Провів тисячі операцій: помер відомий на Хмельниччині хірург Борис Шаталюк

Вчора, 11 квітня, на 85-му році життя відійшов у вічність Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургічних дисциплін, професіонал Шаталюк Борис Прокопович. Про це повідомили в Хмельницькій обласній лікарні, в якій він пропрацював 35 років. З 1979 по 2001 рік він був головним лікарем обласної лікарні, по 2014 рік продовжував працювати лікарем-хірургом торакальним.

«За час його керівництва багато було зроблено для розвитку та процвітання лікарні. Борис Прокопович висококваліфікований лікар-хірург торакальний, професіонал своєї справи, який провів сотні оперативних втручань та врятував багато життів. Був відданий професійній справі. Серед колег та пацієнтів мав значну повагу й авторитет», - зазначають у мед закладі.

Завтра, 13 квітня, у Хмельницькому відбудеться прощання з Борисом Шаталюком. Воно відбудеться з 13:00 до 14:00 у Будинку траурних обрядів на вулиці Хороброго (колишня Толстого).

«Рятуючи інших, згораю сам», - казав Борис Шаталюк в інтерв’ю газеті «Є» десять років тому. Надзвичайно відкритий, простий і людяний, тоді він розповів про свою лікарську практику, порятунок людських життів, родину та цінності. Повний текст з розмовою лікаря можна прочитати за посиланням. Ми ж опублікуємо тут його історію про найдивовижніший порятунок, якою він колись поділився з нами (далі розповідь Бориса Шаталюка):

«О, то був справді дивовижний випадок. Денис Дужак із Теофіпольщини дуже хотів сина, але в нього народжувались самі дівчатка. Після сьомої у дружини опустилися руки, а чоловік запропонував: «Давай спробуємо останній раз». І так у них народився хлопчик, Мишко. Якось, коли він пас корову, вона вирвала у нього з рук припону, ця припона падає гострим кінцем догори, а Мишко - на неї зверху і протикає собі серце.

Пам’ятаю, то була неділя. Я, молодий лікар, всього 25 років, того дня прийшов на роботу, у торакальне відділення - відвідати післяопераційних хворих. І тут - телеграма із Теофіпольського району - «Негайно висилайте торакального хірурга, в лікарню привезли дитину з пробитим серцем! Хлопчик знаходиться у стані клінічної смерті!».

Аеропорт тоді був біля самої лікарні. Мені виділили літак, і через двадцять хвилин я уже приземлився на кукурудзяному полі в Базалії, бо від аеродрому, що знаходився у Теофіполі, треба ще півгодити їхати. А дитині потрібна була термінова операція. Добре, що і тут поле було біля самої лікарні - дільничної, навіть не районної! Зрозуміло, що оснащеної операційної там не було. Мало того! Хлопчик був без свідомості, не дихав, серце не билося, пульсу не було. Словом, дитина нежива.

Анестезіолог ввела наркоз, почала переливати кров, а я навіть руки не мив! Просто так вхопив скальпель, розрізав… а серце стоїть. Вся навколосерцева сорочка, вся плевральна порожнина були заповнені згустками крові - її вилилося десь зо два літри. Я повигортав ті згустки крові, взяв серце у руку, а воно якраз у долоню вмістилося, і почав масажувати - немитими руками! І воно відгукнулося, і хвилин через десять почало битися. Правда, дуже часто - десь по 200 ударів за хвилину. Потім почало заспокоюватися. Увесь цей час місцевий лікар стежив за його роботою, а анестезіолог переливала кров.

Потім зашив рану на серці, на легені, шар за шаром - і розтин грудної стінки. І лише потім помив руки. Усе це зайняло півтори години. І увесь цей час люди стояли під вікнами і чекали, чим усе закінчиться. Уявіть, усе село здало кров!
Але мозок хлопчика постраждав. І він наступного дня не прокидається. На третій - не прокидається. Ознак свідомості немає, батьки ридають. А я ночую біля нього, не відходячи ні на хвилину. На четвертий день кажу матері: «З нього нічого не буде». Жінка підійшла, плаче, кличе його: «Міша… Міша… Розплющ очі, Міша!». І тут він розкриває очі: «Мамо...».

… На п’ятий день я викликав літак, він знову сів на кукурудзяному полі, Мішу ми поклали на ноші, щоб завезти в обласну лікарню. І знову зібралося все село. Коли ми вийшли, батько хлопчика вхопив мої руки і почав цілувати. «Що ви таке робите! – кажу. - Не можна!». Вириваю в нього руки, ховаю. А він повертається до людей: «Люди! – закричав. - На коліна всі!». І всі як один впали на коліна…

І ми йдемо вздовж цих людей, мені горло стиснуло, і тоді я зрозумів наскільки потрібна професія лікаря, тим паче - хірурга. А люди на колінах провели нас до літака.

Михайлик ще три тижні лікувався, а потім, подорослішавши, навіть відслужив армію. Вдруге ми з ним зустрілися через тридцять років. Плакали, сміялися. Міша спочатку мене навіть не впізнав, каже: «Ви ж були такий молодий...».