clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Два голоси одної крові

Переступаючи за межу суєтного буття, жінка важко зітхнула, потім ще раз – трохи легше – та тільки й того, що встигла ворухнути вустами: «Бережи…»

 Проте Наталка добре зрозуміла значення сказаного матір’ю: передсмертний заповіт її стосувався брата Сашка, молодшого від Наталки на кілька років, котрий так і не застав матір живою. Остання думка вкотре різонула зболілу Наталчину душу – знала ж бо, як чекала ненька його з далекого Новосибірська, як питала спершу, а потім уже мовчки дослухалася до гавкоту собаки у дворі (на Сашка пес реагував по-своєму, і всі сусіди саме з того радісного гавкоту здогадувалися про братів приїзд), як щоразу сумнішими ставали мамині очі при погляді на синівський портрет на стіні…
«Виїхали, чекайте…» - кілька слів Сашкової телеграми продовжили мамине життя ще на два дні. А під вечір, коли сідало сонце, її змученому хворобою тілу вже не стало сил тримати у собі жевринку життя, котре затрималося на останню мить коротким видихом: «Бережи…»
Наталка виплакувала свій біль і по-доччиному (мама була дуже доброю), і по-материнському (маючи сина, ставила себе на місце матері і уявляла, як до болю хотілося тій наостанок бодай на секунду побачити Сашка – свою пізню материнську радість). Сусіди, не турбуючи її через дрібниці, метушилися, обряджаючи новопреставлену і готуючись до похорону – знали вже давно, де лежать у тітки Ганни приховані заздалегідь «на чорний день» хустки, свічки, одяг «на смерть».
Хтось обережно зайшов до хати, і по тому, як затихли приглушені голоси бабусь-сидільниць, Наталка здогадалася, що це брат. Підвела голову: Сашко застиг на порозі з букетом великих окатих ромашок (їх, знав, любила мама), а з-за його спини визирали дружина Жанна і донька Аллочка. Схлипуючи, Наталка розповідала брату про останні години маминого життя, пригадувала кожен порух, жест, міміку, слово – тепер кожнісінька дрібничка мала величезне значення, бо ж останньою була! Кілька Сашкових сліз скотилися в очі ромашкам. Він мовчки поклав їх спершу на руку матері, а тоді, спохопившись, що та не візьме квітів своїми пальцями, похапцем, розсипаючи букет, поклав його в ноги, під прозоре покривало з серпанку. Довго-довго дивився на неньку, тоді озирнувся до дружини й доньки, запрошуючи поглядом до труни. Ті, переглядаючись, неохоче підійшли і зупинилися за кілька далеких кроків, старанно витискуючи з-під нафарбованих повік сльози – занадто вже часто кліпали.
– Нічого, Наталочко, не плач, – обійняв за плечі сестру. – Не плач, сестричко, мама вже відмучилася, а сльозами горю не допоможеш. Нам жити треба і про живе думати. Разом триматися. Ми ж – одна кров…
Брат говорив щось заспокійливо-втішальне, згадував про мамине останнє бажання, аби вона, Наталка, берегла його (мовби він і ще маленький, для мами він і у свої сорок залишився таким). Наталка кивала крізь сльози головою, припавши до широких грудей найріднішої після мами людини. Опікуючись Сашковою долею, так і не знайшла своєї. І вже й сама поволеньки затихала, трохи заспокоюючись у невтішному горі. Вчепилася свідомістю у Сашкове «ми ж – одна кров» – так було трохи легше у глухому куті страшної втрати.
Ніч перед похороном Наталка і Сашко провели біля матері: згадували, говорили, горювали… Удосвіта брат на часинку пішов перепочити до сусідньої кімнати, де ночували Жанна з Аллочкою.
Сяк-так запоравши хазяйство, Наталка прочинила тихенько двері до кімнати брата: незастелені ліжка порожньо біліли простирадлами, на столі – два траурні шарфи невістки з небогою, а зверху на них контрастом – білий аркушик з Сашкового блокнота: «Наталю, сестричко, пробач, що не прощаючись поїхали – інакше запізнилися б на потяг до Сімферополя. Матір вже не повернеш, і ми вже попрощалися з нею, а Жанні треба на море, сама ж знаєш, хворіє вона… То ти вже там з похороном, думаю, помалу вправишся без нас – ти ж доросла і все можеш. Гроші я залишив, візьми на витрати. Тримайся! Ми ж однієї крові!»
Голова якось враз спорожніла, здавалося, там не залишилося жодної думки. Аж дзвеніло всередині: «Два голоси однієї крові: чому, де, як, звідки взялося одне і куди зникло інше? Хто винен: мати, котра своєю любов’ю виплекала егоїзм? Я, сестра, котра берегла брата настільки, що відрізала його від реального відчуття добра і зла? Чому брат відміряв мірку часу для матері і чи не вчинить колись з ним так само його дитина? Чому ціна його синівської вдячності сягнула не вище квитка на південь? Чому одна й та ж кров – материнська – заговорила у нас різними голосами? Чому?..»
Знесилено опустилася між розкиданими подушками. Зібгала записку, а чорні шарфи вижалися двома гадюками…
Стара сусідка тихенько почалапала до кімнати, де лежала упокоєна назавше Ганна. На нерухомих вустах її застигло останнє: «Бережи…»

Леся ГУДЗЬ.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 10.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.95
26.05
27.4
27.5
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31