ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2020

«В житті є тільки одне незаперечне щастя – жити для іншого»

3229

Саме цей вислів філософа російської літератури Лева Толстого став гаслом всієї діяльності Хмельницького центру денної зайнятості та тимчасового догляду для молодих інвалідів з інтелектуальною недостатністю «Родинний затишок»

Я не вперше зустрічаюся з вихованцями Антоніни Корчинської, засновниці й директора «Родинного затишку», і щоразу душу огортає саме те тепло й радість, з якими кожен працюючий тут і кожен, ким тут опікуються, переступає цей поріг. Серця наче торкаються сонячні промінці любові, з якої тут усе починалося й задля якої, власне, створювався Центр. Минулого року цьому унікальному, без перебільшення, закладові виповнилося два роки. А до того були довгих двадцять з зайвим літ і зим постійної, важкої боротьби Антоніни Павлівни з чиновницькими та життєвими перепонами й складнощами, без яких у нас, як водиться, жодної доброї справи не започаткуєш. Від цеглинки до цеглинки Спочатку вона взялася згуртовувати батьків, в родинах яких народилися діти з розумовими вадами, потім створила Хмельницький фонд соціального захисту та реабілітації інвалідів з дитинства, згодом виникла ідея створення «Школи життя» для таких дітей, яка, функціонує, між іншим, й понині, але ця жінка не заспокоїлася на досягнутому. Росла її донечка Оля, заради якої Антоніна Корчинська ладна була гори перевернути, мінялися й задуми щодо закладу, де б доні було добре, де б можна було прищепити їй навички до праці, адаптувати до самостійного життя. Отак і почала вона втілювати в життя ідею під назвою «Родинний затишок». Два роки тому це був напіврозвалений, нікому вже непотрібний будинок, який довелося зводити заново – від цеглинки до цеглинки. Якщо ви зазирнете на вулицю Марії Трембовецької, 23/1 у Хмельницькому, ви побачите охайний, у яскравих фарбах котедж, який нічим не нагадує старе приміщення. Зелень дерев і квітів, ігровий майданчик для фізкультурної реабілітації, затишні й сонячні класи, де інструктори з трудової адаптації навчають молодих інвалідів малюванню, бісероплетінню, вишивці, шиттю; кімната психологічної релаксації, їдальня із іконами в кутку, майстерня – все це зроблено з душею й усвідомленням того, що все повинно приносити радість, спокій й затишок кожному з 53 підопічних, що проводять тут цілий день. Один із перших подібних центрів в Україні, наш, за неповних три роки накопичив такий досвід, якого навряд чи де знайдеш в усій Україні. Ми довго говоримо з Антоніною Павлівною в її невеличкому, але сповненому квітами й подарунками кабінеті про цей досвід і про те, як його зберегти для практики в інших центрах України. Корчинська розмірковує. Народження дитини – завжди щастя. Так ми звикли думати. А якщо народилася дитинка-інвалід?.. Витримати це під силу далеко не кожному з батьків. І як би прикро це не звучало, ламаються під таким гнітом, насамперед, чоловіки – сильна половина. Зате вже ті, хто вистояв – віддані своїм дітям, якими б вони не були, назавжди. А я думаю: сама Антоніна Павлівна належить до таких. І колектив вона згуртувала з людей, які не просто її однодумці, - вони іншої роботи для себе не мислять, як, приміром, Лариса Миколаївна Недоводієва, що працює на кухні, чи молоді дівчата-інструктори Таня Совва, Таня Длугашевська, Тоня Гжегожевська, як соціальний працівник Саша Приймак та практичний психолог Оксана Мазур. Один у полі… воїн Щоранку тут лунає гімн «Родинного затишку», текст до якого написала соціальний працівник Ганна Мала, а в ньому слова: «Розвесніло за вікном, але нам не сумно, бо ми тут разом. Тепло, тепло на душі стало нам сьогодні, бо прийшли ми всі». Сюди постійно приїздять по унікальний досвід роботи з усієї України, Прибалтики, Німеччини, Польщі, Індії і, звичайно, отримують його. Гості бачать, як стрімко міняються діти у кращий бік, яким віддано стільки душевного тепла, стільки ніжності й серця. Втім, для Антоніни Корчинської це вже звично, хоча навіть уявити важко, скільки зусиль, нервів і часу треба було витратити, щоб отримати подібні результати, адже люди з інтелектуальною недостатністю дуже різні, часом пригнічені, часом агресивні, хтось важко піддається навчанню, хтось прагне лідирувати. Зате нині у «Родинному затишку» панують гармонія і спокій, і це не для красного слівця – так є насправді. Раніше казали: один у полі не воїн, проте, щодо Антоніни Корчинської це була б не вся правда, бо вона багато років була з цими проблемами сам-на-сам, але нині в неї чимало молодих і завзятих помічників. А ось Віктор Скибицький, колишній військовий, нині потужне плече, на яке іноді тендітній Антоніні буває просто необхідно спертися. Він сьогодні, як всі, хто тут працює, мріє і про добудову майстерні зі свічковиливання та гончарної справи, і про відділення тривалого перебування, і про автобус, так необхідний для поїздок, адже підопічні «Родинного затишку» їздять і на змагання, і до культурно-історичних та релігійних святинь України, і на всеукраїнські та міжнародні фестивалі. Поки що це лише мрії. Та, гадаю, центр усього доб’ється, коли вже вони так уміють мріяти. І діяти також…

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую