Українська криза і самоліквідація режиму Путіна

Оригінал російською мовою можна прочитати тут

Тепер ми можемо уявити, як саме це буде виглядати. Слава Богу, історичного досвіду Росії в цьому питанні не позичати.

Перетворення світової війни на громадянську

Незважаючи на відсутність стратегічної перспективи, досі створений Путіним режим був дуже стабільним. Всі внутрішні виклики він ефективно парирував, а гідних зовнішніх викликів йому вдавалося уникати. І ось тепер Кремль «самообслужився» і вплутався у війну, яка, швидше за все, стане поворотним пунктом пострадянської російської історії.
Якщо найближчим часом не з'ясується, що брязкання зброєю є політичною провокацією, що має своєю метою не початок війни, а досягнення якихось інших побічних цілей у складній шаховій партії, що розігрується Кремлем (чого я не виключаю), то Росія може опинитися втягнутою в найбільший у своїй пострадянській історії військовий конфлікт, що перевершує за масштабом не тільки війну з Грузією 2008 року, але і чеченську кампанію.
До останнього моменту всі зусилля Москви були спрямовані на розпалювання в Україні громадянської війни, яка, незважаючи на всі розрахунки і прогнози кремлівських стратегів, ніяк сама по собі в потрібному масштабі й ракурсі не розпалюється. У результаті довелося вдатися до прямого військового втручання в інтересах однієї зі сторін конфлікту.
Шанси на швидке і безболісне припинення конфлікту шляхом створення маріонеткових псевдодержавних утворень на кшталт Абхазії чи Південної Осетії, нехай навіть в одному тільки Криму, у випадку з Україною є дуже ілюзорними. Ситуація в Україні абсолютно непередбачувана і не вписується ні в які шаблони, до яких Росія звикла за останні п'ятнадцять років. Одне тільки можна сказати з певністю – революційне бродіння в Україні знаходиться лише тільки в початковій стадії, і швидко це все не закінчиться.
Проблема полягає в тому, що громадянська війна – штука заразна. Вона починається у сусідів, а закінчується у власному будинку. З великою часткою ймовірності можна припустити, що затяжний військовий конфлікт в Україні є першим кроком до розв'язування повномасштабної громадянської війни в самій Росії. Я не Ленін, щоб бажати переростання світової війни в громадянську війну, але проблема в тому, що це може трапитися саме по собі, без чийогось бажання. Парадоксальним чином війна може стати в Україні тригером вторинної консолідації суспільства, якого йому так не вистачало до цього, а Росію саму поставити на межу громадянської війни.

Держава за замовчуванням

Особливістю української державності досі було те, що вона може бути стабільною тільки за умови наявності консенсусу основних політичних гравців в Європі з приводу того, що така державність їм потрібна. Такий унікальний консенсус склався перший раз, мабуть, тільки на початку 90-х років минулого сторіччя, що й призвело до утворення України в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні. Не в останню чергу цьому сприяло те, що два головних «інтересанти» в українському питанні – Росія і Польща – були в той момент ослаблені власними революціями і потребували буфера.
Цю політичну математику в Кремлі завжди добре розуміли і всі свої прогнози будували саме на тому, що політична дестабілізація України – справа дуже нехитра, яке не потребує особливих зусиль. Саме тому в той момент, коли Росія відчула, що програє бій за Україну своїм західним конкурентам, вона вийшла з цього геополітичного консенсусу і стала грати на зниження українських ставок. Вона пред'явила Україні відразу всі неоплачені історичні рахунки і, в першу чергу, рахунок за Крим, який дістався Україні «на халяву» з легкої руки Хрущова, а потім забутий в метушні біловезького застілля (похмілля). Пізніше, напевно, пред'являть ще й Скоропадського з Мазепою.
Немає нічого дивного в тому, що в Україні формується в цих умовах внутрішній антиросійський консенсус, оскільки на поверхні явищ саме Росія є головним дестабілізуючим чинником. Насправді це не зовсім так. Росія лише використовує природну історичну слабкість української державності для своєї вигоди. Тому українцям, як здається, необхідно в першу чергу боротися не з Росією, а зі своїми політичними традиціями, які роблять їх легкою здобиччю для державно орієнтованих сусідів.

Блиск і злидні Майдану

Політична культура України – це культура Майдану. Як і в будь-якій країні з переважно аграрним (за ментальністю) населенням, тут дуже високий рівень низової, первинної самоорганізації та дуже низький рівень довіри до будь-яких інститутів влади. Україна дуже легко запалюється, але також швидко остигає. При цьому енергія народних бунтів ніяк не трансформується в більш складні форми демократичної організації суспільства. Навпаки, чим активніше себе проявляє в Україні безпосередня демократія, тим менш стабільні в ній державні демократичні інститути. Та якість національного характеру, що допомагає Україні легко звалювати режими, які себе скомпрометували, якраз і заважає їй створити міцну державну субстанцію.
У цьому сенсі українці не кращі і не гірші росіян, вони просто інші, і у наших народів різні проблеми. Українці, маючи більш високий рівень самоповаги і політичної мобільності, здатні закликати до відповіді знахабнілу владу, але їм ледве вдається хоч якось надовго стабілізувати владу без втручання зовнішніх сил. Росіяни здатні створювати вельми стійкі політичні режими, але при цьому дозволяють цим режимам робити з собою все, що завгодно. І та, і інша політична традиція далекі від ідеальної.
Щоб стати по-справжньому незалежною державою, Україна треба не росіян перемогти, а вижити з себе те, що складає предмет їх сьогоднішньої гордості – Майдан. Тому що Майдан, цей вічний двигун української революції, – він же і головний ворог української державності. Поки Майдан кипить в Києві, поки натовп визначає параметри державної політики, неможливий той політичний компроміс, без якого жодна державність існувати не може. Тому що закон Майдана (натовпу) – хто голосніше і крутіше крикне, той і в правому секторі. Радикалізм і стабільність несумісні.
Україна не могла вижити Майдан зі своєї політичної культури століттями. Виходить, що тепер їй треба стрибнути вище голови. Це рідко кому вдавалося в історії. Але, схоже, росіяни можуть прийти тут на допомогу, тому що груба і невмотивована агресія починає діяти як потужний вторинний мобілізуючий фактор, що змушує докладати надзусиль, досягати згоди там, де ще вчора це здавалося неможливим. Тому Україна сьогодні, перефразовуючи Маяковського, рівний кандидат і в жебраки, і в президенти...

Без надії на бліцкриг

У тактичному відношенні всі кроки Росії давно вивірені, так що, швидше за все, її на першому етапі чекає оглушливий тактичний успіх, який підніме патріотичний раж до небачених раніше висот. Захід, який займався потуранням Путіну протягом останніх десяти років, швидше за все, виявиться неготовим до того, щоб діяти швидко і узгоджено. Навіть економічні санкції, обіцяні Обамою, навряд чи будуть повноцінними. У Кремлі, очевидно, не розглядають Обаму, не кажучи вже про всіх інших західних лідерів, як людину, здатну на рішення.
Україна, армія якої дезорганізована революцією, а економіка і без революції дихає на ладан, тим більше не зможе чинити серйозний військовий опір. Найлегшою здобиччю, звичайно, може стати Крим. Але теоретично не можна виключити анексії всього Південного Сходу України. Хоча, звичайно, чудеса пасіонарності трапляються, і ми можемо стати свідками окремих проявів героїзму захисниками територіальної цілісності України.
Однак на цьому гарні новини для Росії закінчуються. Після перемоги дуже скоро настане похмілля. Навіть за найсприятливішого для Росії результату можна говорити про більш-менш безкровне приєднання лише щодо чотирьох регіонів: Луганської, Донецької, Харківської областей та Республіки Крим. Станом на лютий 2012 року на цих територіях проживало не більше 11,5 мільйона чоловік (насправді менше, оскільки з цих областей якраз відбувається найбільший відтік населення).
Зате решта України після «аншлюсу» Криму, Донбасу, Луганська та Харкова, швидше за все, консолідується, причому на найрадикальнішій антиросійській платформі. А це як і раніше буде держава з населенням близько 30 мільйонів чоловік. І в ньому будуть як і раніше присутні такі великі культурні, наукові та промислові центри як Київ, Дніпропетровськ і Львів. Не треба забувати також про те, що на цих же територіях залишиться і велика частина атомної енергетики України. Не зайве нагадати, що населення Грузії (без урахування Абхазії і Південної Осетії) становить близько 4,5 мільйонів чоловік (чисельність жителів Донбасу ). Масштаби цих військових конфліктів непорівнянні. Тобто від України можна, звичайно, відкусити «зайве», але з'їсти її цілком не можна.
Треба розуміти також, що громадська думка на Заході стосовно Росії зміниться кардинальним чином. Формула «війна з метою захисту прав співвітчизників» настільки широка, що нею можна виправдати сьогодні висадку десанту на Темзі, бо тут осіли не менше 300 тисяч цих самих співвітчизників, які цілком вже можуть зажадати від Палати громад, щоб вона вела засідання зрозумілою їм російською мовою. Про Прибалтику з її і так важкими комплексами я краще промовчу.
У цих умовах нинішнім лідерам Заходу доведеться вибирати між продовженням своєї «реальної політики» в дусі «умиротворення» і ризиком поставити під загрозу результати наступних виборів. До того ж грузинський сценарій з приходом до влади через деякий час нового російського ставленика теж буде врахований. Тому Україні, що залишилася, буде надана, як мінімум, суттєва підтримка аж до прийняття її в НАТО в прискореному порядку. У результаті найближчим часом Росія отримає бази НАТО по лінії Чернігів-Суми-Київ-Одеса (тобто, під самим своїм носом).
У кращому випадку це буде смуга відчуження, як між Північною і Південною Кореєю, в гіршому – лінія фронту. При цьому Росія візьме на себе цілком і повністю відповідальність за стан глибоко депресивних економік чотирьох густонаселених регіонів, які є до того ж прямими конкурентами не менш депресивним російським областям, де системоутворюючими є вуглевидобуток і металургія. Крим, який так пишається сьогодні своєю економічною спроможністю, може забути про неї так само, як нинішня Абхазія. На курортах Криму війна поставить хрест, причому мабуть назавжди. І, звичайно, не можна скидати з рахунків, що радикальні українські націоналісти за будь-яких обставин будуть вдаватися до масового терору як засобу збройної боротьби з окупаційним режимом. Так що братовбивча війна триватиме навіть у тому випадку, якщо регулярні армії не будуть брати в ній прямої участі. У Росії буде тепер дві Чечні.

Формування повноцінної революційної ситуації

У короткостроковій перспективі інтервенція може повернути Росії відчуття втраченої могутності, згуртувати народ на хвилі патріотичної істерики, відвернути увагу населення від проблем корупції, політичної та економічної неефективності уряду. У середньостроковій перспективі ця війна призведе до серйозної дестабілізації режиму, посилить до краю його економічні проблеми, породить вже не точкове, а масове невдоволення політичним ладом. У довгостроковій перспективі війна з Україною є катастрофою для Росії.
Світ у цілому несправедливий. Тому, відкинувши убік розмови про братовбивчу і безглузду війну, про людські жертви та інших гуманітарні аспекти війни з Україною і вставши на суто цинічні позиції, я повинен зауважити, що справа не в тому, «чи тварина Росія тремтяча, чи право має», а тільки в тому, що те, що дозволено виробникам айфонів, не дозволено їх споживачам. Росія не може дозволити собі сьогодні справжньої війни, бо її основною зброєю є «понти» і ефективно воювати вона може тільки проти тих держав, які озброєні аналогічним чином. Це означає, що Росію супроводжуватиме успіх рівно до тих пір, поки їй це будуть спускати з рук. Але щойно Заходу це набридне, переможні війни Росії закінчаться.
Війна з Україною виглядає занадто зухвало, щоб її не помітили, як грузинську кампанію, і вона занадто очевидно змахує на агресію, щоб відповідальність можна було покласти на обидві сторони. Розмовами справа не обмежиться, а значить анексія частини території України, якщо вона й справді відбудеться, матиме для Росії дуже важкі економічні та психологічні наслідки, які можна співставити з наслідками російсько-японської війни.
У такому випадку війна стане найпотужнішим революціонуючим, а зовсім не стабілізуючим фактором. Вона забезпечить два найважливіших елементи революційної ситуації: ще більше, ніж звичайно, зубожіння населення і ще більшу, ніж звичайно, революційну активність. Важливо тільки, щоб самоліквідація режиму не призвела до самоліквідації Росії.

Володимир Пастухов, «Полiт.ua»