Минути блокпости допомогли сигарети: історія переселенців з окупованих Пологів на Запоріжжі

У минулому залишилося безтурботне дитинство, навчання в Запорізькому університеті, а також початок трудової діяльності за фахом бухгалтера. Юлія Лутчин дуже рано вийшла заміж, в родині двоє донечок: старша Вікторія та менша Вероніка. Чоловік Андрій працював далекобійником, перевозив вантажі по Україні.

«У 2014 році він часто їздив саме на Донеччину, тому ми всі дуже хвилювалися за нього, – пригадує Юлія. – 24 лютого 2022 року Андрій якраз був в напрямку Донецької області. Вранці ми всі почули, що почалася війна. Одразу ж зателефонувала чоловіку, він сказав, щоб не хвилювалася, що вже вирушив додому. Я ж пішла на роботу в дитсадок, де була головним бухгалтером. Віка вирушила в лікарню – працювала там лікаркою. Лише Вероніка залишилася вдома, до школи сказали не йти».

Юлія Лутчин поділилася своєю історією з хмельничанами на зустрічі в театрі імені М. Старицького. Фото: автора.

За словами Юлії, до 2 березня в Пологах було порівняно тихо. Однак всі розуміли, що місто має стратегічне значення – тут розходилися основні шляхи на Бердянськ, Маріуполь, Крим… Проте ніхто навіть уявити не міг, що рашисти зможуть дійти так далеко.

«Ми працювали, як завжди. Я ще нарахувала всім працівникам зарплату, звіти готувала. Чоловік ремонтував техніку на роботі, – каже жінка. – Про всяк випадок я всю документацію скопіювала на флешку. Лиш не встигли видати всім трудові книжки. Після полудня раптом почули свист, гуркіт, вибухи. Бомбили наші заводи. Ще де-не-де наша тероборона намагалася стримати ворога, але бій був нерівний. Зникли зв'язок, вода, світло...

Поки не перебили газопровід, в будинках були газ і тепло. Ми жили в приватному будинку, тож мали свій колодязь. Вирощували овочі, фрукти, тому могли протриматися без закупівель харчів чималий час. Вперше побачили ворожу техніку і окупантів 5 березня. Було дуже страшно дивитися, як вони наводили свою зброю у двори. Хтозна, що у них в голові? Тож на вулицю ми намагалися не виходити без нагальної потреби. Лише у двір покурити Андрій інколи відлучався та й собаку у вольєрі погодувати. Недалеко від нас жили мої батьки, то вони до нас часто приходили».

У мирні часи в рідних Пологах. Фото: з сімейного архіву Лутчинів.

Від обстрілів родина переховувалася в коридорі, бо підвал був маленький. А ще всі боялися, що як завалить їх там, то й ніхто не дістане. «Сарафанне» радіо розносило містом новини, мовляв, у будинки заселяються окупанти. Найбільше голова родини хвилювався за донечок. Як їх захистити, коли у дверях з'являться росіяни з автоматами? Вночі прислухалися, чи не гупне ворожа зброя по замку у хвіртці… В такому нервовому стані люди перебували до 20 березня. Того дня в будинок сусідів «прилетіло». Їхній же дім постраждав менше. Вціліли й вікна, які Юля повністю заклеїла скотчем.

«Але де гарантія, що наступний снаряд не прилетить саме у наш будинок? – каже жінка. – Тому й вирішили виїжджати. Попередили батьків, їх не могли переконати вирушати з нами. Тож доручили їм собаку й одну кішку. Ще одну забрали з собою. Мамі сказали, що ненадовго їдемо – на місяць-другий. Бо ж має ця війна скоро закінчитися… Принаймні ми так думали».

Шлях вирішили прокладати до Запоріжжя. Власне, жахіття «руського міра» родині довелося побачити вже в кінці своєї вулиці – розбиті будинки, поламані електричні стовпи… І перший блокпост.

Улюблене місце відпочинку родини. Собака, на жаль, не пережив окупації. Фото: з сімейного архіву.

«Андрій курить. У нього завжди був чималий запас сигарет. Тому ми вирішили повкладати у кишені дверей сигаретні пачки, – ділиться спогадами Юлія. – І, знаєте, це спрацювало. Ми проїхали близько дев'яти блокпостів, і як тільки рашисти казали вийти з машини, одразу помічали сигарети. Їхні очі загорялися. Одні запитували: «Я возьму?» Інші брали без дозволу. Але це відволікало їхню увагу, і вони не так чіплялися до нас. Поблизу траси на Оріхів на останньому блокпосту в машині залишилася лише одна пачка. «Почему так мало?» – сказав невдоволений рашист. «Так ваші ж порозбирали», – відповіли ми. На шевроні побачили «ДНР». І тут почалося: «А зачем уезжаете? Почему? Что не так? Мы ж пришли вас освобождать! Потерпите немного, и все будет хорошо. Возвращайтесь!» Я зрозуміла, що нас зараз завернуть назад. Почала проситися. І тут прогреміли вибухи. Той окупант аж сам перелякався. І каже до чоловіка: «Ну, вези. Все равно не доедете…»

Андрій трохи від'їхав вперед, скрізь вибухає. Зупинився, глянув на дружину. Обоє не знали, що робити. Юля та дівчата плакали від безвиході. «І тут позаду нас зупинилася чорна машина, – каже жінка. – Чоловік віз трьох дівчат і жінку. Питає нас, чого стали. Ми сказали, що не знаємо, що робити, як проїхати. Тоді запропонував їхати за ним. Але дуже обережно, петляючи, як і він, бо скрізь були розкидані міни. Обіч дороги то тут, то там виднілися понівечені автівки, які натрапили на міни… Весь стрес, сльози, радість змішалися воєдино, коли побачили знайомий прапор та шеврони й нарешті почули: «Доброго дня. Ви вже у безпеці».

Квіти біля будинку, які з любов'ю вирощувала Юлія. Фото: з сімейного архіву.

У Запоріжжі родина пробула кілька годин – чекали родину брата, яка також виїжджала з окупованого міста, з Мелітополя. Евакуаційним потягом жінки з п'ятьма дітьми, найменшому з яких було два роки, вирушили до Польщі. Поблизу Гданська їх влаштували у дерев'яні будиночки, в яких влітку відпочивали поляки. Оскільки було ще доволі холодно, людям давали електричні обігрівачі. Не витримувала проводка… Юля з братовою взялися мити підлогу в будинках, щоб хоч трохи заробити на життя і не збожеволіти. Проте через два з половиною місяці Юлія не витримала і з донечками повернулася в Україну. Андрій знайшов житло в Хмельницькому, тож вони приїхали туди. Нині жінка продовжує працювати в своєму дитсадку дистанційно, а також знайшла роботу бухгалтера-консультанта у місцевій приватній фірмі. Донька Вікторія влаштувалася медсестрою і паралельно навчається на косметолога. Молодша, Вероніка, навіть чути не хотіла про онлайн-навчання, тому з радістю пішла до місцевої школи. Андрій поновлюється на роботу далекобійником.

Намагаються бути на зв'язку з рідними в окупації. Хвилюються, коли батьки хворіють, коли немає належного лікування… «Донечки дуже сумують за домом, – зізнається Юлія. – Нам його надзвичайно не вистачає. Але ми розуміємо, що повернутися назад зможемо лише в тому випадку, якщо буде куди. І лише після нашої Перемоги. Починати все з нуля навряд чи вже зможемо».

Читайте також: «У мене є ключі від дому, якого вже немає» - історія порятунку з окупованого Маріуполя