ye-logo.v1.2

«Навіть уявити собі не міг, наскільки на Сході все жахливо»

Суспільство 4524
«Через три місяці після демобілізації я зрозумів — мене буквально тягне назад на Схід», — ділиться Олександр Стукан.
«Через три місяці після демобілізації я зрозумів — мене буквально тягне назад на Схід», — ділиться Олександр Стукан. . Фото: Володимира ЄГОРОВА.

Згадує свою службу в Донецьку та Луганську 54-річний боєць 128-ї бригади, наш земляк Олександр Стукан

Ще під час вторгнення російського агресора до Криму мешканець села Ходаківці Хмельницького району Олександр Стукан, зрозумів, що війни не оминути. В армії він служив у танкових військах, тому коли 2014 року розпочалася мобілізація, до списку призовників чоловік потрапив одним із перших.

«Місяць ми стояли в Хмельницькому у військовій частині, навчалися, згадували як стріляти, — ділиться спогадами Олександр Миколайович. — Нам обіцяли, що через 45 діб повернемося додому, але вийшло так, що служба тривала 1,5 року! Спочатку я потрапив до Луганська, потім мене направили в Іловайськ у найгарячішу точку. Там я вперше в житті побачив смерть... Нині можу чесно зізнатися — було дуже страшно! Навіть близько не міг уявити собі, наскільки там все жахливо. Перших три дні взагалі складалося враження, що все це якесь марення, страшний сон. Потім поступово став звикати. Я вивозив із лінії фронту «двохсотих» та «трьохсотих». Тож бачити людські страждання, важкі поранення та смерть на кожному кроці стало нормою... Людина ж дивне створіння, вона здатна підлаштуватися до всього. Навіть до того, що за межами її сприйняття».

На обмундирування збирали всім селом

Саме там, в Іловайську, пан Олександр втратив вісім своїх товаришів, із якими щодня ділив не лише хліб-сіль, але й всі тяготи війни. Вони прикривали його спину від куль, а він вивозив їхні тіла з передової... Боєць запевняє, що війна показала, хто є хто, зняла всі маски та оголила душі. «Друзі, рідні й знайомі щиро підтримували мене як у перші дні війни, так і під час усього мого перебування на Сході, — запевняє Олександр Миколайович. — До збору коштів на бронежилет та форму для мене взагалі усе село долучилося. В ті перші воєнні роки колосальну роль для армії зіграли волонтери. Якщо б не люди, то всі бійці ходили б у старій амуніції радянських часів. Благодійним організаціям та окремим волонтерам ми завдячуємо медикаментами, предметами особистої гігієни та взагалі шматком хліба. Проте, не це є головним! Вони привозили нам духовність. Кожен боєць із нетерпінням чекав на пакуночок із дитячими листами й малюнками, оберегами й молитвами. Саме вони не давали втратити силу духу, опустити руки, дарували віру в майбутнє України та в нашу перемогу».

Вдень затишшя, вночі обстріли...

«Коли я повернувся додому, відіспався й натішився спілкуванням з рідними й близькими, вже через три місяці зрозумів — мене буквально тягне назад, — ділиться пан Олександр. — Дуже влучно пролунав дзвінок із військкомату з пропозицією вступити на контрактну службу. Так я потрапив на Схід вдруге. Тільки цього разу вже за власним бажанням».

Олександра Стукана направили в Донецьк у 128-у бригаду, на «нульову» лінію фронту. Прибувши до пункту призначення він одразу ж зрозумів: перший досвід на війні — це були лише квіточки. «Сказати, що важко — це нічого не сказати. Можливо, не так лячно, як першого разу, але все одно непросто! — розповідає чоловік. — Наші бійці тижнями жили в окопах. Вдень затишшя, вночі обстріли... І так весь час — із дня у день, із тижня в тиждень...»

Війна зробила чужих чоловіків побратимами

Відвоювавши півроку, Олександр Миколайович був змушений повернутися додому через трагічні події в родині. В чоловіка помер батько й злягла через хворобу матір. «Наразі я доглядаю маму, яка прикута до ліжка, займаюся домашнім господарством, — каже пан Олександр. — Роботи в селі не має, тому я оформився на біржу праці як безробітний. Якби не обставини, то й досі служив би на Сході. Наразі я самотній, дружина не дочекалася мене з фронту. В мене є ще два брати, але вони далеко, мають свої сім’ї. Тож доглядати за старенькою матір’ю можу лише я. Великою підтримкою для мене є спілкування з моїми побратимами з війни. Товариші часто телефонують, ми можемо розмовляти годинами. З місцевими регулярно здибаємося. Це вже не просто братство, вони стали моєю другою справжньою родиною! Знаю, якщо мені буде щось потрібно, достатньо лише про це натякнути їм. Вони завжди виручать, підтримають, підставлять своє плече».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую