Знищене місто – як маріупольці мріють повернутися додому

«Життя дало вибір: ти залишаєшся, або їдеш звідси. Можеш померти тут, або померти дорогою. В той день, коли ми їхали, колону автомобілів обстріляли. Я боявся. Ці російські блокпости… Це не люди, в них погляд нелюдський. Вони передивлялися все. Їм не подобалися мої руки. Руки були чорні, бо ми вночі гасили мій автомобіль, в який влучив снаряд. Сажа, мастило не відмивалися. Було багато блокпостів і дуже багато людей на автомобілях. З нами була маленька дитина, такі автівки пропускали першими. Так дорога з Маріуполя до Запоріжжя, котра займала три години в мирний час, у нас зайняла 24 години».

Нині 22-річний Дмитро Мороз разом з дівчиною мешкає в Хмельницькому. Близько місяця тому вони виїхали з оточеного Маріуполя. Спершу хлопець не збирався покидати рідне місто, але життя ставало дедалі нестерпнішим. Над головою безупинно гуділи літаки та свистіли снаряди. Останні кілька днів у Маріуполі Дмитро провів разом з сім’єю у підвалі, ховаючись від небезпеки. Його автівку знищив снаряд, який прилетів на подвір’я. В будинку повибивало вікна. На щастя, родина залишилася ціла. Невдовзі було прийняте рішення виїжджати звідти.

Вибиралися з Маріуполя на автомобілі батьків його дівчини. В салоні помістилися п’ятеро дорослих, дитина, собака та кіт. У руках – невеликі рюкзаки з необхідним, робочий ноутбук, а попереду багато ворожих блокпостів. Тепер пара орендує квартиру в Хмельницькому. Обоє працюють в сфері IT та активно допомагають тим, хто залишився в небезпечних регіонах. Збирають медикаменти, передають їх на схід, співпрацюють з волонтерами. Нещодавно з друзями купили дрон для військових.

Хлопець говорить: працюватиме й далі та допомагатиме скільки буде потрібно. А після перемоги візьме відпустку і поїде допомагати відбудовувати рідний Маріуполь.

Дмитро знайшов тимчасовий прихисток у Хмельницькому.

«У нас війна почалася 24 лютого. Нам подзвонила моя мама і сказала: переїжджайте до нас. Ми жили в квартирі, розташованій ближче до окупованих територій. Будинок батьків був за кілька кілометрів від нас, але ближче до центру. Ми зібрали речі першої необхідності і виїхали. Все, що важливе, залишилося там. Ніхто ж не вірив, що війна почалася. Всі думали, що зараз постріляють і все. Ми в Маріуполі звикли до пострілів. По нас стріляли ще в 2014 році, коли я в школі навчався, - ділиться Дмитро. - Спершу було світло, газ, інтернет. Я працював. Потім ми зрозуміли, що нас взяли в кільце. Почали обстрілювати все».

Родина мешкала в приватному секторі, де були лише житлові будинки і церква. Однак і цей момент не рятував від атак ворога. В їх домі ховались від війни одинадцять людей. Води вистачало – неподалік біля храму був колодязь. Набирали води собі, допомагали стареньким. Запаси продуктів, які вчасно встигли закупити, поступово зменшувалися. Готували ж їжу на вогнищі.

«Був день, коли було так тихо. І ми подумали – все, зараз буде краще. Але нам відключили газ. Ми зрозуміли, що швидко це не закінчиться. Світла в місті теж не було. Виходиш вночі на вулицю – там щось червоне, там щось червоне, - каже хлопець. - Ми планували виїхати 5-го березня, мав бути зелений коридор. Зібрали автомобіль, але коридор скасували».

Щодня ставало все гірше. Через відсутність зв’язку люди не знали, чи можна виїхати з міста. Єдине джерело інформації – чутки. Залишалося приймати рішення: вірити їм чи – ні. А думки звучали різні. Врешті окупанти почали обстрілювати приватний сектор.

«Кожну ніч о першій і о п’ятій годині – обстріли. Лежиш і чуєш чергове «бам». Не в мене – добре. Прилетіло сусідам на дві хати вище», - згадує маріуполець.

Рідні Дмитра й досі залишаються на небезпечних територіях.

Вночі 16 березня бахнуло все таки в них. Близько першої ночі їм у двір прилетів снаряд. Люди, які спали в домі, не постраждали. Вікна вилетіли, але штори врятували від скла. Дмитро з рештою мешканців дому ховалися в підвалі.

«На подвір’ї стояло три автівки поряд. Загорілося авто наших знайомих, постраждав автомобіль батьків. Мій автомобіль згорів. Хай так. Його не було сенсу гасити. Ми гасили все навколо, щоб зберегти дім», - додає хлопець.

Трохи вище по вулиці теж попав снаряд. Будинок згорів. Нижче по вулиці згоріли будівлі. Після того Дмитро з коханою все ж виїхали з оточеного міста.

«Батьки дівчини жили в тому ж приватному секторі. Вони приїхали до нас і сказали нам швидко збиратися. Частину своїх речей вони викинули, щоб ми завантажились. Ми сіли до них і вирушили. Заміновану ділянку ми проїжджали з машиною «Червоного хреста». Дорогою бачили перевернуту автівку, яка підірвалася на міні. Ті люди напередодні поїхали самі без супроводу. В нас був повний бак, тому ми поїхали одразу в Запоріжжя. А дехто їхав через Бердянськ, щоб заправитися, але звідти не всі виїхали», - говорить Дмитро.

Доїхали автівкою до Івано-Франківська, але повернулися в Хмельницький. Тут знайомі допомогли з пошуком тимчасового житла.

«Знайомі пустили пожити на дачі. Потім ми знайшли квартиру, хоча це була велика проблема. Господарі хотіли здавати молодій парі з Хмельницького, але ми попросилися, розказали про себе. Вони поставили нас подивитися на пів години раніше. А що там дивитися, якщо це квартира, це не підвал, є де спати. Ми одразу погодились. Живемо і не знаємо, що буде завтра. Рюкзак зібраний, щоб сісти і поїхати», - додає він.

Дмитро говорить, що йому пощастило, адже багато переселенців сьогодні залишаються без роботи.

Пара продовжує працювати, тож має змогу допомагати не лише своїм сім’ям, але й підтримувати ЗСУ та волонтерів. Душею ж залишаються в рідному місті, та хвилюються за своїх рідних, які досі перебувають в небезпеці.

«Мої батьки не змогли залишити рідну домівку. Вони тепер у селі недалеко від Маріуполя. Забрали дідуся і бабусю, кота і собаку. Навантажили все у причіп, один автомобіль уцілів, і виїхали. Поки завантажувалися, почався обстріл. Кілька будинків нижче стояла жінка, яка йшла до церкви набрати води. Прилетів снаряд, їй відірвало ногу. Жінку посадили на садову тачку і повезли до лікарні. Невідомо, чи там були медики, але точно знаю, що з медикаментами величезна проблема», - додає він.

Попри ризик, батьки Дмитра періодично все ж їздять в Маріуполь, бо переживають за свій дім. Їм сказали, що в порожні квартири і будинки, які залишаються цілі, будуть заселяти людей.

«Ми мріємо, що війна невдовзі закінчиться. Україна поверне свої території. У 2021 році ми брали відпустку і їхали в Туреччину. Тепер візьмемо відпустку і поїдемо до Маріуполя, якщо він буде український. А ми віримо, що саме так буде. Будемо допомагати людям», - ділиться Дмитро.

Читайте також історію двох маріупольців, які нині мешкають в одному з центрів переселенців у Хмельницькому. Хлопці розповіли про життя під обстрілами, втечу з пекла і приїзд до Хмельницького - «Йдеш вулицею, а там вже десятий день лежить дід, накритий простирадлом»