clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Незнайомка

Висока чорнява дівчина сіла у вагон Максима у Львові.

 В руках у неї була невелика дорожня сумка і музичний інструмент у чохлі, вірогідніше, гітара.
– Проходьте на дев'яте місце, – сказав Максим, перевіривши у дівчини квиток.
У службовому купе Максима теж лежала гітара, але грав він посередньо, хоча співати під гітару йому дуже подобалося. Інструмент йому подарував батько в день закінчення школи, дізнавшись про захоплення сина. Максим, згадавши випускний вечір, посміхнувся. Батьки влаштували йому справжнє свято, а він їм підклав таку «свиню»!
Річ у тім, що батьки, як і всі, вважали, що Максим вибере спортивну кар'єру і вступатиме до фізкультурного вузу. Всі знали, як з дитинства він самозабутньо любив футбол, у шкільній команді був воротарем, за що навіть отримав від друзів прізвисько «Яшин».
Здивуванню батьків не було меж, коли вони дізналися, що Максим вирішив працювати на залізниці і подав документи в училище, яке готує провідників. Мати довго не могла отямитися і намагалася відмовити сина:
– Подумай, Максиме, що ти твориш!? Ти хоча б поцікавився, що це за робота? Все життя у цих людей в дорозі, нескінченний робочий графік! Навіщо це тобі?
Максим відмовчувався, а потім різко сказав, як відрізав:
– Це моє життя! І я буду вирішувати, як прожити його! Тобі це зрозуміло? І попрошу цю тему вважати закритою!
Навчався Максим старанно, але по закінченню училища його забрали до війська. На службі його любов до футболу зіграла вирішальну роль, і він частенько брав участь у спортивних змаганнях. Відслуживши, Максим без вагань знову прийшов на «залізяку», і ось вже кілька років колесив у різних напрямках, жодного разу не пошкодувавши про обрану професію.
Роботи у провідника завжди багато, в рейсі особливо не відпочинеш. Але, якщо вдавалося викроїти вільну хвилинку, він із задоволенням тихенько бренькав на гітарі, мугикаючи собі під ніс улюблені пісні.
Диспетчер оголосив відправлення. Максим, згорнувши червоний прапорець, піднявся в тамбур. Крім гарної дівчини, в його вагон сіли ще кілька пасажирів. Цього разу поїздка була спокійною, не довелося нікого заспокоювати, хоча за час роботи бувало всяке. Найгірше, коли траплялися п'яні, але в переважній більшості люди були привітні і доброзичливі.
Збираючи квитки і роздаючи білизну, Максим, зайшовши в купе до молодої пасажирки зі Львова, не втримався і запитав, кивнувши на гітару:
– Любите грати?
– Дуже! А чому ви запитуєте? Теж граєте? – дівчина виявилася балакучою. Максим присів на полицю навпроти:
– Граю, але не дуже добре. Пісні співати подобається під гітару. На жаль, нотної грамоти я не знаю, підбираю на слух.
– Теж непогано! Але можете і вивчити, гірше не буде, зможете грати по нотах, –
дівчина помовчала, потім додала, – Давайте договоримо про це вранці, дуже спати хочеться. Я до Ужгорода їду, час буде!
Максим вибачився і, побажавши їй доброї ночі, вийшов, зачинивши двері купе.
Повернувшись до себе, він приліг на полицю. До Стрия була ще майже година, можна трохи відпочити. Під стукіт коліс він думав про незнайомку з третього купе. Бувають же такі красуні! І розмовляє так приємно, інша одразу відшила б. Чого, мовляв, пристав з розпитуванням! А ця відповіла без жодного вагання.
Дівчина дуже сподобалася йому.
Максим був непоганий собою, але з особистим життям ніяк не складалося. Мати бурчала, коли він після рейсу приходив додому:
– Я онуків ніколи не дочекаюся з цією твоєю роботою. Так і залишишся холостяком!
Слово ж яке знайшла!
Максим віджартовувався:
– Мамо, встигнеш ще в злих свекрухах походити! Та й я поки не маю бажання з тещею спілкуватися!
Але думки про те, що вік поступово підбирається до тридцяти, а у нього немає сім'ї, останнім часом відгукувалися в серці тугою. Всі друзі давно були одружені, деякі примудрилися навіть по декілька разів сходити до ВРАЦСУ, а Максим один і один. Заздрив тому, що у друзів підростали діти. І йому б пора стати батьком!
Особливо погано бувало під Новий рік, його улюблене свято. Колеги починали приставати з проханнями про підміну, мовляв, у тебе немає сім'ї, попрацюй на свята! І Максим майже завжди погоджувався, шкодуючи в душі, що справляти ні з ким.
Не можна сказати, що був він таким вже відлюдьком. І дівчата не обділяли увагою симпатичного кароокого провідника, підморгуючи йому оченятами. Максиму було це приємно, але тільки й всього. Пожартувати, поговорити – це будь ласка. Та й характер Максим мав лагідний, в юності завжди був душею компанії. Просто досі не зустрілася на шляху дівчина, яка запала би в серце. А по-іншому він не хотів. Навіщо морочити даремно комусь голову?
Ні світ, ні зоря Максим розкочегарив титан, щоб напоїти своїх пасажирів чаєм. Вранці, щоправда, чай рідко хто пив, поїзд прибував до Ужгороду рано, але якщо пасажир побажає, то чому б ні?
Заглянув він і в купе, де їхала красива львів'янка. Максимові чомусь хотілося, щоб вона була мешканкою Львова, прекрасного за архітектурою міста.
– Я й не думала, що вранці чаю можна попити, адже скоро під'їжджаємо.
– Та ще більше години попереду, чого ж не встигнути? Пийте на здоров'я, – не знаючи, що ще сказати, щоб залишитися поговорити з дівчиною, Максим зам'явся. Дівчина, ніби відчувши це, сказала:
– Заходьте, коли звільнитеся. Адже ви хотіли поговорити зі мною? Правда? Чи мені здалося? – в дівочих очах іскоркою майнула усмішка.
– Спасибі, я роздам чай і зайду, гаразд?
– Буду чекати.
Максим розносив чай, літаючи по вагону, як на крилах. Напарник, що зайшов до нього з сусіднього вагона, здивувався його скуйовдженому вигляду:
– Що це з тобою? Сяєш, як начищений п'ятак!
– Відчепись! Бачиш, мені ніколи! Допоміг би краще, ніж з запитаннями лізти.
– Так у мене теж чаю хотять, а цукор закінчився, може, позичиш?
– Бери!
Напарник пішов, а Максим відправився в третє купе. Дівчина кивнула:
– Сідайте. Так про що ви хотіли запитати?
Максим заворожено дивився в очі дівчині, розгубивши всі питання.
«Які незвичайні в неї очі, – миготіло у нього в голові, – волошкові».
– Ви зі Львова? – Запитав перше, що спало на думку.
– Так. В університеті працюю. Асистентом на кафедрі. А в Ужгороді батьки
живуть. До них і їду.
– А гітара? Ви давно граєте?
– Скільки себе пам'ятаю! – засміялася дівчина. – Колись гітара була більшою за мене, а тепер навпаки. Ми ансамбль в університеті організували – «Ніка». За нашими іменами: Інна, Катя, і я, Ніна. Взимку на Майдан навіть їздили виступати. Це було здорово!
У словах дівчини прозвучали гордовиті нотки. Помовчавши, Ніна спитала:
– А вас як звати?
Максим зрозумів, що зробив нетактовність, не представившись. От дурень!
– Максим, але можна просто Макс.
– А скільки до Ужгорода залишилося?
Максим подивився на годинник і з небажанням піднявся.
– Під'їжджаємо, збирайтеся! І вибачте за настирливість.
Взявши квитки, почав розносити їх пасажирам. Поїзд уже під'їжджав до вокзалу. Схопивши червоний прапорець і ганчірку, щоб витерти поручні, Максим поспішив в тамбур відкривати пасажирам двері.
Ніна виходила однією з останніх. Максим допоміг їй зняти сумку. Йому дуже хотілося попросити у неї номер мобільного, але він боявся, що вона відмовить. А Ніна, поставивши на землю сумку, простягнула йому руку для рукостискання і сказала, усміхнувшись:
– Наступної суботи у нас в університеті буде концерт. Приходьте, якщо будете у Львові.
Взявши сумку і підхопивши зручніше гітару, Ніна пішла в бік вокзалу. Максим, стоячи біля вагона, дивився услід дівчині, поки вона не зникла з очей.

Лідія ПОДІЛЬСЬКА.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31