«А ми все ще живемо у фальшивому світі», - каже Кузьма Матвіюк, колишній політв’язень, який так і «не став на шлях виправлення»

 Його дід, повернувшись із першої світової війни, підтримував більшовицьку ідеологію, але коли в село прийшли вони самі і забрали в нього землю, а його самого із сімома дітьми викинули на вулицю, інакше, як сколотою, комуністів не називав. Адже за час розкуркулення, виселення і голоду 33-го із семи дітей вижили лише двоє.

Кузьмо Івановичу, якими є найяскравіші спогади Вашого дитинства?
- Чомусь запам’яталися лише надзвичайно жорстокі ігри, і, думаю, лише Бог мене вберіг, бо багато однолітків залишилося каліками. Ми гралися у війну, розбиваючись на дві групи, і кидали одне в одного перше, що потрапить під руку: каміння, залізні прути… Правда, грали завжди до першої крові. І коли когось ранили, нам вистачало глузду припинити бійню. Але найцікавішим для нас було знаходити і розміновувати гранати. Займалися цим «мінери» - такі самі шмаркачі, на рік-два старші. Зазвичай операція закінчувалася відірваними руками й ногами... І хоч це ніби дитячі ігри, був у них елемент виживання, який у дорослому житті мені дуже згодився.
Добре пам’ятаю школу, а саме пресування за національною ознакою, який ми відчули уже в першому класі. Вчителька зі Східної України щоразу на виховній годині пояснювала, що німці зайшли аж до Москви тому, що українці - зрадники, що вони здалися і відкрили фронт. І лише в Росії їм дали достойну відсіч, а потім визволили і нас. Тому вже в молодших класах я вирішив, що поки живу в своїй рідній Ілляшівці (Старокостянтинівський район (авт.) ще побуду українцем, а коли виберуся в місто, зміню національність на «росіянин» і розмовлятиму лише російською.
Ще пам’ятаю, як до мого дядька, прізвище якого було Козак, росіяни-комуністи, які керували місцевою МТС і поводилися досить зверхньо, один з них якось сказав: «Ты козак? Нет. Твой дед был козак, отец был сын козачий, а ты ... собачий».
Романтики в моєму житті було дуже мало
- А якийсь романтичний випадок зі шкільної пори можете згадати?
- Заглядати на дівчаток почав класі в десятому. Мені страшенно подобалася одна, молодша на два роки. Підійти соромився, а щоб ніхто не здогадався про мої почуття, якось, коли вона стояла на другому поверсі (ми вчилися у панському маєтку), я, з вулиці кинув у неї сніжку. І тут підходить завуч школи, мій далекий родич, і кричить на все подвір’я: «Кузьма, якщо тобі так подобається Ніна, то піднімися на другий поверх, можеш навіть задерти їй спідничку і поляскати по задку. Але сніжки кидати - ні-ні!». А то ж була така велика таємниця, що я закоханий у Ніну! Так що романтика не вдалася…
Вже коли навчався в Українській сільгоспакадемії у Києві, побутувала така тупа теорія щодо того, що дружину треба брати ледь не зі шкільної лави і виховувати «під себе». Я прислухався до неї і у 25 років одружився на школярці, якій щойно виповнилося 17. Коли ж почав реалізовувати цей недолугий план у життя, зрозумів, що з того нічого не вийде. У мене на першому плані була вища освіта, а її це абсолютно не цікавило. Та й погляди на життя у нас були різні. В результаті ми розлучилися.
А от зі своєю дружиною Софією ми познайомилися уже в зрілому віці, коли я здобував вищу педагогічну освіту у цій же академії. Нам обидвом було по 29.
І коли за політичні переконання мене заслали в Мордовію, вона приїхала на побачення. А КДБ вирішили, що можуть цим щось виторгувати: або мене схилити до співпраці, або Софію довести до того, аби вона більше не приїжджала. А це знову ж давало б їм можливість додаткового тиску на мене.
Працював я тоді на деревообробному заводі, де випускалися футляри до годинників. А побачення з рідними нам давали лише один раз на рік! Уявіть, як я чекав того дня!
Софія з України в Мордовію добиралася більше ніж дві доби, аби годину (незареєстрованим у шлюбі на побачення давали лише годину) побути зі мною. І коли вона вже приїхала, обіцяного побачення не дали. Я до обіду бігав, випитував, у чому причина, мені ж коротко відповідали: «Так надо».
А на п’яту я вже мав заступати на нічну зміну. Мені тоді здавалося, що я спокійний, але десь опівночі, коли на верстаті взявся обстругати дошку, мені відтяло три пальці. Отака була романтика, в лапках, правда.
До лікарні мене доправили ледь не під ранок. А до того я кілька годин пролежав на підлозі в калюжі крові, знемагаючи від дикого болю.
«Мені було що втрачати»
- А за що людина, яка з дитинства мріяла відмовитися від своєї національності і стати росіянином, раптом потрапила у Мордовію?
- Коли у 1967 році я переїхав до Умані, про «росіянина» уже не мріяв. Там, у місцевому краєзнавчому музеї я познайомився з членом уряду Української народної республіки, секретаркою самого Михайла Грушевського Надією Суровцовою, котра за свої погляди 30 років відсиділа на Соловках! Через неї я, тоді вже викладач Уманського технікуму механізації сільського господарства, познайомився з самвидавівською літературою, з багатьма цікавими людьми.
У 1972 році, коли було прийнято рішення «вдарити по проявах національної свідомості», робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була оголошена антирадянською. І мене за те, що я тиражував і розповсюджував цю книгу, затримали. На допитах втовкмачували, що «мої київські знайомі не такі дурні, як я, і думають вони про себе, тож розповіли все і про всіх». І я теж мав здати всіх, засудити їх і свою діяльність. Та ще й подякувати, як це зробив Іван Дзюба.
А мені на той час було що втрачати. На мене вже чекало місце асистента в академіка Михайла Брауна на кафедрі металознавства в аспірантурі Української сільгоспакадемії. То була рожева мрія, я спав і бачив підпис - «кандидат, доктор технічних наук Кузьма Матвіюк». Я хоч і був хлопцем із села, але амбіції мав ще ті! Тож, повторюся, мені було що втрачати. Але кадебісти заломили дуже високу ціну - здати всіх. (А я був знайомий і з Миколою Бажаном, і з Іваном Драчем, і з Іваном та Надією Світличними, з Ярославом Дашкевичем, з московськими й татарськими дисидентами, з якими спілкувався у Надії Суровцевої. Не бачив я лише Олександра Солженіцина, який теж там гостював, але мені ще не настільки довіряли, щоб знайомити з ним).
Уже потім хлопчина, якого до мене підсадили в ізолятор, переконував, що в разі, якщо я відмовлюсь співпрацювати з кадебістами, на мене чекає лише смерть. Тож ці два тижні, які я просидів у ізоляторі, були найважчими в моєму житті. Тоді я перебрав у пам’яті всіх відомих людей з історії: і Залізняка, і Гонту, і тих хлопчиків, які загинули у Крутах. Думаю, там багато було таких, яким теж було що втрачати. І я прийняв рішення померти.
І зразу стало легше, тож на допит йшов спокійний...
Отак я потрапив у Мордовію.
- Саме там Ви познайомилися зі Стусом та Чорноволом?
- Так. Мені дали чотири роки таборів суворого режиму в мордовських таборах, де вже знаходились і Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл. Їх тримали в окремих бараках, але оскільки вони, навіть будучи там, вели непримиренний спосіб існування, то більше часу проводили в карцері, завдяки чому інші в’язні нерідко його уникали.
Але нас ламали, доводячи до божевілля, іншими методами. Політичні сиділи в камерах-одиночках, і до кожного підсаджували «свою» людину. Зі мною сидів Сашко-валютник, який лякав мене тим, що, якщо я не зміню свої погляди, то звідси не вийду. Періодично з сусідніх камер доносилися жахливі крики, на що Сашко сміявся: «Бьют по почкам молоточком…».
Але ми трималися. Допомагали вижити, а нерідко рятували життя бандерівці, які, можна сказати, демонстрували дива витривалості - пробувши одинадцять діб без їжі й води, вони виживали! Якось я підійшов до Івана Мирона, запитую: «Чому ти не помер?». А він: «Я весь час молився. Адже життя мені дав Бог, а не партія. І він розпорядився так, щоб я вижив». Ті ж бандерівці готували для зеків мазі від різноманітних хвороб, ризикуючи життям, збирали трави для хворих за забороненою зоною. Бо на території табору будь-яку рослину, яку можна було з’їсти, знищували.
«Нерадянська людина»
- Як прийняли Вас на волі?
