ye-logo.v1.2
1 Грудня, 2020

Борис Ткач: “Я оперував, а в кількох кроках позаду мене лежали прикриті простирадлом тіла загиблих...”

Суспільство 9535 2
Дмитра СКРИПНИКА та з сімейного архіву Бориса Ткача.
Фото: Дмитра СКРИПНИКА та з сімейного архіву Бориса Ткача.

“Я людина спокійна, у бійки зазвичай не вв'язуюсь...”, - каже про себе лікар-нейрохірург Хмельницької обласної лікарні Борис Ткач.

 Але коли виникла потреба в його руках і знаннях, він вчергове взяв відпустку за свій рахунок і поїхав до Києва на Майдан. На цей раз як хірург.
Те, що він там пережив за тиждень, за емоційним накалом у десятки разів перевищило все, побачене ним за двадцять років роботи...


- За три місяці, скільки стояв Майдан, там постійно знаходилися медики. Були лікарі зі всієї України: зі Львова, Києва, Донецька, Дніпропетровська… З Хмельниччини, з тих, з ким мені там довелося спілкуватися, було, як мінімум, чоловік шість. Там я зустрів свого викладача з кафедри хірургії Федора Міщенка. Він уже на пенсії, але під час боїв у медпункті Київради надавав пораненим допомогу і вдень, і вночі.
Сам я їздив на Майдан з самого початку. Перший раз узяв за свій рахунок відпустку на тиждень і поїхав. Потім їздив лише на вихідні. Не як лікар, а як патріот.
А коли 18 лютого почалися криваві події, коли пішли поранені, зрозумів, що мої руки там потрібні.
Тож знову взяв відпустку за свій рахунок, і з колегами Павлом та Ольгою власним транспортом поїхав до Києва, де провів ще тиждень.
Нас попереджали, що всі дороги перекриті, що нас повернуть назад. І справді - лише з третьої спроби нам вдалося затесатися в колонну фур і так ми проїхали.
- І Ви знали, куди їхати?
- Там все було дуже добре організовано. Тож ми потрапили в штаб медичної допомоги, що розмістився на третьому поверсі Будинку профспілок. Але саме тоді штаб евакуювали. І ми просто з дороги взялися допомагали виносити речі.
Тут нам повідомили, що беркутівці спускаються з верхніх поверхів: «Беркут» на шостому поверсі!”, «Беркут» на п’ятому поверсі!»… А ми носимо, бо у військових умовах кожна ампула, кожен бинт на вагу золота. Спустившись до до четвертого поверху, військові пустили газ. Наостанок ми ще кожен, вхопивши по ящику медикаментів, через боковий вихід вибігли на вулицю. Але газу все одно хапнули.
Завантажили все, що зуміли врятувати, в машини і перевезли в Михайлівський собор. Коли повернулись, будинок профспілок горів, і пізніше я бачив, як звідти виносили обвуглені тіла людей. Скільки їх там було, не знаю, але бачив двох. Хто то був, так само ніхто і не дізнався.
А в Михайлівському соборі, в трапезному храмі розгорнули хірургічне відділення на дванадцять операційних столів: праворуч три столи, і ліворуч - дев'ять.

Оперуєш пораненого, а поруч відправляють заупокійну службу
- Операційна?! А як зі стерильністю?

- А так, що пізніше в шпиталі готелю «Україна» одразу за нашими спинами, прикриті простирадлами, в калюжах крові лежали тіла вбитих... На кожному - папір з надписом, хто то і звідки. На одному я побачив: «Микола Дзявульський, Шепетівка». А я за кілька тижнів до того, під час однієї з поїздок на Майдан, спав поруч з ним.
Так що уявіть, в яких умовах нам довелося працювати. Оперуєш пораненого, тут же, поруч, священики відправляють заупокійну службу, а за спиною, в кількох метрах від тебе, лежать понівечені, закривавлені тіла, біля яких плачуть, кричать і втрачають свідомість їхні родичі. І ти, бувало, не знаєш, чи продовжувати перев'язувати пораненого, чи допомагати тому, хто лежить без свідомості.
Хоча під час бойових дій просто йшов конвеєр поранених. Напевно, це прозвучить цинічно, але ситуація нагадувала “Макдональдс”. Приносять хворого і кричать: «Хто вільний?!» Піднімаєш руку, людину несуть до тебе.
Працювали тоді без передиху. Хіба що іноді вночі могли на тих самих столах, на яких оперували, чи просто в кутку на підлозі прилягти на годинку-дві.
В Михайлівському соборі довелося навіть спати на підлозі біля вівтаря.

“Це каска мого сина...”
- А чи був якийсь випадок, який вразив Вас чи зворушив?

