clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

«Рідним сказав, що поїхав на море, а сам рятував бійців у Маріуполі»

Велику частину необхідних медикаментів привозять волонтери

Велику частину необхідних медикаментів привозять волонтери. Фото: з домашнього архіву Артура САВИЦЬКОГО

Заступник головного лікаря Кам’янець-Подільської поліклініки № 1 Артур Савицький двічі побував у зоні АТО

Вперше – восени минулого року відгукнувся на заклик Міністерства охорони здоров’я України, вдруге рішення поїхати на Схід прийняв сам. У листопаді працював у Маріупольській лікарні швидкої допомоги, на базі якої були розгорнуті ліжка мобільного шпиталю, а у липні – у батальйоні «Донбас».

«Коли я їхав вперше до Маріуполя, трохи хвилювався, бо невідомість завжди лякає, – згадує лікар. – Напередодні я зателефонував одному своєму колезі, котрий був в АТО, і він мене заспокоїв, сказав, що там не настільки страшно, як здається, і що для медиків є багато роботи. І справді роботи було багато, тому часу думати про страх не було. Усіх поранених бійців, які дислокувалися на околицях Маріуполя, привозили до нас».

«Ми ніколи не ділили пацієнтів на військових і цивільних», – каже Артур Савицький.

В основному, хлопці отримували вибухові травми і опіки. Оскільки за спеціальністю Артур Миколайович хірург, то більшу частину дня проводив за операційним столом. Поряд працював його колега, хірург з Хмельницького Едуард Латинський.

«Ми працювали двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, – каже лікар. – Жили при шпиталі, нам виділили окрему палату. Власне, жили ми лише роботою, для цього сюди й приїхали. На відпочинок виділяли кілька годин, щоб поспати». Крім військових, по допомогу часто зверталися мирні мешканці. Нікому не відмовляли. «Різниці між військовими і цивільними пацієнтами ніколи не робили, так само, як не дивилися, чи це місцевий мешканець, чи приїжджий, – переконує Артур Савицький. – Ми з Едуардом Латинським навіть оперували хлопця, який під час якихось кримінальних розбірок отримав ножове поранення. Врешті, для нас головне, що це – пацієнт, котрий потребує нашої допомоги. І покликання медика – надати її, незалежно від того, ким є ця людина. Був випадок, коли ми надавали допомогу полоненому десантнику з Чити».

З госпіталю військові рвалися знову у бій

З передової поранених привозили з довгим волоссям, небритими. Вони навіть не мали там можливості помитися. Тому госпіталь сприймали не лише як місце медичної допомоги, а й як можливість скористатися благами цивілізації. Якщо дозволяв стан, хлопці йшли у душову, до перукаря. Ще одна мрія кожного бійця – виспатися на ліжку з чистою білизною і не потрібно зіскакувати за тривогою. Але тільки-но хлопці милися-брилися-відсипалися, отримували першу допомогу, як знову рвалися у бій.

«Ми мали проблему з тим, щоб відправити пораненого до госпіталю, – розповідає лікар. – Вони просили: «Лікарю, перев'яжіть мене, зробіть укольчик, і я поїду до хлопців, бо їм там мене не вистачає». Пам'ятаю танкіста Пашу, якому ампутували три пальці. Він категорично відмовився від госпіталізації і просто втік від нас, сказав, що лікуватиметься після перемоги. Згодом ми спілкувалися телефоном, він повідомив, що у нього все добре. ...Був у нас боєць з апендицитом. Коли йому ввели наркоз, він ніяк не міг заснути. Я кажу: «Уяви щось приємне: дівчину свою, будинок, вулицю, на якій живеш». А він відповідає: «Краще я уявлю, як горить Кремль». Тобто, кожен, хто воює на Сході – герой, бо кожен з них хоче зробити щось корисне для своєї Батьківщини».

«Працювати випало у колективі справжніх фахівців», – каже Артур Савицький (четвертий праворуч).

Два Маріуполі

Справді, Маріуполь у листопаді і Маріуполь у липні відрізняються. «Влітку у місті з'явилося дуже багато української символіки, воно дійсно стало українським, – розповідає Артур Миколайович. – Оскільки я служив у військовій частині, то носив військову форму. І коли у листопаді на ринку ми купували продукти, люди до нас ставилися вороже, могли сказати: «Пока вас не было, и войны не было», лунали вислови, що «Мариуполь – это Россия». У липні на тому ж ринку до нас люди підходили і дякували».

Коти й собаки теж перебудувалися на військовий лад

Домашні тварини на фронті – то окрема історія. Покинуті господарями, котрі поспіхом утікали, вони знайшли нових друзів серед українських військових. Більшість з них отримали нові клички воєнного часу і навіть допомагають бійцям, заздалегідь дають знати про обстріли. У госпіталі прижився кіт Фугас. «Привчений постійно жити у напрузі, цей кіт навчився стежити за довкіллям, – пригадує Артур Миколайович. – Було цікаво спостерігати, як він пересувається. Приміром, виходить з приміщення, повертається вліво, робить крок – дивиться вправо і швиденько, перебіжкою до якогось предмета – чи колеса машини, чи каменю, чи дерева. Його лякав будь-який різкий звук. Коли я йшов до моря, проходив біля нашого блокпоста. Там завжди лежали кілька собак. Тільки мене побачать – підводять голови. І одразу за ними визирав хтось з бійців. Тобто, собаки попереджали про те, що хтось наближається. Сапери із Широкиного розповідали про свого пса. Кажуть, якщо він сидить біля них, то можна бути спокійним. Тільки-но він кудись сховався, потрібно бігти у підвал, бо це означає, що зараз почнеться обстріл. Тварини це відчувають раніше, ніж люди».

«Рідним сказав, що поїхав на море, а сам рятував бійців у Маріуполі»

Родина важко сприйняла рішення Артура Миколайовича їхати на Схід. Й весь час, коли був у Маріуполі, турбувалися, телефонували. Тому вдруге вирішив схитрувати.

«Вдома я сказав, що їду на море у дитячий табір лікарем, – продовжує чоловік. – Щодня телефонував і казав, що діти себе поводять добре, а я відпочиваю. Навіть фотографію їм надіслав. Якось до мене мама привела хлопчика, котрий потребував лікарської допомоги. Я його сфотографував і надіслав світлину додому, щоб підтвердити, що працюю з дітьми. Але коли приїхав додому, донька помітила, що я втомлений і зовсім не засмаг, і розкусила мене. Ну, я мусив зізнатися, що знову був на Сході. Просто не хотів турбувати рідних, але інакше вчинити не міг. Тепер доньці пообіцяв, що цього року більше на війну не поїду».

У Маріуполі лякали вибухи, у Кам'янці у вуха била тиша

Хоч на передовій лікар не був, війну відчув сповна: постійно було чути відлуння боїв, до госпіталю цілодобово привозили поранених.

«Війни поряд ми не бачили, – каже Артур Миколайович. – Вибухи й постріли були далеко, поблизу відбувалися лише тренування. Гучних вибухів у Маріуполі я чув лише два. Одного разу щось вибухнуло на морі, тоді здригнулася уся лікарня. Вдруге при передислокації наших бійців з одного кінця міста в інший на фугасі підірвалася колона, то теж було чути на все місто. З часом звикаєш до цих воєнних звуків. Коли ж повернувся до Кам'янця, то перше, що відчув – це наше свіже і чисте повітря, такого у Маріуполі немає. Інше відчуття – відчуття тиші, до якого теж довелося звикати. На Сході я побачив інший бік життя. Отримав можливість поспілкуватись з чудовими людьми. Мав за честь познайомитись та потоваришувати зі справжніми героями. Зрозумів, що значить бойовий дух та патріотизм, про який читав лише в книжках. А ще – відчув, наскільки прекрасне наше місто – моя мала Батьківщина. Зрозумів, як мені дорогі мої рідні та близькі».
 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31