- Звільнився у 1976 році і був щасливий тим, що Софія мене дочекалась. Саме тоді Радянський Союз підписав Гельсінську угоду і змушений був дотримуватися прав людини. В той же час наша сторона запевняла, що політичних в’язнів у СРСР одиниці, чоловік тридцять. В основному, це якісь недорозвинуті невдахи, які не змогли реалізувати себе через слабкий розум. Однак, коли перші політичні в’язні звільнялися, спочатку вони їхали до Москви, а далі - кому куди потрібно. Там вони зв’язувалися з групою Сахарова, в них брали інтерв’ю для західної преси. Через це тих, хто звільнявся згодом, возили додому «з почестями».
Так доправляли додому й мне - спецлітаком, з двома солдатами й офіцером у Москву. Потім до Києва. А звідти до Черкас.
Повернувшись, «як такий, що не став на шлях виправлення, контактував з особами, ворожими до Радянської влади» (у таборі я брав участь в акціях протесту, оголошував голодування, писав до міжнародної спільноти), я отримав ще рік домашнього арешту.
Мав змогу влаштуватися на роботу, однак через кілька тижнів до керівництва приходили люди і повідомляли, що у них працює «нерадянська людина». За кілька років я сім разів змінював місце роботи (мене або звільняли по статті, або ж створювали такі умови, що я сам звільнявся) і тричі - місце проживання. Софія жодного разу не дорікнула мені за це. Хоч у нас уже було троє дітей: Іван, Оляна та Петро. Шість місяців мене взагалі на роботу нікуди не брали, міліція ж погрожувала притягти за дармоїдство. Пресування було знято лише з приходом Горбачова.
- Незважаючи на пережите, Ви віруюча людина?
- Тому, хто пройшов радянську школу (а я ще закінчив вечірній університет марксизму-ленінізму) надзвичайно складно бути віруючим. Але в процесі життя я постійно відчував, що поряд зі мною є Ангел-охоронець, який вів мене, а якщо десь заплутався, підправляв.
Коли працював на Донбасі, на Макіївському металургійному заводі, мав звичку стрибати на підніжку вагона і, під’їжджаючи до потрібного мені місця, зістрибувати. Так і того разу. Їду, але потяг, під’їхавши до мого цеху, не загальмував. А навпаки, набрав швидкість. Зіскочити вже було пізно, бо на землі - купи вугілля. Запитую: «Куди їдете?». «В Ясинувату». А в мене грошей, щоб добратися назад - ні копійки! А цей порожняк летить на всіх парах! Думаю, зістрибну, а руки наче хто приклеїв, не відірвеш від поруччя. Проїхав метрів сто і тоді руки самі собою пускаються і я стрибаю. Уже в стрибку бачу, наскільки земля мерзла, і з острахом думаю, що або рука, або нога точно зламається. Але під вас падіння тонкий лід тріскається і я падаю у воду. Уявіть, я приземлився в одне-єдине місце, де не міг травмуватися, бо потім обдивився все! І більше таких ямок, заповнених водою, не було. Лише щебінь і мерзла земля. А так лише намок.
Думаю, що це спрацював мій Ангел-охоронець. Взагалі в мене в житті було багато подібних випадків. І проаналізувавши ситуацію, розумію, що втрата пальців врятувала мене від якогось хронічного захворювання, бо у наших хлопців часто були перитоніти, розривався шлунок… А я тоді на місяць потрапив до лікарні, де харчування було краще. А потім мене уже ставили на більш легкі роботи.
- Зважаючи на те, що відбувається нині в Україні, Ви не шкодуєте за загубленою молодістю та науковим званням, яке могли б отримати?
- Ні. Звичайно, ціною життя своїх товаришів я таки міг би стати кандидатом наук і навіть більше, але, вважаю, прийшов до найвищих форми суспільного життя - політичної боротьби.
Про все пережите написав у своїй книзі «І ми цей шлях пройшли», на що мене загітували товариші, такі ж колишні «політичні». Бо, як вони пояснювали, «з часом вважатиметься, що було не те, що було, а те, про що написано». І цей шлях мав хтось пройти. І ми, хоч і поганенько, але зробили це. Бо якби на розвалі імперії зостались померлі в 33-му, розстріляні в 37-му, то період національного становлення вони пройшли, значно краще за таких як я, котрі до кінця так і не зрозуміли того, про що говорили Стус і Чорновіл. А вони стверджували, що прийде час, і Україна здобуде незалежність, але спочатку до влади прийдуть кримінальні елементи та мерзотники. Так що все буде добре.