«Раніше хоч кіт був, але коли повернулася з лікарні, і того знайшла мертвим»

Сестри милосердя на ногах із самісінького ранку. Враховуючи, що їхні підопічні живуть у різних мікрорайонах Хмельницького, повалятися у ліжку до полудня не вдасться. Старенькі телефонують, навіть, у вихідні. «У місті працює восьмеро сестер милосердя, які обслуговують понад вісімсот людей похилого віку, – розповідає голова міської організації товариства Червоного Хреста Ольга Старчеус. – За плечима більшості із них по кілька десятиліть відданої праці. До прикладу, медсестра Валентина Бакун прийшла працювати сюди ще дівчиськом».
«Спершу була машиністкою, – пригадує пані Бакун, – а закінчивши курси медичних сестер, почала доглядати за старенькими».
Зараз Валентині Іванівні 71 рік, з яких понад півстоліття вона допомагає людям. Незважаючи на вік і те, що багато клієнток навіть молодші за неї, медсестра завжди у відмінній формі й з гарним настроєм.
«Багато з людей, яких ми обслуговуємо, не виходять зі своїх квартир роками, – каже іще одна з медсестер Червоного Хреста Неля Марченко. – Ми для них чи не єдиний зв’язок зі світом. Тому місія, яку виконуємо, дуже важлива…».
За час 15-річної роботи в організації у Нелі Петрівни була невелика перерва. Але вона знову повернулася у Червоний Хрест. «Не можу, – каже, – без цих людей».
Без чаю-кави, лише перекинувшись кількома словами з колегами, із соціальною працівницею Надією Глухих вирушаємо добре знайомим для неї маршрутом. За шість років, що жінка працює у Червоному Хресті, вона вже добре вивчила, де і як краще «зрізати» шлях, аби хутчіше дійти до стареньких. За її швидкою ходою ледве встигаємо. А ще ж на ринок слід заскочити, бабусі й дідусі продуктів замовили купити...
У Червоний Хрест Надія Глухих потрапила за направленням служби зайнятості. Пригадує, спершу було нестерпно, особливо з лежачими хворими. Доводилася робити перев’язки, мити, переодягати, прати, поїти, годувати. Але найскладніше, зізнається, було морально, коли немічні люди починали нарікати на самотність. Їхнє горе вбирала, як губка, а потім приходила додому і плакала. «Та з часом звикла, – каже Надія. – Зараз плачу лише тоді, коли хтось помирає. Ходиш до людини, звикаєш до неї, а потім раз – і її вже немає».
Першою на нашому шляху відчиняються двері квартири самотньої вчительки-пенсіонерки. Та одразу ж по-материнськи запитує, чому Надя без шапки у таку холоднечу?! І хоча Зінаїда Міщук нещодавно перенесла інфаркт, але у порівнянні з іншими бабусями, вона ще «бігає» по хаті . І час від часу навіть ходить у магазин. Про свою Надійку, як вона лагідно називає сестру милосердя, Зінаїда Федорівна говорить лише найкраще: «Що скажу їй, все зробить. Продукти купує, сміття виносить, в квартирі прибирає... Молитися на неї треба!».
За півгодини опісля відвідин вчительки, тупцюємо під дверима наступної квартири. «Бабуся Ганя помалу ходить, – пояснює соціальний працівник, – треба трохи почекати». Коли двері нарешті відчиняються, і невисока жінка на двох милицях, запрошує нас увійти, знайомимося. Ганні Криській – 87 років. Тиждень тому поховала чоловіка, і залишилася зовсім одна. Син живе у Москві, там же онучка з сім’єю, інша – в Америці.
«Мало того, що ноги не слухаються, то ще й кожен крок болем віддається, – бідкається Ганна Семенівна. – Покійний Микола Іванович хоч і ходив ще гірше за мене, але завжди допомагав по господарству. Картопельки начистить, посуд помиє… Соціальна працівниця раз на тиждень прибирає у квартирі. Але, буває, я сама беру ганчірку і на одну милицю спираюся, а іншою протираю підлогу. Цілий день товчуся, а як погляну, так роботи мало зроблено…».
А ось 65-річна Олена Васильєва рідних немає нікого. «Був кіт, але коли повернулася з лікарні, і того знайшла мертвим, – плаче Олена Олександрівна. – Побили його страшно, навіть на своє улюблене крісло не міг вискочити. Отак і помер під ним».
Аби заспокоїти бабусю, соціальний працівник пропонує їй принести кошеня, коли її кішка народить. Але Олена Олександрівна відмовляється: «Себе не можу обійти і доглянути, а ще тварина буде мучитися. Зашити щось треба чи пришити – прошу сусідку чи соціальну працівницю – нічого не бачу. Як почалася гангрена і пальці на нозі відрізали, по квартирі ледве пересуваюся. Раніше до церкви ходила, а зараз батюшку додому викликаю, аби посповідатися. Спасибі, Наді, що приходить, хоч поговорити маю з ким…».
Над ліжком, в якому бабуся зараз проводить більшість часу, важко не помітити велике чорно-біле фото, з якого задумливо посміхається юна пані. «Це я у молодості, – з тугою в голосі каже Олена Олександрівна, – не завжди ж була такою, як тепер».