- Ви, напевно, чули чи читали про “блакитну каску”. Ця історія обійшла увесь Інтернет. А я був її свідком.
Я - за одним столом оперую, за іншим - анестезіолог з Тернополя. Кличе мене і показує: сидить чоловік, років п’ятдесяти. Тримає в руках пробиту кулями, закривавлену блакитну каску. Придивляюся, а всередині - шматки мозку. Підходимо до чоловіка з каскою, запитуємо, звідки він її взяв. “Це каска мого сина...», - почувся тихий голос.
Виявилося, що його сину, мешканцеві Збаража Тернопільської області було всього 19 років. Батько приїхав, щоб забрати його додому - перепочити на кілька днів. Мали зустрітися о дванадцятій дня, а о десятій хлопець уже лежав на підлозі у вестибюлі готелю «Україна». Так що батько, як і планував, повіз його додому. Але вже в домовині.
Я по життю людина дуже стримана, але коли дивився на того чоловіка з каскою в руках, горло так стиснуло, що не міг слова сказати.
- А були у Вас випадки, коли Ви не могли допомогти пораненому?
- Звичайно, були. До нас же не з подряпинами людей приносили.
У нас на операційному столі помер чоловік із вогнепальним пораненням грудної клітини. Принесли - ні пульсу, ні дихання. Ми його годину реанімували. Нам навіть вдалося ввести йому ліки внутрішньовенно, хоча мертвому це зробити неможливо, оскільки вени спадаються. Лише через годину зупинилися. При огляді тіла виявили на спині вхідний отвір від кулі. А вихідного - нема. Куди куля потрапила? Можливо, навіть і в серце.
... Коли снайпери почали стріляти, до нас принесли молодого чоловіка - куля пройшла у нього між шиєю і потилицею і вийшла через рот. Ми не могли йому допомогти, просто затампонували рану, поставили крапельницю і відправили в лікарню. Чим усе закінчилося, не знаю, але хтось розповідав, що перед пораненням він разом з дружиною і товаришем вийшли погуляти…

У шпиталі в готелі "Україна". Лютий 2014 року.

“Я так втомився, що навіть не поїхав подивитися на Межигір'я”
- Кажуть, що беркутівці тоді страшенно лютували...

- Знайома лікар, звати її Вікторія, працювала в палаці «Жовтневий». Коли його захопив “Беркут”, лікарі залишилися в медпункті. Як вона потім розповідала, беркутівці їх не ображали, але поводилися дуже зухвало. Але якось прийшли, вимагають бинти, кажуть: «Треба ноги перев’язати». Лікарка взяла бинти і пішла з ними. В автозаку лежав хлопець, у якого поверх штанів були намотані бинти, які повністю просякли кров’ю.
Жінка впросила дозволити винести пораненого з автозака і перебинтувати в нормальних умовах. Вже потім хлопець розповів, що беркутівці били його і ногами, і кийками, а потім випустили по кулі в кожну ногу...
Щоб його врятувати, бо беркутівці ходили по палацу, пораненого перевдягнули в штани, в білий халат і поклали на кушетку. А військовим казали: “То наш лікар відпочиває».
- А “тітушок” Ви бачили?
- Бачив, але справи з ними не мав. Наша колега, жінка-стоматолог, відійшла від Майдану, не маючи при собі нічого, що свідчило б, що вона має якесь відношення до того, що відбувається. До неї підійшли троє, і в результаті вона на тривалий час злягла зі струсом мозку. Жінка потім розповідала, що її і били, і душили…
Я її бачив після того днів через п'ять, так у неї вся шия була синя і по «ліхтарю» під кожним оком.
- Страшно було?
- Коли з'явилися перші вбиті, і поранені, було страшно. А коли їх стало дуже багато, страх перейшов у лють, і я сам би пішов на Майдан і громив тих, хто вбиває людей.
... Але все (дуже сподіваюся на те) закінчилося.
Вже коли ми виїжджали з Києва, відкрили Межигір'я. Але я туди не поїхав, бо мені було нецікаво. Я дуже втомився і хотів додому.
Приїхав, і десь з півтори доби не міг знайти собі місця. Це так нерви давали про себе знати. А потім все минуло.
- Але ж не у всіх така міцна психіка. Можливий же так званий постафганський синдром, коли в людей починається страшенна депресія, спроби самогубства...
- Більшість з тих, хто був на Майдані, увійшли в загони самооборони. Так що зараз вони зайняті, їм ніколи впадати в депресію. Головне в таких випадках - зайняти себе чимось.
Але з людьми ще на Майдані працювали психологи. Дуже багато приходило до них з антимайдану. Казали, що серцем вони тут, але їх примушують бути “по той бік”.

Під час відкриття пам'ятника Степану Руданському з його правнуком Олексієм Боржоковським в смт калинівка вінницької області. Січень 2014 року.

“Ношу вишиванки і козацьку чуприну”
- Дружина не перечила Вам, коли під час бойових дій Ви вирішили поїхати в Київ?

- В жодному разі! Вона і сама би поїхала, але не було такої можливості. До речі. Моя дружина, Наталя, теж лікар, дитячий невролог. Старша донька, 22-річна Марія, вчиться у Львові, 16-річний Михайло навчається у Хмельницькому політехнічному коледжі.
Марія теж була на Майдані, і кілька разів ми там випадково зустрічалися.
Коли почалися бої, до Києва поїхали троє її товаришів. Одного вбили, другого важко поранили, третій - цілий, але отримав важкий стрес. Крім того, батько вбитого ще й звинуватив його у смерті сина: “Це ти винен, бо ти його туди повіз».
- Бачу, ви носите козацьку чуприну. Це вплив Майдану?
- Ні. Я вже років десять з нею ходжу. Чуба запустив за покликом душі, без жодних причини. Пацієнти і колеги сприймають мою зачіску нормально. З цим чубом я їздив на медичні конференції і в Москву, і в Казань, і в Ригу, і там мене нормально сприймали. А от як підеш на наш базар, то там, буває, і сміються, і пальцями показують. Не всі звичайно, але увагою не обділений.
... А ще я маю кілька вишиванок. І традиційно червоно-чорні, і вишиті білим по білому. Є з Івано-Франківська, є й карпатська вишиванка, привезена з Алушти. У нас в родині вишиванки є у всіх. Так що в гості, на весілля, та й взагалі - на будь-які урочистості ми вдягаємо їх.

 

З колегами під час наукової конференції.


- Судячи з усього, Ви - щирий українець.
- Думаю, що так. Бо я ще цікавлюся краєзнавством і разом з лікарем-генетиком Наталею Зимак-Закутньою очолюємо Хмельницьку крайову організацію Всеукраїнського лікарського товариства, створену у 2011 році.
Організація об'єднує лікарів патріотичного спрямування - незалежно від партійної приналежності. У нас були навіть люди з Партії регіонів.
Ми займаємо активну громадянську позицію. Коли приймали сумнозвісний закон про мови Ківалова-Колесниченка, наша організація виступила з відкритим листом до очільників держави і області. Відповіді, зрозуміло, не отримали.
Зараз у зв'язку з подіями у Криму, ми на сайтах, у соціальних мережах звертаємося до російських колег, пропонуємо і їм виступити на захист миру. Правда, наші коментарі швидко видаляють. Були й відповіді типу: “Бандерівці, фашисти! Коли звільните Майдан, тоді будете про щось просити”.
Ми співпрацюємо з «Туристичною агенцією Ігоря Байдака», завдяки якій знайомимося з різними куточками рідного краю, людьми, які там живуть. А то багато з нас їздять в Єгипет, Туреччину.., а своєї рідної землі не знають.
Є в нас ідея створити музей історії медицини Хмельниччини. Місцеве керівництво хвалить нас, каже, що ідея цікава, але приміщення не дає.
Ми ще хочемо в Кам'янці-Подільському встановити меморіальну дошку пам’яті Степана Руданського, до речі, не лише поета й перекладача античної літератури, а й професійного лікаря. У Кам'янці він навчався в духовній семінарії. Але поки що гроші потрібні Майдану та армії, і виготовлення та встановлення дошки відкладено до кращих часів.
- Ви - людина віруюча?
Так. Але якось, будучи в соборі, почув таку розмову. Жінка замовила панахиду за померлим і запитала, скільки це коштуватиме. На що священик відповів: “12 гривень за душу”. Коли я почув, що душа коштує всього 12 гривень (!), мені розхотілося туди йти. І після того як відрізало. Хоча в Бога, як і раніше, вірю. І вірю, що то він давав мені сили не спати по кілька діб під час Майдану і рятувати людям життя.
Коли приїхав додому, мене всі вітали з поверненням: “Ви - наш герой!” На що я завжди відповідав: “Який я герой? Герої ті, хто був у перших рядах”.

У військах протиповітряної оборони. 1989 рік.

Перший день народження. З батьками, дідусем та бабусею. 1970 рік.

 

Коментарі:

Сергій Іванович 31.03.2014 10:06

Це на фото Борис Ткач не на конференції в Ужгороді, а в ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА в юридичному корпусі на другому поверсі в фоє разом з викладачем історії Леонідом Місінкевичом та куратором ХУУП. Тут навчається його донька. Для чого обманювати людей що це конференція в Ужгороді незрозуміло. Ще не сів в крісло директора Департаменту охорони здоров'я, а вже починає з БРЕХНІ. Якщо людина вже лукавить то що буде далі ??? Від редакції: Виправили, дякуємо. Це була технічна помилка допущена автором, а не свідоме введення в оману читачів. Перепрошуємо ще раз.

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую