«У наскрізь промерзлій хаті в купі ганчір’я лежала бабуся…»

Центр, з дня свого заснування очолюваний Ларисою Василик, працює уже одинадцятий рік. І вже п’ятий рік, практично, є лідером в області з надання соціальних послуг.
«Намагаємося надавати послуги на якомога вищому рівні»
«Послуги ми починали з найпримітивніших – з обслуговування одиноких пенсіонерів на дому, – каже Лариса Степанівна. – Нині у нас близько 800 таких підопічних, причому, охоплені всі села району. Обслуговує їх 58 соціальних працівників, а всього у штаті – 80 чоловік. Правда, нині в нас назріває конкуренція, і, згідно з законом, людина через управління праці, незалежно від сімейного стану, родинних зв’язків і місця проживання, може офіційно оформитися по догляду за пенсіонером чи інвалідом. Від нас таким чином відійшло 300 чоловік. Людям, які за ними доглядають, йде стаж роботи, вони отримують весь соціальний пакет, і нині в районі такий вид діяльності розповсюджений дуже широко. Нас це тримає в стимулі, і хоч на одного соцпрацівника припадає 11 підопічних, ми намагаємося надавати послуги на якомога вищому рівні».
Нещодавно Центру передали на баланс приміщення колишнього неврологічного та офтальмологічного відділень районної лікарні, де будуть створені умови для реабілітації пенсіонерів та інвалідів після важких захворювань та операційних втручань. Крім того, у Михайлівці нам передали частину дільничної лікарні, і ми там теж надаватимемо послуги, а ще створимо кілька соціальних кімнат для тимчасового перебування пенсіонерів та інвалідів».
На жаль, за словами Лариси Степанівни, незважаючи на всі старання працівників територіального центру, у селах багато людей залишаються поза увагою. (Мало того, за словами соціального працівника села Видошня Галини Мельник, у них в селі навіть немає машини, аби вивезти покійника. І її чоловік на своєму авто вивіз 32 покійники). Виявити таких допомагають соцпрацівники та спільні з управлінням сім’ї та молоді рейди.
«Старики іноді змушені жити на горищах та у підвалах»
Як розповіли соціальні працівники, історії трапляються від анекдотичних до справді шокуючих. Для прикладу, одна із їхніх підопічних тримала в хаті льоху з поросятами. Людочка з дітками спали на дивані, а сама хазяйка – в скрині. З бабусею довелося провести не одну бесіду, доки вона не погодилася поселитися в будинок-інтернат.
Буває таке, що працівники центру, на шкоду своїм підопічним, змушені допомагати людям, які зовсім на цю допомогу не заслуговують. «В нас є така жінка, яка зробила нас чимось на кшталт перевізників, – розповідають працівники Центру. – Ось, сьогодні повезли до Хмельницького, бо їй треба щось купити на базарі. Може викликати швидку з проханням завезти її до лікарні, але біля магазину чи базару жінка просить зупинитися, після чого відправляє швидку: «Все, їдьте далі». Може прийти до голови районної адміністрації з вимогою завезти її додому в село або в Хмельницький. Ми платимо гроші і веземо. Може поїхати до Хмельницького по своїх проблемах, після чого йде в обласну лікарню і вимагає, щоб зателефонували до нас, аби ми прислали за нею машину».
Проте є й жахливі випадки. Адже не секрет, що, бажаючи користуватися пенсією своїх престарілих батьків, чимало людей не погоджуються віддати їх до інтернату. При цьому абсолютно не доглядаючи їх. І, буває, виявляють, що старі люди живуть не в хаті, а, припустимо, на горищі чи в підвалі. А було кілька випадків, з приводу яких працівники Центру і досі дивуються: як людина могла існувати в таких умовах?! У Проскурівці син так доглядав за матір’ю, що її довелося забирати силою. «Це було узимку, – розповідають соцпрацівники. – Нам зателефонували сусіди цієї бабусі і попросили забрати її. Коли ми приїхали, чоловік зліз з горища, де жив, бо «там тепліше». У наскрізь промерзлій хаті, в якій жодного разу за всю зиму не палилося, на ліжку в купі ганчір’я лежала старенька бабуся. Біля неї – ні води, ні шматочка хліба. Ми захотіли її підняти – зробити цього не змогли, бо старенька, яка ходила під себе, примерзла до прогнилого ганчір’я. А коли запустили руки глибше, аби віддерти її з цим лахміттям, руки провалилися у якесь місиво з хробаків…».
Так само нещодавно мали проблему із чоловіком, який вийшов із тюрми, привів додому співмешканку, а там – бабуся-інвалід і онука. Парочка так боялася, що в них заберуть бабусю і дитину, і їм не буде за що пити, що через їхню агресивність соціальний працівник, ховаючись, передавала бабусі і дитині їжу через кватирку.
А ще довелося забирати бабусю, яку родичі-п’янички ніяк не хотіли віддавати. З харчами у них проблем не було (коли працівник центру зайшла до хати, на плиті стояв величезний казан, у якому варилися чималі шматки м’яса, а попід стелею на мотузках висіли… собачі лапи), а от на випивку грошей, окрім бабусиної пенсії, не було…
Ще одна історія, яка вражає байдужістю людей. Коли соцпрацівники прийшли провідати 91-літнього мешканця Ярмолинець, учасника бойових дій, який пройшов три війни, та його дружину, заслужену вчительку України, щоб підійти до ліжок, де лежали старенькі та їхній син, інвалід-чорнобилець, потрібно було сапами вигортати фекалії. «Доки буду жити – не забуду, як жінка просила мене: «Дитино, дай хліба, бо я три дні нічого не їла», – каже Галина Мельник. – Ми прибрали, помили їх. Згодом зробили ремонт, і нині, коли чоловіки залишились самі, тричі на тиждень готуємо їм їсти».
І співають, й іншим допомагають…
Допомагають соціальним працівникам і волонтери – учасники клубу «Паросток», який працює при Центрі вже не один рік. Сімнадцять чоловік, ті, хто свого часу звернувся сюди по допомогу, але, знайшовши споріднені душі, об’єдналися у клуб любителів народної пісні. І нині вони не лише – гості усіх свят, що проходять у районі, а й бажані гості в оселях інвалідів та людей похилого віку.
Причому, члени «Паростка» співами не обмежуються. Створили гурток «Здоров’я» і раз на тиждень займаються фізкультурою. «А ще допомагають по господарству одиноким людям, білять, фарбують, – каже керівник «Паростка» Наталя Веренда. – Минулої весни організували прибирання біля ставка в Ярмолинцях, де відпочивають люди, і зібрали 58 мішків сміття! Тепер планують облаштувати там зону відпочинку з біговою доріжкою. Так само доклали чимало зусиль до відродження цілющого джерела під селом Висілок-Шевченківський».

Фото з архіву територіального центру.