ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Знайти замуроване цілюще джерело і збудувати на тому місці храм допомогла Матір Божа

Суспільство 5734
Оксана Софронівна (в центрі) зізнається, що від усіх болячок її зцілює робота.
Оксана Софронівна (в центрі) зізнається, що від усіх болячок її зцілює робота. . Фото: автора

Про цю дивовижну історію розповідає 103-літня мешканка Ярмолинеччини Оксана Салій

Анісії Софронівни Вовк, мешканки села Жилинці, що на Ярмолинеччині, яка відіграла головну роль у цих подіях, уже десять років, як немає в живих. Проте її сестра, Оксана Салій, брала в них безпосередню участь, тому ще й зараз, у свої 103 роки, навідується до цілющого джерела…
Сестрам Оксані та Анісії, як і ще чотирьом дітям доволі чисельної родини, пощастило вижити. І хоча, за словами Оксани Софронівни, вони не були бідними – батько побудував млин, магазин, інші шестеро дітей померли від голоду та хвороб. А от звести церкву не встиг – ранньої весни, заготовляючи матеріал для будівництва, промерз і до ранку помер. У 45 років. А от її мама прожила 103 роки.
Оксані Софронівні теж уже 103 роки, але на здоров’я вона не скаржиться. Сердиться на рідних лише за те, що не дають працювати.
«А як я пошлю її на город, люди що скажуть? – каже дочка Оксани Софронівни. – Що їй 100 років, а її на город посилають? Минулого року садимо картоплю, а вона так хоче працювати, аж трясеться! Плаче, хоче з нами на город. Взяли. І вона зі стільчиком потихеньку кидала картоплю в ямки. То потім по селу почали говорити, що ми примушували її город садити. То тепер наша бабця виходить тільки на подвір’я та в садок, де її ніхто не бачить, і там може прополоти грядки, травичку попідкидати, замести…».
«Ти ще його на одній нозі побачиш»
Воєнні роки Оксана Софронівна не дуже хоче згадувати, бо залишилася одна з трьома маленькими дітьми на руках. Як й інші жінки, ходила ворожити, і якось коли наприкінці війни до них у село прийшла гадалка, разом із сусідками тихенько ввечері пішла до неї, аби дізнатися про свою долю. Усі вийшли задоволені, на всіх чекала «щаслива зустріч, подарунки», а Оксані циганка нічого доброго не сказала: «Ти, окрім домовини, нічого не будеш мати. Перед тим хіба що на одній нозі його ще побачиш». Так і вийшло, сусіди повернулися, а її Максим загинув. Правда, перед тим вона його справді побачила.
«Коли в Хмельницький прийшов ешелон з пораненими, родичка пішки прийшла звідти до мене в село і сказала, що в госпіталі є поранений із Жилинець, – розповідає Оксана Софронівна. – Пішла туди. Справді, це був мій Максим, на милицях, поранений у ногу. На другий день взяла усіх трьох, щоб показати батькові. Найменшого посадила на плечі і пішки пішли до Хмельницького».
«Пам’ятаю, то була рання осінь, вікна відчинені, – згадує донька Оксани Софронівни. – Під вікном лежав чоловік без кінцівок, весь обмотаний. А чотирирічний брат як побачив батька, то через вікно до нього скочив і впав на того чоловіка, а на тому живого місця не було – одне м’ясо. Це чомусь найбільше врізалося в пам’ять.
… Взимку батько вийшов з госпіталю, а 4 квітня нам прийшла похоронка – дорогою до Польщі він загинув».
Люди розгрібали болото руками…
Історія цілющої кринички, що розмістилася в ліску поблизу Жилинець, збереглася лише завдяки віруючим людям, які вели записи про неї ще з 1442 року. Якраз тоді, на десяту п’ятницю після Великодня, люди, які працювали на полі, заглянули в криничку і побачили там образ Матінки Божої. Почали одне одному переказувати, їздити туди – кіньми, волами, й дуже скоро повитовкали панські поля. Пан розсердився і засипав криничку. Минуло небагато часу, як осліпла його 22-річна дочка. Якраз тоді одному з його слуг наснився сон, в якому Матір Божа порадила: «Відкрий криничку, і панська дочка побачить білий світ». Це дійшло до пана, він наказав відкрити доступ до води, і панночка прозріла.
… Криничку не чіпав ніхто аж до 70-х років минулого століття. Доки «з району» не наказали ліквідувати і її, і все, що мало відношення до неї. «На 10 п’ятницю від Великодня люди йшли зі всього світу, – розповідає Оксана Софронівна. – Води вже не вистачало, брали скаламучену, болото. Тоді на всіх дорогах та перехрестях поставили міліцію, і людей завертали назад. Казали, що було 150 чоловік з Хмельницького і з району. Комсомольці ходили з фотоапаратами, фотографували тих, хто намагався набрати воду, паскудили їх на роботі, в газетах…
… Наступного року тодішній голова райвиконкому вирішив не чекати чергового паломництва і дав наказ засипати криничку. Як розповіла Оксана Софронівна, наколотили такого цементу, що розчин був зелений, і залили цілюще джерело. Правда, люди розкопали його в іншому місці, про яке, окрім місцевих, не знав ніхто.
«Чого ти спиш? Святу воду треба добути»
… Минули роки, і у 1984 році про криничку знову згадали. «Сестра моєї мами, Анісія Вовк, була дуже віруючою, а після того, як у 31 рік помер її єдиний син, молилася зранку до ночі. І якось уві сні до неї прийшла Матір Божа і каже: «Чого ти спиш? Завтра приходь, святу водичку треба добути». Наступної ночі сон повторився.
Але ж як добувати? Що вона, маленька, горбатенька, та ще й сліпа на одне око, могла зробити у свої 70 років? І Анісія згадала, що старі люди наколядували 400 гривень, які, як завжди, мали занести в церкву, в сусіднє село. Ходила хата в хату, просила допомогти добути криничку, бо де вона знаходиться, точно ніхто не знав. До того ж, коли розбирали ракетну точку біля лісу, той же голова райвиконкому наказав усі відходи поскидати на те місце, де була криничка. Одним словом, діаметр території перевищував кілометр.
«Поїхала сестра зі своїм племінником в район, знайшла двох трактористів, які погодилися розгорнути сміття, – розповідає Оксана Софронівна. – Працювали два дні, розчистили лише половину території, але місця не знайшли. Оскільки гроші закінчилися, хлопці помилися, щоб йти додому, але Анісія почала плакати. Каже: «Я додому не поїду, тут у лісі й залишуся». А потім упала в купу сміття на коліна й стала молитися. Після чого встала і каже: «Ще раз копніть, отут, де я стою». Вона так плакала, що хлопці погодилися. Зачерпнули ковшем, а на тому місці – мокра земля. Ще раз трактор пройшов – зблиснула іскра, бо ковшем зачепили цямрину…
Того ж дня ми вже лопатами розчищали криничку». Через якийсь час Матір Божа знову прийшла до Анісії, після чого та вирішила побудувати поряд з цілющою водою храм, а не ходити в сусідні Буйволівці. Але за що?
Проте дуже скоро виявилося, що Матір Божа і надалі не залишила Анісію й тих, хто взявся зводити храм. Будматеріали на будівництво повністю надали голова колгоспу пан Волощук та його наступник пан Трембач. Директор залізо-скобяної бази без жодної копійки дав жерсті на всю церкву (вражена цим Анісія від нього до воріт пройшла на колінах). На іншій базі їй так само безкоштовно дали дві каністри фарби й оліфу. І нині до кринички з цілющою водою, завдяки старанням хворої напівсліпої бабусі, йдуть люди з усієї України. А на десяту п’ятницю тут правлять по десять священиків.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую