ye-logo.v1.2

Тут – як ніде, і небо голубе-голубе…

Суспільство 1276
Що її рідний Харків колись стоятиме в руїнах, Людмила Костюк ніколи й припустити не могла
Що її рідний Харків колись стоятиме в руїнах, Людмила Костюк ніколи й припустити не могла

Людмила та Валентин Костюки з початком повномасштабної війни змушені були покинути рідний Харків і переїхати у село на Житомирщині, де почали займатися городництвом.

Що її рідний Харків колись стоятиме в руїнах, Людмила Костюк ніколи й припустити не могла, адже, здавалося, Україні, тим більше після того, як стала самостійною, нічого не загрожувало. Тому завжди плекали надію на світле майбутнє. А тут, з розгортанням воєнних дій на сході країни, одна за одною ці надії стали обриватися. А після початку повномасштабної війни взагалі все пішло шкереберть. Людмилиній сім'ї ще пощастило, бо на житомирському Поліссі у пристанційному селі Дубрівка мешкає її тітка Ганна, яку вона вважає своєю другою мамою…

Батько Людмили будував залізниці, тож доводилося їздити по містах і селах й навіть за кордон. Разом з ним їздила і дружина. А донька Людмила залишалася, бо навчалась у школі. Тривалий час Гордій Петрович працював у Сирії, а за Людмилою тоді доглядала сестра її матері Ганна. Тітка навіть хотіла вдочерити Люду, бо своїх дітей не мала. Та батьки не погодилися. Тож доки ходила в школу, жила у тітки, а на канікули їздила до батьків. Так було, коли вчилася в школі, а потім в Дубрівку приїздила щороку на час відпустки. Тітка Ганна навіть весілля справила в Дубрівці для улюбленої племінниці.

У Харкові Людмила закінчила інститут громадського харчування, працювала бухгалтеркою. Вже сім років як на заслуженому відпочинку. Чоловік Валентин — теж родом з Дубрівки. Там і познайомилися. Він — механік за освітою, а тепер уже пенсіонер.

Сім'я мешкала у чотириповерховому будинку неподалік однієї зі шкіл Харкова, поблизу аеропорту. Уже в перші дні повномасштабних воєнних дій на місто падали бомби, ракети. Його обстрілювали з усіх видів зброї. Жахаючі картини постали перед всіма містянами. І хоча Людмила на власні очі не бачила смертей, жах постійно переслідував її.
Одна із ракет потрапила у сусідський гараж. Коли люди вийшли розглядати, що вціліло, то найперше їх вразили залишки ракети, з якої, немов через сито, розсіялася смертоносна зброя, що знищила все живе і неживе довкола.

«Коли стріляли, у квартирі було страшно, - розповідає Людмила Гордіївна. - Це важко передати словами. Спочатку ми бігали з подушками в коридор і там заночовували. Вижити у часи бомбардувань нам допомагали волонтери, бо одразу магазини були зачинені. Ми жили неподалік залізничної станції, а там є відділення пошти, і працівники цього відділення забезпечували наш район продуктами, зі співчуттям ставилися до нас, роздаючи гуманітарку. Не обділяли нікого. Це дійсно рятувало нас. Багато хліба й випічки привозили віряни. І так місто виживало. Особливо хочеться згадати комунальників та електриків, які під час обстрілів не припиняли свою роботу, а виконували її ще сумлінніше. До прикладу, одного разу вночі у нас не стало світла. До ранку лінії вже були полагоджені. Проблемним було те, що ми не могли поїхати в центр. Тож з чоловіком сідали на велосипеди і їхали по воду до колонки — на свій страх і ризик. Та це вже було тоді, коли ми вже звикли до сирен і бомбордувань».

Валентин Костюк закоханий в красу України

І коли трохи потеплішало, вирішили збиратися в дорогу. Син із сім'єю тоді евакуювався до Києва, бо там легше знайти роботу. «Ми з чоловіком вирішили — не біда, що доведеться заночувати просто неба, якось дістанемося Дубрівки на Житомирщині. Головне — на шляху не зустрітися з рашистами, - продовжує розповідь пані Людмила. - Виїхали 14 березня 2022 року — тоді, коли вже велися бої за Циркуни. Довелося їхати не напряму через Житомирську трасу, котра, як розповідали, була всіяна залишками військової та цивільної техніки та загиблими, а на сімферопольський напрямок — на Кременчуг, Умань, Вінницю. Загалом в дорозі були півтори доби. «Між Уманню і Вінницею ми заночували в машині біля одного з магазинів, — розповідає жінка. — Нам дозволили припаркуватися там, дали гарячого чаю — як увечері, так і вранці. Усі були приязними, розуміли нашу ситуацію, переймалися, коли казали, що з Харкова. Так і дісталися Дубрівки. Там вирішили займатися городництвом - обробляли городи бабусі Ганни. Самій їй важко, бо вже далеко за 90. Зробили крапельний полив на городі, виростили минулого року щедрий врожай овочів – картоплі, моркви, помідорів, огірків. Коли сільська рада збирала продукти для ЗСУ, ми теж долучилися. Особливо приємно було, що все це виростили своїми руками. А взагалі цей куточок природи у нашій великій Україні дійсно неповторний. Коли дивимось на небо, розуміємо, що воно інше, ніж у Харкові. Тільки тут, в Дубрівці, воно буває таке красиве і таке блакитне».

Оксана ПИЛИПЧУК, газета «Слово Полісся», Житомирська область.

Матеріали надруковані у рамках проєкту «Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації» за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую