ye-logo.v1.2
21 Вересня, 2020

«До відголосків вибухів з часом звикла»

Суспільство 1041

Хмельничанка Наталя Матняк наважилася поїхати миротворцем у Югославію, аби заробити гроші на купівлю власного житла

Наталя Матняк (дівоче прізвище Пістрюга) працює медсестрою маніпуляційного кабінету Хмельницької міської поліклініки №3, що у мікрорайоні Ракове. Завжди привітна й доброзичлива, вона допомагає людям боротися з недугами. Завдяки професійним навичкам й вмінням користується авторитетом, часто хворі викликають її для проведення маніпуляцій вдома. Проте, мало хто знає, що ця жінка свого часу виконувала миротворчу місію у військах ООН.

Як все починалося
Після закінчення Бєльцького медичного училища (Молдова) у 1984 році Наталя працювала медсестрою в Чернівцях в онкодиспансері, потім в 3-й міській лікарні в ревмовідділенні. У 1988 році вона виявила бажання працювати у військовій частині, і її призвали на службу до армії. У медсанбаті служила до 1994 року.
“Я стояла на черзі, щоб отримати соціальне житло, проте після розпаду Радянського Союзу це стало нереально. І от я почула, що набирають добровольців для миротворчої місії в Югославії. Це був шанс заробити гроші на купівлю власного житла. Я подала документи, які розглядалися на конкурсній основі, і пройшла, – згадує пані Наталя. – У Бердичеві з нами два місяці проводили тренувальні збори, і вже 1 листопада 1994 року літаком переправили в Хорватію в місто Загреб, а потім в Сєрбську Країну (наголос на літеру “а”). На той час Наталі було 28 років. І працювала вона старшою медсестрою операційно-перев’язувального взводу миротворчих сил ООН.

“У перші кілька днів в горах було страшно, але згодом звикли”
Основна військова частина знаходилася в місті Гліна, а рота, в якій служила Наталя, в горах в місті Жировац. Звісно, вони не брали участі в бойових діях. Робота полягала в наданні допомоги місцевим жителям та пораненим солдатам. “Спочатку було дуже страшно, адже в горах досить гарна акустика, і до нас часто долітали звуки вибухів. Згодом ми до цього звикли. Часто доводилося їздити машинами Червоного Хреста до таборів біженців у різні міста й села країни, аби надати медичну допомогу мирному населенню, – розповідає пані Наталя. – Траплялося, що солдати підривалися на мінах-фугасах, проте, на щастя, отримували лише множинні осколкові поранення, які вдало лікували американські медики”.
Поруч з ротою знаходилася місцева школа. “Дуже часто до нас приходили діти і просили їсти. Ми допомагали, як могли, не відмовляли нікому. Слава богу, із запасами продуктів харчування та й медикаментів проблем не виникало”.
Пригадує пані Наталя й те, що мусульмани одного разу взяли у полон 11-й блокпост в кількості сім чоловік та утримували тиждень.

Щоранку – підйом о 6-й та роздача нарядів
Армія – не цивільне життя, тому щоранку доводилося вставати о 6-й, йти на ранкове шикування, де зачитувався розпорядок дня та роздавали кожному наряди. За словами пані Наталі, кожної суботи спеціальна машина розвозила продукти харчування по шести блокпостах, які обслуговувала рота. Слід зазначити, що продукти надавали якісні, постачали з усіх розвинених країн світу, тому проблем з їжею не виникало. Питну воду привозили цистернами й заливали у величезні бочки (близько трьох тонн), які мав кожен блокпост, а також у літрових пакетах, які тримали про всяк випадок.
“Звісно, що кухаря у нас не було, солдати самі варили на кухні. Проте у нас була гарно обладнана їдальня. А ще на той час у нас вже була пральна машинка-автомат й душові кабінки. Світло було власного виробництва (стояла дизельна установка)”, – каже Наталя Матняк.

“За півроку ми поверталися додому”
У червні 1995 року другим рейсом Наталя разом з групою вилетіла до Житомира, де їх на військовому аеродромі зустрічали армійські товариші. “Відправляли нас додому групами, у чотири етапи. Міняти нас мали ще на початку травня, але за певних обставин наш переліт відкладався. Проте вже 9 червня ми були в Україні. Звісно, що зустрічали нас військові на військовому аеродромі. Родичів туди не пускали, та й мало хто знав, коли точно ми повернемося”, – згадує Наталя Михайлівна.
Після повернення до Чернівців Наталя служила у медичній роті, згодом вийшла заміж та  разом з чоловіком переїхала до Хмельницького.

Сьогодення
Наталя Михайлівна разом з чоловіком виховують двох донечок – дванадцятирічну Аню та тринадцятирічну Оксану. “Діти звикли до військової тематики вдома, бо чоловік теж військовий, і теж був вісім місяців миротворцем в Іраку, звідки повернувся п’ять років тому. Деколи дівчатка розпитують про службу в армії, про миротворчу місію. А от щодо статусу учасника бойових дій, то, окрім належних пільг, ми нічого не отримали від держави. Квартиру з чоловіком придбали за зароблені важкою працею гроші”, – каже Наталя Матняк.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую