупинитися, бо вишивка, все одно як наркотик – чим більше вишиваєш, тим більше хочеться, настільки затягує, що втрачаєш орієнтацію у часі. «Не уявляю, як можна дивитися телевізор або розмовляти по телефону і не вишивати. Я всі ці три заняття нерідко об'єдную в єдине ціле, і непогано виходить. Без голки з ниткою не можу й дня прожити. Декілька років тому вперше у житті довелося поїхати на курорт, то поки всі відпочивали, я вишивала і привезла додому готову ікону Божої Матері», – ділиться враженнями пані Лазарєва. За шість років з-під її голки вийшли картини «Земний рай», «Натюрморт», «Королівський палац», «Сінокіс», «Циганка» та багато інших, якими прикрасила не тільки стіни власної оселі, а й подарувала дітям. Коли син отримав квартиру у Хмельницькому, то повісив на стіні декілька материних витворів. Для гостей це наче бомба. Подовгу розглядають ті картини. А він бідкається: «Такого каміна гарного поставив, шикарні меблі закупив, проте на це ніхто не звертає уваги, аж образливо стає. Всі тільки до вишивок поглядами прикипають, наче музей у моїй квартирі». «Ви не уявляєте, яке це велике задоволення: сидіти з голкою в руках, коли тільки й думаєш, який хрестик далі класти, а всі інші проблеми стають другорядними. Наступає душевний комфорт і рівновага. Тоді себе відчуваєш такою, яка ти є насправді, ні від кого і ні від чого не залежною», – каже самобутня майстриня.

Підтримай сайт