Гаряча тема:
- Війна
Кохання за тридев’ять земель
За даними обласного відділу реєстрації актів цивільного стану, торік три відсотки шлюбів укладалися з іноземцями
Вийти заміж за іноземця. Про це мріє мало не кожна українська дівчина. І якщо у радянські часи такі шанси випадали дуже рідко, зараз майже кожна дівчина може здійснити таку мрію. Інтернет, мандрівки світом, служби знайомств і навчання у вузі (саме в навчальному закладі радянській дівчині могло поталанити зустріти омріяного іноземного принца) – це все можливості здобути іноземного нареченого. Однак, як і за радянських часів, більшість змішаних сімей воліють покинути українські землі. І лише для небагатьох іноземців батьківщина молодої дружини стає другою домівкою. Чимало таких родин є і на Хмельниччині.
У Індії наречений і наречена знайомляться на власному весіллі
Така доля чекала і Авнендру Деваншу. Якби він не поїхав навчатися до невеликого подільського містечка. Якось з іншими хлопцями – студентами тодішнього університету «Поділля» (нині – Хмельницький національний університет) вирішив погуляти у міському парку. Назустріч трапився гурт дівчат. Познайомилися. Хлопцеві одразу припала до душі одна білявка. Й ім’я їй дуже личило – Світлана. Спочатку спілкувалися як друзі. Але з часом зрозуміли, що дві рідні душі знайшли одна одну. Через два роки вирішили одружитися. І хлопець поїхав у далеку Індію оформляти потрібні документи. Батьків одразу поставив перед фактом: мовляв, в Україні має дружину. Вони зрозуміли сина і не перешкоджали його намірам, хоча інших синів одружили за місцевими традиціями.
«З чоловіковими батьками я познайомилася через кілька років, коли у нас вже були діти, – розповідає Світлана. – Вони тепло прийняли українську невістку. Зазвичай же, наречена і наречений знайомляться лише на власному весіллі. Пару своїм дітям підбирають батьки. Хлопець може створювати сім’ю, коли отримав освіту і почав працювати. Традиційно батьки хлопця майбутній невістці влаштовують справжнісінький іспит. Буває, що він триває кілька годин. Дорослі перевіряють, чи дівчина варта їхнього сина: як знає історію, географію, чи грамотно пише, що вміє готувати тощо. Якщо ж дівчина подобається, домовляються про весілля, яке триває близько тижня. Перші місяці спільного життя молодята знайомляться одне з одним. Якщо родина багатша, їдуть у весільну подорож. Популярним у молодих пар вважається гірський відпочинок. Там буває сніжно, що нехарактерно для більшої частини Індії. Цікаво, що хлопці і дівчата, в основному, нормально ставляться до того, що свою другу половину обирають не самі. «Батьки поганого для своєї дитини не хочуть», – мудро кажуть вони. В Індії дуже мало розлучень. Невістку у родині чоловіка приймають як доньку. Тому у мене є індійські мама і тато». Деваншу, або Девансо, як чоловіка називають в Україні, теж став в Україні сином. Щоправда, потрібен був деякий час, щоб звикнути до незвичного хлопця. Бо якщо для Хмельницького індус – не дивина, то у Світланиних Дашківцях (на Віньковеччині) спершу все село сходилося дивитися на «чужоземця». Тепер же селяни звикли, і вважають чоловіка своїм “земляком”.
Світлані Індія запам’яталася яскравим вбранням та пахощами. «Тільки-но ми вийшли з аеропорту, як я почула запах Індії, – розповідає жінка про свої індійські враження (на батьківщину чоловіка вони усієї сім’єю їздили двічі). – Тут дуже люблять різноманітні прянощі, приправи, й усюди – на вулицях, у будинках стоїть своєрідний запах суміші цих приправ. Люди вдягаються у національний одяг не лише на свята чи для сцени, як у нас, а ходять у ньому вулицями. Заміжні жінки на шиї обов’язково носять мангасутру – своєрідну золоту прикрасу. У мене теж є така. На лоб жінки приклеюють кругленьку прикрасу, вона може бути різних кольорів. Заміжні жінки на голові червоним кольором малюють тікулу – пробір. Родина мого чоловіка належить до так званих середняків. Вони мають будинок, машину і навіть слуг. Власне, такий набір по кишені лікарю, інженеру – словом, тому, хто отримав освіту та професію. Зазвичай, жінки у таких родинах не працюють. (Хоча зараз все частіше жінки виявляють бажання працювати. Але на працю має дати дозвіл чоловік). Зранку після душу жінка малює пробір і приклеює цяточку, робить зачіску, наносить макіяж, вдягає національний одяг. Причому, два дні підряд в одному й тому ж вбранні бути не можна. Вона готує обід й зустрічає чоловіка не в брудному халаті й розпатлана, як це буває у нас, а «при повному параді». Оскільки вдень там дуже спекотно, то, найчастіше, з 13.00 до 17.00 індуси відпочивають. А працюють з п’ятої-шостої ранку і після сімнадцятої – десь до двадцятої. Так живуть люди середнього та вище середнього достатку. Але у країні дуже багато бідних. Щоб зрозуміти, що ми, українці, живемо непогано, треба бачити, як живе в Індії більшість населення. Біля великих гарних дво- та триповерхових будинків стоять звичайнісінькі намети, курені – без дверей, вікон, замість дверей там вішають полинялі ковдри. У таких спорудах живуть цілі родини індусів – четверо, шестеро чоловік. Вони ходять босоніж, бо не мають грошей на взуття. Одяг теж примітивний, аби тіло прикрити. Діти з таких родин з малих років починають працювати. Популярна професія – рікша. Сільські мешканці не мають навіть клаптика землі, вони працюють на багатших деколи навіть не за гроші – за цибулю, рис».
Турецькі чоловіки люблять говорити «солодкі» слова
Саме на них купилася мешканка Волочиська Ірина. Коли ж їхала до Туреччини, ні про яке кохання не мріяла, бажала знайти хорошу роботу, заробити грошей для себе та доньки, яку залишила у Волочиську. Влаштувалася у магазин, де продавали шкіряні вироби. Й одного разу до магазину зайшов чорнявий чоловік. Познайомилися. Мухамед гарно залицявся, дарував квіти, говорив «солодкі» слова. «Турецькі чоловіки вміють завойовувати жінок, – каже пані Ірина. – Вони не скупі, люблять робити подарунки, не шкодують компліментів. Так і мій чоловік завоював моє кохання. Але коли виходиш заміж, то, зазвичай, останнє слово залишається за чоловіком. Він – головний у сім’ї. У вісімдесяти відсотках випадків дружина приймає релігію чоловіка й підкоряється йому у всьому. Але не варто думати, що над жінками там знущаються. Найчастіше чоловік любить та поважає свою дружину, прислухається до її думки». Побравшись, Ірина та Мухамед приїхали в Україну. Склавши зароблені гроші, організували невеликий бізнес, і зараз мають у райцентрі магазин, де торгують килимами й меблями. Разом виростили двох дітей. «Мені подобається, що тамтешній народ, куди би доля їх не закинула, береже свої традиції. Разом з тим, поважає культуру народу, з яким його звела доля. Цього нам, українцям, можна повчитися».
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: