Кохання за тридев’ять земель

Вийти заміж за іноземця. Про це мріє мало не кожна українська дівчина. І якщо у радянські часи такі шанси випадали дуже рідко, зараз майже кожна дівчина може здійснити таку мрію. Інтернет, мандрівки світом, служби знайомств і навчання у вузі (саме в навчальному закладі радянській дівчині могло поталанити зустріти омріяного іноземного принца) – це все можливості здобути іноземного нареченого. Однак, як і за радянських часів, більшість змішаних сімей воліють покинути українські землі. І лише для небагатьох іноземців батьківщина молодої дружини стає другою домівкою. Чимало таких родин є і на Хмельниччині.
У Індії наречений і наречена знайомляться на власному весіллі
Така доля чекала і Авнендру Деваншу. Якби він не поїхав навчатися до невеликого подільського містечка. Якось з іншими хлопцями – студентами тодішнього університету «Поділля» (нині – Хмельницький національний університет) вирішив погуляти у міському парку. Назустріч трапився гурт дівчат. Познайомилися. Хлопцеві одразу припала до душі одна білявка. Й ім’я їй дуже личило – Світлана. Спочатку спілкувалися як друзі. Але з часом зрозуміли, що дві рідні душі знайшли одна одну. Через два роки вирішили одружитися. І хлопець поїхав у далеку Індію оформляти потрібні документи. Батьків одразу поставив перед фактом: мовляв, в Україні має дружину. Вони зрозуміли сина і не перешкоджали його намірам, хоча інших синів одружили за місцевими традиціями.
«З чоловіковими батьками я познайомилася через кілька років, коли у нас вже були діти, – розповідає Світлана. – Вони тепло прийняли українську невістку. Зазвичай же, наречена і наречений знайомляться лише на власному весіллі. Пару своїм дітям підбирають батьки. Хлопець може створювати сім’ю, коли отримав освіту і почав працювати. Традиційно батьки хлопця майбутній невістці влаштовують справжнісінький іспит. Буває, що він триває кілька годин. Дорослі перевіряють, чи дівчина варта їхнього сина: як знає історію, географію, чи грамотно пише, що вміє готувати тощо. Якщо ж дівчина подобається, домовляються про весілля, яке триває близько тижня. Перші місяці спільного життя молодята знайомляться одне з одним. Якщо родина багатша, їдуть у весільну подорож. Популярним у молодих пар вважається гірський відпочинок. Там буває сніжно, що нехарактерно для більшої частини Індії. Цікаво, що хлопці і дівчата, в основному, нормально ставляться до того, що свою другу половину обирають не самі. «Батьки поганого для своєї дитини не хочуть», – мудро кажуть вони. В Індії дуже мало розлучень. Невістку у родині чоловіка приймають як доньку. Тому у мене є індійські мама і тато». Деваншу, або Девансо, як чоловіка називають в Україні, теж став в Україні сином. Щоправда, потрібен був деякий час, щоб звикнути до незвичного хлопця. Бо якщо для Хмельницького індус – не дивина, то у Світланиних Дашківцях (на Віньковеччині) спершу все село сходилося дивитися на «чужоземця». Тепер же селяни звикли, і вважають чоловіка своїм “земляком”.
Світлані Індія запам’яталася яскравим вбранням та пахощами. «Тільки-но ми вийшли з аеропорту, як я почула запах Індії, – розповідає жінка про свої індійські враження (на батьківщину чоловіка вони усієї сім’єю їздили двічі). – Тут дуже люблять різноманітні прянощі, приправи, й усюди – на вулицях, у будинках стоїть своєрідний запах суміші цих приправ. Люди вдягаються у національний одяг не лише на свята чи для сцени, як у нас, а ходять у ньому вулицями. Заміжні жінки на шиї обов’язково носять мангасутру – своєрідну золоту прикрасу. У мене теж є така. На лоб жінки приклеюють кругленьку прикрасу, вона може бути різних кольорів. Заміжні жінки на голові червоним кольором малюють тікулу – пробір. Родина мого чоловіка належить до так званих середняків. Вони мають будинок, машину і навіть слуг. Власне, такий набір по кишені лікарю, інженеру – словом, тому, хто отримав освіту та професію. Зазвичай, жінки у таких родинах не працюють. (Хоча зараз все частіше жінки виявляють бажання працювати. Але на працю має дати дозвіл чоловік). Зранку після душу жінка малює пробір і приклеює цяточку, робить зачіску, наносить макіяж, вдягає національний одяг. Причому, два дні підряд в одному й тому ж вбранні бути не можна. Вона готує обід й зустрічає чоловіка не в брудному халаті й розпатлана, як це буває у нас, а «при повному параді». Оскільки вдень там дуже спекотно, то, найчастіше, з 13.00 до 17.00 індуси відпочивають. А працюють з п’ятої-шостої ранку і після сімнадцятої – десь до двадцятої. Так живуть люди середнього та вище середнього достатку. Але у країні дуже багато бідних. Щоб зрозуміти, що ми, українці, живемо непогано, треба бачити, як живе в Індії більшість населення. Біля великих гарних дво- та триповерхових будинків стоять звичайнісінькі намети, курені – без дверей, вікон, замість дверей там вішають полинялі ковдри. У таких спорудах живуть цілі родини індусів – четверо, шестеро чоловік. Вони ходять босоніж, бо не мають грошей на взуття. Одяг теж примітивний, аби тіло прикрити. Діти з таких родин з малих років починають працювати. Популярна професія – рікша. Сільські мешканці не мають навіть клаптика землі, вони працюють на багатших деколи навіть не за гроші – за цибулю, рис».
Турецькі чоловіки люблять говорити «солодкі» слова
Саме на них купилася мешканка Волочиська Ірина. Коли ж їхала до Туреччини, ні про яке кохання не мріяла, бажала знайти хорошу роботу, заробити грошей для себе та доньки, яку залишила у Волочиську. Влаштувалася у магазин, де продавали шкіряні вироби. Й одного разу до магазину зайшов чорнявий чоловік. Познайомилися. Мухамед гарно залицявся, дарував квіти, говорив «солодкі» слова. «Турецькі чоловіки вміють завойовувати жінок, – каже пані Ірина. – Вони не скупі, люблять робити подарунки, не шкодують компліментів. Так і мій чоловік завоював моє кохання. Але коли виходиш заміж, то, зазвичай, останнє слово залишається за чоловіком. Він – головний у сім’ї. У вісімдесяти відсотках випадків дружина приймає релігію чоловіка й підкоряється йому у всьому. Але не варто думати, що над жінками там знущаються. Найчастіше чоловік любить та поважає свою дружину, прислухається до її думки». Побравшись, Ірина та Мухамед приїхали в Україну. Склавши зароблені гроші, організували невеликий бізнес, і зараз мають у райцентрі магазин, де торгують килимами й меблями. Разом виростили двох дітей. «Мені подобається, що тамтешній народ, куди би доля їх не закинула, береже свої традиції. Разом з тим, поважає культуру народу, з яким його звела доля. Цього нам, українцям, можна повчитися».