«Я бачу сни - гарні, кольорові… І як же важко прокидатися після них у суцільну темноту»

 Давно, ще в минулому житті, як каже сам Петро Васильович, він був зрячим. Закінчив Дніпропетровське театральне училище, танцював у хореографічному колективі, його навіть рекомендували в ансамбль кубанських козаків. «На мене чекало таке майбутнє! - каже він. - З колективом я об’їздив увесь Союз, єдине, що закордон не пускали, бо ансамбль був від Дніпропетровського заводу «Южмаш», а він вважався секретним. В мене такі можливості відкривалися, думав, гори переверну! Але хвороба перекреслила все».
Перший дзвінок пролунав на гастролях у Москві. Коли під час одного танцю на сцені вимкнулося світло, він ледь не впав в оркестрову яму.
Потім почали розпливатися маленькі букви, думав, що десь перенапружився, недоспав… Не зізнавався нікому, навіть дружині. Бо знав, що на нього чекає, - тато, якого Петро Васильович зрячим не пам’ятає, змалечку готував до цього. Але молодість не вірить у погане, хлопець відмахувався, думав, а що там, пронесе! Потім «попливли» середні букви, а коли вже й великі став погано бачити, зрозумів, що сліпне.
Славнозвісний Федоров, до якого він їздив у Москву, сказав: «Нікуди не їдьте, не викидайте гроші. Вам ніхто не допоможе. Навіть якщо я вставлю вам здорові очі, через два роки ви все одно осліпнете». Тож почав себе готувати: пробував навпомацки заварити чай, приготувати їсти…
Потім з’явилися тіні. І коли у 1986 році народилася донька Віка, він уже рис її обличчя не бачив. Тільки неясну тінь. Згодом дійшло до того, що коли вмикалося світло, бачив лише жовту пляму. Тоді й зрозумів, що не бачить. А в 1996 році осліп повністю.
«Він обманює, все він гарно бачить»
«А у нас п’ятеро дітей! - каже Петро Васильович. - Двоє спільних, двоє Яниних від першого шлюбу (її чоловік помер після операції на серці) і моя донька теж від першого шлюбу.
Яна прийшла до нас на завод (Деражнянський філіал від «Неви»), я побачив її і закохався. Знав, коли вона лягає спати, коли прокидається, знав, куди і з ким ходила. Я весь час стояв під її вікнами. А коли ми почали зустрічатися, сказав, що на мене чекає сліпота. До речі, недуга моя носить назву «пігментна дегенерація сітківки обох очей», якщо по-народному - куряча сліпота.
І я був готовий до неї, але коли осліп, почалася страшенна депресія. Пішов у запій і вісім місяців пив по-чорному. Врятувала мене саме Яна: «Ану, візьми себе в руки! Он, дивись, той допився, той допився, так само і ти здохнеш». І я поступово з Божою (в якого до того не вірив) і жінчиною допомогою вийшов із депресії та запою. Переборов себе - перестав палити, пити, почав обливатися водою (навіть узимку в 40-градусний мороз, по коліна в снігу)».
А тоді він зрозумів, що сидіти, склавши руки, не зможе. Ще коли Петро Васильович був зрячий, син купив батькам два кіоски, в яких вони торгували всяким дріб’язком. Але люди, побачивши, що чоловік абсолютно не бачить, почали обманювати, красти… І тоді вони з дружиною пішли торгувати в електрички.
«Я так намучився, доки призвичаївся, - продовжує Петро Васильович. - Три рази ледь не випав з поїзда, бо втратив орієнтацію, то ліз на вікна, то на лавки. А стільки мене ображали! Обзивали: «Сліпака, сиди вдома, тобі ж пенсію платять!». Могли вдарити. Йде, приміром, п’яна компанія, а я ж не бачу, можу штовхнути ненавмисне. «Чого преш?!» І - в голову. Я лечу в другий кінець вагона… Здорові люди не розуміють, що в мене тоді були маленькі діти, я заради них працював, бо отримував усього 800 гривень пенсії. Жінка не працювала, бо доглядала мене.
Адаптувався років через п’ять, а зараз так ходжу, що незнайомі люди кажуть: «Він обманює, все він гарно бачить». Я знаю, де і що в мене лежить: там цукерки, там - сік, а тут печиво й сухарики. З грошима теж руку набив. Одягаю жилетку з кишенями: в цій - гривня, в тій - дві, а тут - десять…
Спочатку часто обманювали, бувало, замість двадцятки дві гривні дадуть, підсовували й фальшивки - по 20, 50. Зараз теж обманюють, але свої, які мене знають, ніколи».
До поїзда Петра Васильовича супроводжує дружина - садить, зсаджує, веде додому. А в електричці вона йде в один бік, а він - в інший. Два тижні на місяць він торгує сам, бо дружина допомагає доньці бавити дитину.
І так уже 26 років. «Так що ми земну кулю, їдучи рейсом Жмеринка - Гречани, знаєте вже скільки разів об’їхали?» - жартує Петро Васильович.
До речі, він - єдина незряча людина в Україні, яка торгує в поїздах, і яка настільки чітко все відпрацювала, що може обходитися без сторонньої допомоги. «Було таке, що ми загубили сумки, - розповідає дружина Петра Васильовича Яна. - І я, зряча, запитую його: «Петю, в якому вагоні наші сумки?». Каже: «В сьомому». Порахував, каже : «От в цьому». Я стала і плачу. В нього запитують, яка то електричка, коли і звідки вона відходить, де який вагон… Так що його у нас ще й називають директором електрички або довідковим бюро. Пам'ять у нього виняткова! (Це я й сама зрозуміла, назвавши Петру Васильовичу свій номер мобільного, який він, звичайно ж, не зміг записати, але через кілька тижнів передзвонив мені (авт.).
«Зараз я працюю заради задоволення, - каже Петро Васильович, - заради спілкування. Я не просто продаю, я веселю, розповідаю байки. Я анекдот - мені анекдот, мене послали - я послав. Я живу, я рухаюсь, бо сидіти в чотирьох стінах для мене це - смерть. Мене знають в інших містах, якось їздили в Київ, на присягу до Максима. Зійшли там на вокзалі, чую: «Дивись, он - «Пиво, вода, всяка єрунда» (прізвисько в мене таке). Я жінці: «Янусю, звалюємо, бо нас і в Києві знають».
Цікаво, що Петро Васильович нічого не просить у держави. Навпаки, сам допомагає таким, як і сам, - незрячим. Таких людей у Деражнянському районі близько 30, і на Великдень, Новий… рік усім їм він спаковує ящики з продуктовими наборами. Якщо в когось з них, чи у сусідів, біда, завжди допомагає грошима.
Петро Васильович - гарний масажист, не одного підняв на ноги, але грошей за свою працю ніколи не бере. Він і вдома без роботи не сидить. Живучи на другому поверсі, стаючи на бильця, обрізає на балконі виноград, розчищає дерева. Люди жахаються: «Он, дивися сліпий Петро заліз на дерево, ще заб’ється!». А він навіть ногами відчуває, куди стати. Сам і їсти зварить, і картоплю почистить, і город посадить. Дружина спереду копає, а він йде за нею і, босою ногою намацуючи ямку, вкидає картоплю. Сусіди посходилися, плачуть. «Петю, - кажуть, - ти сядь, а ми посадимо». «А я не можу без роботи, - каже він. - Я трудоголік. Я себе багато чому навчив: мию, підмітаю, перу. Сам, сліпий чоловік! Хоча ви це зробите за 20 хвилин, а я - за дві години».
«Моя сліпота - це кара Божа»
«Ви не повірите, але я бачу сни - гарні, кольорові! - зізнається Петро. - І як же важко прокидатися після них у суцільну темноту. Прокидаюся, коли жінки вже нема - вона бавить онуку. Стою на колінах і плачу. Плачу, як мала дитина! Дружині цього ніколи не показую, навпаки, намагаюся підтримати її.
Я дізнавався, шукав своє коріння і виявив, що років 300-400 тому хтось із батьківського роду, швидше за все, бабуся, дуже образив сліпих людей - двох дітей. Чи вбила чи пограбувала. Так що це кара Божа, прокляття, від якого страждають дванадцять поколінь. Моя Інга, донька, якраз і є дванадцяте покоління. І на ній все закінчиться. Бо у мене батько сліпий, батькова мама, мої брат, сестра, у всіх нас трьох діти - теж сліпі.
І зараз я прошу в Бога і в тих загублених дітей пробачення за того, хто це зробив. Щоб у майбутньому. хоча б моїх внуків ця кара не торкнулася».