Кава з присмаком дому, якого немає: історія про життя з чистого аркуша

Ярослав Карпусь – приватний підприємець, який переїхав до Хмельницького на початку весни 2022 року. До війни у Харкові він кілька років разом із партнерами розвивав власну кавову справу. Та початок повномасштабного вторгнення вніс свої корективи в його життєві плани. Отже, про те, як за кілька років до свого тридцятиріччя можливо вдруге починати «з чистого аркушу», про цінності – і це не про гроші – та відсутність бажання будувати плани на майбутнє.

Шлях з Костянтинівки до Харкова

«Я сам із Донецької області, з Костянтинівки – місто знаходиться між Бахмутом та Торецьком», - так починається розповідь Ярослава Карпуся. – Мої батьки та рідні до сих пір проживають там. Костянтинівка зараз не окупована, але «прилітає» там у різних районах міста щодня. Проте в цілому там спокійно».

У 2014 Ярослав застав той період, коли по рідному місту розгулювали озброєні російські найманці з терористичного підрозділу «Славянский батальон». Але у липні того ж самого року окупанти покинули місто, коли українська армія відвоювала Слав'янськ. З 2015 та до початку повномасштабного вторгнення у місті було спокійно.
Після школи Ярослав Карпусь вищу освіту здобував в Донецьку, проте у 2014 році разом із другом дитинства перевівся в інший вищий навчальний заклад у Харкові. Нове місто було з іншою динамікою, як зазначає сам хлопець, але саме це і сподобалося. Студентські будні поставили питання додаткового заробітку, так з'явилася нова робота, яка згодом переросла у професійну діяльність.

Ярослав Карпусь переїхав з Харкова до Хмельницького навесні 2022 року і з того часу займається у місті звичною для себе справою - керує невеличкою фірмою, яка займається обжаркою кавових зерен

«Такий продукт як кава для мене був зовсім невідомий, але настав період, коли було необхідно шукати додаткову роботу. І самий простий варіант, де не потрібні надзвичайні вміння – професія бариста. Я пішов працювати баристою, - згадує Ярослав Карпусь. - Мені це за якийсь час сподобалося, і з'явилася ідея почати вести групу чи блог у соцмережех про цей продукт. Через деякий час ми переросли у компанію: орендували ростер (машина для обсмаження кави – прим. автора) та невеликими партіями почали продавати каву власної обжарки. Наступним етапом було розширення виробництва ще з одним партнером - цех на 300 квадратів, вже власний ростер, школа навчання для бариста та невеличкий офіс. Ну і тепер все там і лишилося».

Друг дитинства, з яким переїхали разом до Харкова та розвивали кавову справу з самого початку, тепер перебуває в Сполучених Штатах. Цех, який орендували на Салтівці постраждав, проте майже все обладнання таки вдалося вивезти. Тепер воно знаходиться у Хмельницькому.

Пройшло вісім років: повномасштабне вторгнення

«Я прокинувся від вибухів: тряслися вікна. Ми з дружиною знімали квартиру неподалік метро Героїв Праці. І наш район одразу піддали ракетному обстрілу. Вже ближче до обіду було чутно, як їде російська військова техніка. Але їм зайти не дали. Тоді я з дружиною та своїм молодшим братом сіли в автівку та вирішили виїжджати», - згадує події лютого 2022 року Ярослав Карпусь.

Загальний «психоз» з приводу початку повномасштабного вторгнення хлопець особисто для себе сприймав як нагнітання ситуації. У нього не було розуміння, що це дійсно відбудеться, він просто жив своє спокійне життя. Єдине, що стало таким собі «предвісником» неминучої біди, була ситуація ввечері 23 лютого 2022 року.

«Ми поїхали з дружиною до аеропорту: потрібно було здати квитки, верніше, придбати їх на іншу дату. І нас до нього не пустили військові. Ну і тоді я вже зрозумів, що все почнеться. Для мене це була паралель з подіями 2014 - тоді в Донецьку відбувалося так само. У мене було розуміння, але я все таки думав, що вони просто почнуть чогось вимагати чи шантажувати, проте те, що почалося згодом – важко було собі уявити», - розповідає хлопець.

Чому саме Хмельницький, а не виїзд за кордон, Ярослав сам для себе не до кінця розуміє. Зазначає, що на рівні інтуїції бажання виїхати було, проте у своїй країні йому набагато рідніше. За кордоном він був багато разів, намагався відчути тих людей і зрозумів, що вони далеко не завжди доброзичливі. Один з прикладів того, що не сподобалося – спілкування в рамках. Себе хлопець вважає в цьому питанні більш вільним та потребує більшого кола для спілкування. В тих реаліях люди більш закриті.

«В Європі, наприклад, я особисто точно не хотів би проживати постійно, можливо, поїхав би в Штати, але я такого рішення для себе та своєї родини не прийняв та лишився тут. Було та є зараз розуміння, що весь цей період для моєї країни може якось логічно завершитися самим гарним чином. Поки, знаєте, я копирсаюся в болоті, з чітким розумінням того, що все має бути добре. Реальність моя така: я живу – працюю – без розуміння того, що мене чекає у майбутньому. Я зараз не бачу цього майбутнього для себе, проте продовжую працювати», - розповідає Ярослав Карпусь.

Ще з харківського періоду компанія поставляла свою каву різним підприємствам у більшості міст України. Ярослав згадує, що велика клієнтська база була і в Маріуполі. І в якійсь момент вони почали ділитися своїм горем та відправляли світлини знищених закладів та приміщень. Додатково був розвинений напрямок західний - Хмельницький, Львів та Тернопіль.

«Коли я виїхав з Харкова, то куди мені було їхати? Всі міста по України бомбили. Тут були давні знайомі – партнери та клієнти, і ми вирішили сюди приїхати на тиждень. Проте згодом прийшло розуміння, що війна не закінчиться за декілька тижнів, тож я почав шукати варіанти, знайшов їх та залишився тут».

Місто, яке не приймає до кінця

«Мені до сих пір у Хмельницькому некомфортно: не вистачає усвідомлення, що в любий момент я можу сісти в автівку та поїхати додому, - продовжує розповідати Ярослав Карпусь. - Проте і дім для мене – це не Харків. По –суті, у Харкові в мене нічого не залишилося та й не було. Цех та квартиру ми орендували. Мене туди тягнуть лише приємні спогади».

Не додає спокою і розуміння того, що немає можливості з'їздити до батьків, а також перевезти бабусю та дідуся – вони просто не витримають важку дорогу. Питання чому Хмельницький до сих пір не прийняв звучить як мантра під час власних роздумів. Хтось каже, що тут «недолюблюють» російськомовних, але на собі хлопець цього не відчув. Ярослав чудово говорить українською, але зазначає, що у місті не розмовляють українською, здебільшого – суржиком. І коли він починає говорити правильною українською, його одразу «палять».

«Недобрих поглядів та осудження у мою сторону не було, проте цей фактор мене вже довгий час не переймає. Розуміння мови – це дуже тонка тема особисто для мене. Звичайно, я спілкуюся українською зі всіма, але думаю російською. Я поки що не знаю, добре це чи погано, але мені так спокійніше».

Нагнітання ситуації з приводу того, що «він з Донецька» також немає. Були поодинокі випадки, але здебільшого такі фрази звучали від людей, які не до кінця розуміють що до чого. Більше все ж таки є підтримки та розуміння. Але в зоні нерозуміння питання, пов'язані із веденням власного бізнесу в місті.

Улюблений напій харків'янина - фільтр-кава, яку він готує по всім правилам

«У Хмельницькому ведення бізнесу відбувається трохи по-іншому. Я цю різницю відчуваю, бо мені є з чим порівнювати. Тут є акцент «що за дві гривні я готовий все зробити», ніж дати гарний та якісний продукт або послугу за чесні адекватні гроші, - зазначає підприємець. - Це знову таки я суджу по своїй діяльності. В цілому місцевим складно заплатити більше за те, що вони отримують краще. Я з цим зіткнувся. Тобто я би не хотів сказати, що це єдиний фактор, чому мені тут не подобається, здебільшого це ностальгія по життю у Харкові».

Саме під час студентських років у Харкові вдалося сформувати для себе свій світ та своє життя. Там отримав освіту, започаткував власну справу, створив коло друзів та знайомих. Тоді це для нього було не важко, зазначає хлопець. Проте ситуація у 2022 році була зовсім іншою. Бо коли ти переїжджаєш зовсім – зі своєю сім'єю та роботою, - це вже сприймається по-іншому. Це тяжке розуміння того, що тут «не як вдома». І його продовжує дуже сильно тягнути додому. Але з тим, зазначає Ярослав, у нього є чітке розуміння того, що він потрібен тут своїй родині. З Харкова його дружина виїжджала вагітною, народила вже у Хмельницькому. З Харкова зі своєю сім'єю переїхав сюди і молодший брат Дмитро. І є чітке розуміння, що просто необхідно підтримувати та забезпечувати своїх рідних, а отже часу на зупинку немає: треба просто продовжувати працювати щодня.

Ціль: прийняти реальність до кінця

«Розуміння перспективи та майбутнього у мене наразі зовсім приглушено. Тому що в будь-який момент може відбутися різне. Проте у мене є моя суб'єктивна думка, що наразі держава не хоче будувати майбутнє для своїх людей, - розповідає Ярослав Карпусь. - Я – маленький підприємець, який має трьох найманих працівників, а мене зараз тут намагаються по всім напрямках «перевірити». Це не про місцевий рівень, а про рівень цілої країни».

Це перший момент. Другий – затягування «повномасштабки» все більше відтягує розуміння перспективи для власного розвитку. Зараз у Ярослава є палке бажання повертатися до Харкова, знайти нову команду та нове приміщення, почати спочатку. Але є це розуміння, що нічого ще не завершилося і немає жодних гарантій у цій ситуації.

«Тому і розуміння свого майбутнього у мене зараз немає. Є тільки розуміння та бажання того, що я хочу бути гарним батьком та щоб у моїх родичів все було в порядку. А гроші, наприклад, для мене стали ресурсом, який я зможу заробити у будь-якому місці».

«Ти зовсім не даєш шансів для системи?», - звучить у розмові наступне запитання.

«Зі свого боку даю. І намагаюся своїми діями цьому посприяти максимально. Я офіційно в цей час веду свою діяльність, плачу податки та надаю робочі місця людям. Як громадянин намагаюся в цій ситуації підтримувати інших та систему в цілому. Так, у мене виникають питання, але я залишився тут. Це незрозуміла тяга до своєї малої Батьківщини. Я вже пропрацював з психотерапевтом свої проблеми, нерозуміння та хвилювання. Це для мене був перший досвід. До цього моя внутрішня впевненість дозволяла себе не заспокоювати, а постійно тримати у формі. Але коли ти усвідомлюєш, що є обставини, на які ти не можеш повпливати, - і цей факт мене більш за все роз'їдав із середини, - для мене це було важко усвідомити та прийняти ці речі».

У місті підприємство Ярослава Карпуся працює вже рік, свій День народження святкували 3 жовтня. Основний вид діяльності – смаження кави. А кав'ярня, яка знаходиться в одному з районів Хмельницького, була не самоціллю, а бажанням зробити тепле та затишне місце, щоб поїти людей смачною кавою. А ще вони сюди приходять за гарним настроєм. За стійкою працюють поперемінно з молодшим братом, і також навчають особливостям професії бариста нових працівників. Сам Ярослав полюбляє фільтр-каву і під час інтерв'ю пригощав саме нею.

«В цілому, мені здається, що потрібно намагатися пережити цей доволі таки складний етап для нашої країни, та навіть для українців, які зараз знаходяться за кордоном. Мені особисто допомагає триматися моя справа та сім'я. Проте свій стан я можу все ж таки описати наступним висловом: свій серед чужих, чужий – серед своїх».

Читайте також: У Хмельницькому відкриють музей-майстерню, де навчатимуть гончарства й ковальства