ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2020

«Я звичайна жінка. Така, як усі», –

Суспільство 1455

каже начальник обласного бюро судово-медичної експертизи Наталя Козицька

Тільки два обласні бюро судово-медичної експертизи – на Хмельниччині і Житомирщині – очолюють жінки. Однак, незвичною чи особливою свою роботу Наталя Василівна не вважає і одразу доводить, що серед її колег – чимало представниць прекрасної половини людства. « У нас є жінки-медексперти, котрі проводять розтини, приймають людей, – каже Наталя Василівна. – Це – у Летичівському, Ярмолинецькому районах. А в лабораторії у нас працюють взагалі майже всі жінки, котрі проводять дослідження речових доказів з місця події. Адже саме жінкам притаманні такі якості, як прискіпливість (у доброму розумінні цього слова), посидючість, допитливість, акуратність, відповідальність. І усі ці якості  потрібні  у роботі судмедексперта.

«Люблю облаштовувати свою оселю»
На роботі Наталі Василівні вистачає усього – і сліз людських, і скарг на лиху долю, і навіть погроз. Сьогодні вислуховуєш матір, котра втратила сина, співчуваєш, заспокоюєш і… не знаходиш слів. Назавтра проводиш розтин дитини і тихесенько ковтаєш сльози – від відчаю, безсилля щось змінити. Кожен день приносить нову роботу, а з нею – часточку чужих страждань.  Це тільки циніки стверджують, що до чужого горя можна звикнути. Можливо, звикнути й можна, але призвичаїтися, стати байдужим – ні. Тому вдома жінка намагається не думати про роботу. Багато читає, переглядає «мильні» серіали. А ще Наталя Василівна дуже любить облаштовувати свою оселю, створювати затишок і приймати гостей. А на стіл завжди подає власноруч приготовані страви і різноманітні закрутки – огірки, помідори, капусту, салати. Овочі ж вирощує на власному городі мама.

За операціями підглядала через вікно
Народилася Наталя Василівна у родині лікарів. Батько, Єренюк Василь Миколайович, був хірургом і, коли народилася донька, очолював Михайлівську лікарню на Ярмолинеччині.  Лікарня знаходилася на краю села, службова квартира батьків була тут же, на території лікарні. Дітей самих у село не відпускали. Тому дитинство Наталі минуло на лікарняному подвір’ї. Дитяча компанія була невеликою: сама Наталя, її брат Віталик та син операційної медсестри Юра. Коли набридало бавитися з  хлопчаками, дівчинка йшла у приймальне відділення і тихенько сиділа, прислухаючись до розмови дорослих. Деколи заглядала у палати, знайомилася з хворими. Часом мама, насмаживши млинців чи наваривши картоплі, посилала доньку з гостинцем у палати – медперсонал часто підгодовував хворих, котрі не мали родичів. Дорослі дякували маленькій гості, розмовляли з нею, ділилися своїми бідами. Тому про хвороби і методи лікування дівчинка знала мало не з пелюшок.  Так само, як точно знала: коли виросте – буде лікарем.  Частенько брала кілька цеглин, складала їх одну на одну й через вікно спостерігала, як батько виконує операцію. Тоді дівчинці було не більше дев’яти років. Згодом батько почав брати доньку на нескладні операції. Її вдягали у білий халат, закочували довгі рукави й підперезували поясом, на голову Наталя брала білу шапочку, на ноги – бахіли.  Для маленької учениці під стіною ставили стільчик, щоб добре все бачила, і дівча, затамувавши подих, спостерігало за всіма маніпуляціями. А вдома ходила за татком, розпитуючи, що ж він робив, для чого і чим ті дії допомагають хворому.

«У сім’ї  хтось повинен бути лікарем»
Так вважала Наталя Василівна. Хоча б для того, щоб лікувати рідних. І цим лікарем мала бути саме вона. Хоча, брат  мислив так само і теж обрав професію медика. Сьогодні він працює у столиці лікарем ультразвукової діагностики.  Коли Наталя закінчила початкову школу,  сім’я переїхала до обласного центру. Батько спочатку побудував Хмельницьку районну лікарню, а потім її очолив. Дівчинка закінчила школу й подала документи до медінституту. Але з першого разу вступити не вдалося, не вистачило всього півбала. І дівчина пішла працювати у батькову лікарню санітаркою. На території райлікарні був морг бюро судово-медичної експертизи. Ще школяркою, Наталя приходила на розтини, бо її цікавила  будова тіла та те, як це все робиться. Щоправда, одразу у шістнадцятирічної дівчини трохи трусилися руки й підгиналися ноги. Але вона вирішила з’ясувати для себе один раз і назавжди: чи зможе робити розтини. Від цього й залежала головна мрія дівчини – стати лікарем.
Коли почала працювати санітаркою, вільного часу було достатньо, і дівчина часто приходила до судмедекспертів на розтини. За рік навчилася суто технічної роботи. А через рік  збулася мрія Наталі – вона вступила у Чернівецький медичний інститут. Усі літні канікули проводила з судмедекспертами, їздила з ними на розтини у райони. Тому про спеціалізацію навіть не думала, ще школяркою вирішила, що буде судмедекспертом. «Спочатку я хотіла бути хірургом, як батько, – зізнається Наталя Василівна. – Але, буваючи у морзі, більше дізнавалася про роботу судмедекспертів. Ця  професія мені сподобалася, насамперед, тим, що можна одразу побачити результат своєї роботи. До того ж, була якась частка романтики, розуміння надзвичайної важливості твоєї роботи. Адже ми допомагаємо правоохоронним органам приймати рішення, робити висновки, скеровуємо розслідування». Так само, як колись батько знайомив її зі своєю професією, Наталя Василівна розповідала про свою роботу доньці. Однак, дівчина обрала хоч і близьку професію, проте лікарем бути не хотіла. Зараз Олена – лейтенант міліції.
Й сьогодні Наталя Василівна, крім того, що очолює бюро судово-медичної експертизи в області, ще й займається цитологічними дослідженнями. І, як кожен керівник і кожна жінка, мріє про покращення умов праці, про відкриття ще двох районних відділень судово-медичної експертизи – у Городку та Славуті (сьогодні в області працює вісім міжрайонних і районних відділень судово-медичної експертизи).

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую