Не було би щастя…

 . Тільки у свої вісімнадцять років я думала не просто про те, аби вийти заміж, а як знайти справді достойного чоловіка. Його я уявляла добрим, порядним, самостійним, успішним…
А ще я дуже хотіла дітей. Можливо, тому, що ні брата, ні сестри у мене не було, і я завжди заздрила своїм подругам, які мали старших братів, котрі завжди могли за них заступитися, чи молодших, якими можна було піклуватися. Усього цього в мене не було, зате я мала найкращих у світі батьків, для яких я була сенсом усього їхнього життя.
На жаль, принци мені не зустрічалися, тож про дітей мріяти теж не доводилося. А тупуваті однолітки, що дні й ночі проводили якщо не біля комп’ютера, то в барах-ресторанах, мене мало цікавили. Як не цікавили й солідні пузаті дядьки на іномарках, котрі вважали себе господарями життя, і думали, що за гроші можуть купити усе. Познайомитися в Інтернеті теж важко, і треба мати щастя, аби не «нарватися» на якогось збоченця або любителя легких перемог.
І ось сталося те, чого я так довго чекала - я таки зустріла його - гарного, розумного, щедрого. А потім я завагітніла!
Проте, як часто буває, коли ти дуже щасливий, доля ніби в насмішку завдає тобі удару, забираючи одним махом усе. Страшна автокатастрофа позбавила мене коханого, батьків і ненародженої дитини - доньки. І взагалі, як сказали лікарі, я назавжди втратила можливість мати дітей.
У 20 років я із жахом усвідомила, що залишилася абсолютно одна, і що мені немає задля чого й кого жити. Перевелася на заочне відділення університету, влаштувалася на роботу, але після аварії не могла якісно виконувати свої обов’язки, і власник створив такі умови, що я змушена була піти.
І от я звернулась в агентство з підбору домашнього персоналу. Мені одразу ж запропонували роботу - бути нянькою у трирічної Натусі, мама якої загинула в автокатастрофі, коли малечі було всього два місяці.
Я одразу ж полюбила її, і мені здавалося, що це моя рідна дитина тулиться до мене, сміється, цілує… Вона часто просила: «Будь моєю мамою». А якось, коли я збиралася додому, розплакалася: «Мамо, не йди!». Розплакалася і я.
В очах Андрія, батька Натусі, я теж прочитала мовчазне прохання залишитися. І я залишилася.
Після того, як малеча заснула, ми проговорили усю ніч. Андрій зізнався, що покохав мене, коли побачив, з якою любов’ю і ніжністю я ставлюся до його донечки, і якою щасливою вона стала. Відкрилася і я, зізнавшись, як він мені подобається, і як співає моя душа, коли я чую його голос.
Вже третій рік ми живемо разом - Андрійко, Натуся і я. Кажуть, дітки на небесах самі обирають собі батьків. Але тепер я знаю, що земні малюки теж уміють робити це не гірше від янголят.

Оксана Ярош, Теофіпольський район.