Після «добрих» сусідів

За поворотом на Соснівку нас зустрів російський танк. Він стояв на узбіччі й на фоні прозорого неба виглядав якось неприродно. А от густі бур’яни на ланах дуже доповнювали сумну й тривожну картину. Уявіть, як почуваються різноманітні чортополохи на землях товариства. Дбайливо доглянуті чорноземи завжди тішили селян врожаями європейського рівня. І от тепер тут шаленіє нескошена пшениця, а далі – звичайні мишії з пиріями. Та дебелі такі! Нічого їм не заважало висмоктувати силу землі.

- Вихід бачу в тому, щоб спалити залишки на ланах, — каже керівник товариства Володимир Рева, обрізаючи декоративні дерева навпроти контори. - Лише тоді побачимо рашистські «сюрпризи».

Сюди нарешті подали електрику. Будівлю вже перекрили, підремонтували зруйновані стіни. Трансформатор у тракторній бригаді замінили. Електрики кажуть, що спочатку світло дають селам, а потім – бізнесу.
Володимир Рева не здається. Його люди – також. Усі вони тепер на передовій. Тут свій фронт.

Далі за танком, вже перед поворотом до Турового, бачимо перекинуту бронетехніку. Важко розібрати, чию. Але поліціянти, яких ми зустріли в Макарівці, переконували, що то вже наші втрати. Скільки загинуло воїнів України, звільняючи цей край громади, ми ще довго остаточно не знатимемо. Героям Слава! І вічна пам'ять!

Коли добралися до Макарівської школи, вдалося поговорити з місцевими мешканцями. Ніхто не захотів спілкуватися на камеру. Спочатку подумалося — соромляться. Далі зрозуміли – бояться. І це справді так.

В деокупованій зоні довго не було зв’язку й електрики. Тут впродовж 131 доби можна було почути лише російську пропаганду. Вона залякувала й обурювала одночасно. І мала результат. Добре проплачена державою, безсовісна й нахабна.

Одна з жінок сказала: «Окупанти не дуже й ображали місцеве населення…» Потім ми почули реальні історії смертей. Зараз в Макарівці мешкає близько ста людей. За час бойових дій тут убили вісім мирних жителів.

Перший у списку

Микола Богрич був одним з найвищих на зріст серед земляків. Працював на тамтешній фермі. Якось туди приїхали кадирівці на жовтогарячій «Ниві». Зарізали якусь худобину, м'ясо забрали. Миколу Степановича бачили й про щось з ним навіть говорили. А наступного дня та сама машина зупинилася біля стовпа, навпроти вулиці, що веде до школи. З неї вийшли військові зі снайперською гвинтівкою. Постояли трохи. Почали цілитися. Туди, де саме йшов Микола Богрич. Пролунали чотири постріли. Заревів двигун: «мисливці» подалися оглянути результат своєї «майстерності». Чоловік був вже мертвий. Так і залишився лежати біля ферми.

Наступні

Микола та Таня Гончаренки загинули одразу. Дружина саме виходила з хати, а чоловіка спіткала смерть на кухні.
Сергій Горішній вийшов на город накопати на вечерю картоплі. Уламок міни потрапив йому у скроню. Рана виявилася смертельною.

Василь Ямпольський, Віталій Якушев, подружжя Коломійців – Михайло та Надія — підірвалися на міні. Рашисти бачили, куди вулицею ходять селяни. Там і встановили міни.

Втікаючи, орки покидали свою техніку

Не краще було і в Туровому. На в’їзді до села й тепер стоїть понівечений автобус. Там на міні підірвалася родина підприємців, які торгували предметами першої необхідності. Те саме сталося і з фермером. Він тікав від окупантів.

Його дівчата рашистам сподобалися. Батько відбив їх від ґвалтівників. Але розумів, що заспокоюватися не варто. Вночі сіли в автомобілі. Подалися до своїх ярками, де батько й мати наїхали на протитанковий фугас. Донька була в іншому авто. Її потім відвезли в Бєлгород. Лікуватися.

Такі росіяни були «добрі». Кажуть, навіть ліками ділилися з селянами. Але потім, в одну мить, рашисти повтікали. Місцеві розповідали про той «організований та запланований» відступ. Купи бронежилетів, касок, автоматів, кулеметів, боєприпасів залишилися лежати неподалік зруйнованої школи. Рашисти дуже себе не обтяжували. Тільки б шкіру власну врятувати.

Такі нині краєвиди мальовничої місцини

- Сто тридцять один день, чотири години й 27 хвилин ми були в окупації, - підрахував один з тутешніх чоловіків.
Якби було так добре, хто б згадував кожну оту хвилину?

Василь САВИЧ, газета «Зоря», Харківська область.
Фото автора.

Матеріал надрукований у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).