Жителька села Кащенці, що на Білогірщині, сама опікується чотирма онуками

Село, в якому живе родина, знаходиться у одному із найвіддаленіших районів області. До того ж, сполучення з районним центром можливе двічі на тиждень: у понеділок та п’ятницю. В усі інші дні автобус до села не їде.
Коли ми завітали до господи Валентини Касян, нас зустріла хвора господиня. “Ось, маю запалення легенів, треба крапельниці ставити. А лікарня знаходиться у сусідніх Ставичанах, то не щодня можу туди дістатися. Та й грошей на повноцінне лікування не вистачає”, – каже жінка. До речі, пані Валентина минулого року несподівано для себе виграла по передплаті нашої газети мотокультиватор. Спочатку дуже зраділа, але потім почала думати про те, щоб його, бува, ніхто не вкрав, бо живе жінка лише з онуками, а чоловік кілька років як помер. Та ще й грошей заборгувала сусідам. От і довелося продати свій виграш, аби розрахуватися з боргами.
Та суть навіть не у цьому. Жінка сама опікується онуками, яких у неї четверо. Донька Зіна - вдова, їздить по заробітках, тому рідко буває вдома. Проте, як каже її мати, Валентина Касян, грошей привозить мало, бо сама ж живе за те, що заробляє у столиці. До слова, найстаршому онуку Руслану — 17 років, проте він ніде не хоче навчатися. Менший Мітя вчиться у селищі Коров’є в училищі, онучка Зоя — в п’ятому класі місцевої школи. А от наймолодша Даша, якій лише три роки, досі не вміє ходити. Справа в тому, що у неї після народження почала розвиватися гідроцефалія: в головному мозку накопичується рідина. Тому їй у головний мозок вшили спеціальний зонд, який прокладений під шкірою через ділянку голови, шиї та грудей й виходить в кишківник. Через нього рідина й витікає з голови. Ходити з ним можна десять років, потім, якщо справи не поліпшаться, треба його замінити.
Мала Даша спочатку трохи неприязно поставилася до нашого приїзду, бо думала, що це медсестра прийшла робити їй уколи, адже нещодавно хворіла та лікувалася. Проте з часом дівчинка заспокоїлася, навіть помаленьку прийшла до нас, тримаючись за стіни, залюбки всілася журналістові на руки та почала розповідати віршики.
“Коли Даша народилася раніше терміну та з вагою 1,6 кілограма, нам сказали, що все у неї добре. Лише у 6 місяців ми помітили, що у неї занадто велика голова. Звернулися до лікарів. Вони її обстежили та сказали, що необхідна операція. Згодом прооперували, і дали першу групу інвалідності. Тепер ми щороку проходимо перекомісію. А ще в неї погано діє права сторона, тому вона дуже погано ходить, хоча дуже хоче бути такою, як усі дітки, намагається потроху ходити біля дивану”, – розповідає її бабуся.
Востаннє, коли бабуся Валентина Касян зверталася з Дашею до лікарні, їм порекомендували їхати до Одеси на спеціальні масажі, щоб розробляти м’язи, аби дівчинка могла ходити. Проте сім’я наразі живе на пенсію по інвалідності, яку отримує дівчинка, а сама Валентина Касян рік стояла на біржі праці. Наразі ніде не працює, бо в селі роботи нема, а в район, де їй пропонували роботу з біржі, їздити немає можливості, адже нема на кого залишити онуків.
“Я знаю, що для хворих діток щороку мають виділяти путівки на оздоровлення. Проте нам жодного разу навіть не пропонували нічого подібного. Можливо, якби ми щороку їздили на оздоровлення, справи у Даринки поліпшилися б”, – роздумує пані Валентина.
Хоча, як каже бабуся, Даринка перебувала у Білогірському реабілітаційному центрі. Проте там, за словами бабусі, треба за все платити, аби дитині приділяли належну увагу, та й медикаменти недешеві.
...Біляве хвилясте волосся, великі сіро-блакитні очі, які допитливо та з надією дивляться на тебе, велике прагнення ходити – такою є нині маленька Даша Басараб. І як хотілося б, щоб у нашій державі такі, як вона, діти не були приреченими.