Валентин та Ірина Гакало: «Коли людина ставить у житті крапку, то Бог ставить кому...»

У них все розпочиналося як у казці: кохання з першого погляду, квіти, подарунки, сюрпризи. Ірина вважала, що Валентин «чоловік із епохи динозаврів», бо таких, як він, уже не існувало: галантний, вихований, культурний. Він втілював в життя те, про що вона лише насмілювалася мріяти: перший подарований за народження сина автомобіль із величезним бантом Ірина згадує й досі із захопленням. Валентин вважав Ірину своїм «коханням з першого погляду і навіки». Він і досі не розуміє, як можна жити з «однобоким коханням». Він не визнає жодної гри або фальші. Про те, чим нині живе одна із найзагадковіших сімейних пар Хмельницького, про плітки навколо, політику та плани у відвертій розмові.

«Бізнес не передбачає миттєвого заробітку»

– Валентине, Ірино, нині ви – відома сім’я не лише у Хмельницькому. А з чого починався ваш шлях сімейний та бізнесовий?

Валентин: – Ми все робили разом. Як і більшість, розпочинали з ринку. У нас дуже рано захворіла мама і ми разом із братом взяли на себе відповідальність, щоб звільнити її від роботи. Коли з’явилася сім’я, зрозумів, що мені, як чоловікові, варто знати, що ми будемо робити через десять років. Це точно мав бути не прилавок на ринку. На той час у мого брата був перший в Севастополі приватний кондитерський цех. Хоча у Хмельницькому вже тоді приватників було декілька. Саме тоді масово пішла реклама «Дока-піца» і «Дока-хліб», і ми вирішили розпочати виробництво хліба. Закупили обладнання, зібрали кількох чоловік у колектив і вночі, я випікав хліб, а зранку йшов працювати на ринок, щоб заплатити людям зарплату. Бізнес не передбачає миттєвого заробітку. Увесь шлях на своєму підприємстві я пройшов поетапно: випічка хліба, сортування, розвезення, бухгалтерія… Фізично це було дуже важко.

– Тоді ж іще на повну потужність працював Хмельницький хлібозавод!

Валентин: – Саме тому, попрацювавши півтора року, ми зрозуміли, що ні фізично, ні ресурсами з ними не поборемося. Ми шукали ту нішу, в якій усі будуть на рівних умовах. Тоді ми з хлібобулочного виробництва перепрофілювалися у кремове, і почали те підприємство, яке й досі розвиваємо. Звідки взялися ідеї і технології, – не знаю. Мені здається, якщо у людини з’являється ідея, то є відразу її бачення далеко наперед. У мене таке – робити найкраще те, чого інші не роблять взагалі. За півроку ми впевнено увійшли на ринок, хоча на той час у місті було п'ятнадцять кондитерських цехів. Ми взяли на себе ту нішу, в якій великі підприємства були неповороткі: складний асортимент, дрібні деталі, як, наприклад, виготовлення трубочок, які завжди розвалюються. Ми щодня привозили свіжі вироби – це була наша «фішка». Насправді усі хочуть розуміти, звідки береться бізнес, і який він – рецепт щастя. Немає ніякого рецепту, просто людина має певне бачення і вірить у його реалізацію. Я точно знав, що робитиму і навіть не допускав думки про те, що чогось не вийде, а далі – на все воля Божа..

Ірина: – Перші вироби Валентин розвозив самостійно, але вже не стояв біля столу. Він займався адмініструванням і роботою із клієнтами.

«В окопах і падаючому літаку атеїстів не буває»

– Насолода переживала різні періоди розвитку, були далеко не найкращі часи, як Ви їх прожили?

Ірина: – Як і в кожного, у нас були якісь помилки, але великих проблем не існувало. Найважчий момент був тоді, коли я захворіла, і підприємство протягом майже двох років працювало без керівництва. У той же час, протягом цього періоду сталися зміни, які допомогли нам визначитися із напрямком роботи. Завдяки конкурентам, які увійшли на ринок, ми зрозуміли, з якою продукцією не працюємо, хто наш клієнт.

Валентин: – Ми переконалися, що ручна робота, рецепти,розроблені нашими технологами, відповідальне ставлення до якості продукції: від закупівлі сировини і аж до клієнта – все це рівень нашої компанії.

– В період хвороби, про який ви говорите, містом поширювалися чутки, що ви розлучаєтеся, продаєте підприємство, переїжджаєте до Німеччини…

Ірина: – Це як у шоу-бізнесі – окремі зірки підтримують плітки про себе, щоб якнайдовше бути на слуху. Ми так не робили (сміється). Про нас справді говорили чимало. Багато людей щиро співпереживали, підтримували нас, а були й такі, хто відверто зловтішався.

Валентин: – Мені завжди було цікаво, хто їх поширює і для чого? Це смішно: жити життям інших людей, маючи власне. Коли у людей все добре, – багатьох це турбує.

– Як вам вдалося пережити усі ці випробування?

Ірина: – Впевнено можу сказати, що тільки з Богом і вдалося. Такі випробування все розкладають на місця, визначають пріоритети як загальножиттєві, так і матеріальні. Хвороба нас ще більше зріднила. Труднощі зробили нас добрішими. Коли київські лікарі поставили мені діагноз, то сказали, що жити мені залишилося близько місяця. Але, як сказав один мудрий чоловік: «Коли людина ставить у житті крапку, то Бог ставить кому, і життя триває». Ми поїхали до Німеччини і тамтешні лікарі підтвердили діагноз. Двічі мене там оперували, тому вона стала для нас майже рідною. Але Бог зробив так, що від хвороби не залишилося й сліду.

Валентин: – Коли ми почули діагноз, у мене з’явився великий страх втратити кохану людину. Я розумів, що ніхто й ніколи мені не замінить Ірину. Це був момент безсилля. У такі хвилини людина розуміє, що усе, чого вона досягала у житті – становище, достаток – все це важливо лише відносно. А коли приходить критичний момент, то розумієш, що жодні сили і жодні гроші не мають значення. Тоді на перший план виходять інші цінності. Як кажуть, «в окопах і падаючому літаку атеїстів не буває». У нас склалася така ж ситуація. До певного моменту усі люди граються з життям, долею, Богом. Для нас це був момент, коли, аналізуючи власне життя, ми зрозуміли що не зможемо самостійно нести це горе. Тоді я сказав Богу, що мені потрібне диво. І Він показав мені його!

Ірина: – Це був період, коли люди, яких ми ніби й не дуже помічали, стали для нас великою підтримкою. І навпаки, ті, хто був завжди поруч, віддалилися. Тому відбулася дуже сильна переоцінка цінностей.

– Що змінилося у житті та веденні бізнесу після хвороби?

Валентин: – Змінилося розуміння того, на що варто витрачати свій час, а на що ні. На порожні стосунки, п’янки-гулянки, фальшиві привітання, данину якимось традиціям чи звичкам – все це ми виключили зі свого життя повністю.

– Тобто, викреслили себе зі світського життя.

Валентин: – Майже так. Усі світські заходи для нас – це те, що стосується сім’ї, родини. Займаємося дітьми, сім’єю. Ми розуміємо, що життя не таке вже й довге і його по-максимуму хочеться присвятити найріднішим.

Ірина: – А ще – тим, хто потребує допомоги. Ми це відчули на собі і тепер точно знаємо, як воно, – потребувати уваги. І тому дуже намагаємось допомогти людям пізнати Бога та шукати його..

– Ви разом працюєте, відпочиваєте. Якось розмежовуєте робочі питання і сімейні?

Ірина: – Не завжди це виходить. Валентин веде керівництво компанією загалом, фінанси і напрям розвитку, а я займаюся більше дизайном, маркетингом, продажами. Зустрічаємося на нарадах як співробітники.

Валентин: – Коли ми розпочинали справу, не було такого розгалуження. Але нині, коли постійно навчаємося, знаємо, як розділяти сфери впливу, зону компетентності кожного.

Ірина: – Насправді, обертаючись назад, я розумію, що Бог давав нам в житті дуже добрих вчителів. Ми навчилися вдома обговорювати лише загальні тенденції розвитку і сімейні плани на відпочинок, виховання дітей, куди ми йдемо і чого хочемо. Нам завжди цікаво, ми цінуємо кожну хвилину, проведену разом, бо у нас їх дуже мало.

«Якою б не була ситуація в країні, люди будуть хотіти їсти»

– У ваших сім’ях змалку була традиція випікати солодощі, тортики?

Валентин: – У Ірини – так, а в нашій сім’ї такої традиції не було. Мати самостійно виховувала трьох дітей, працювала у ресторанному бізнесі, і всі процеси я бачив на власні очі. Саме тоді зрозумів, що якою б не була політична чи економічна ситуація в країні, люди все одно будуть хотіти їсти. Тому цей бізнес благословенний бути прибутковим.

Ірина: – Моя мати завжди випікала якусь смакоту. До речі, один із наших найпопулярніших тортів – торт «Королівський» – це мамин рецепт. Вона постійний клієнт наших закладів, все куштує, перевіряє, спостерігає за роботою.

– Ким ви бачили себе, коли були молодими?

Ірина: – Я бачила себе домогосподаркою, у якої завжди щось вариться-шквариться, завжди є готовою перша страва, друга, третя і десерт. Але в певний момент чоловік сказав, що він готовий їсти сосиски, тільки б поряд був надійний товариш і партнер. На цьому моя роль домогосподарки закінчилася.

Валентин: – Ми пройшли власний шлях становлення. У мене не було партнерів, ми були близькими із братом, паралельно вели бізнес, працювали сім’ями, з дружинами.

– У вас є сімейні традиції?

Валентин: – Таких, щоб від діда-прадіда, то немає, але є вже власні. Кожної п’ятниці ми збираємося на спільну вечерю: сім’я Ірининого брата, наша мама, наші діти та вже нова сім’я доньки Олі. Коли ми щотижня збираємося на спільне чаювання, то наше, як ми називаємо, велике італійське сімейство, налічує більше двадцяти осіб! Нині відстань не має значення.

Ірина: – Ми обмінюємося враженнями, розповідаємо, хто що нового прочитав, дізнався, зрозумів. Намагаємося, щоб діти жили тими ж проблемами і досягненнями, що й ми. Зараз ми більше часу проводимо у Києві, але намагаємося усі сімейні цінності зберігати.

Валентин: – Це найкращий час, коли ми хочемо, по-перше, передати своє, батьківське благословення, дітям на наступний тиждень, а по-друге – показати їм, які насправді мають бути стосунки у сім’ї.

– Відпочиваєте теж усі разом?

Валентин: – Весь відпочинок у нас спільний. Взимку ми, хто молодший і може фізично собі це дозволити, їздимо кататися на лижах. Влітку більшість часу проводимо у Севастополі, у брата та матері. Іноді вириваємося на кілька днів за кордон, щоб просто побути разом, поспілкуватися, відпочити. Нещодавно на три дні літали в Ніццу, Монако, були в Каннах. Навмисно обрали міжсезоння, щоб спокійно відпочити. А ще, усі разом їздили в Італію покататися на лижах. Нам Бог допомагає підтримувати в сім’ї мир, любов, спокій, повагу один до одного.

Ірина: – Ми маємо власну яхту, на якій виходимо у море і зараз навчаємося професійно нею керувати. А ще мрію – хочемо проплисти далі, ніж до Туреччини (сміється – авт.). Ми вже ходили по Егейському морі, а в цьому році плануємо здолати Середземне.

Валентин: – Мій брат пройшов усі курси капітанів і має право керувати судном, а я, як юнга, – що навчать, те й виконую.

«Ми різні батьки»

– Знаю, що найстаршу доньку ви відправили до брата, щоб вона там пройшла усі щаблі роботи в ресторані.

Валентин: – Так, і не лише Оля. Усі наші діти, починаючи з одинадцяти років, щороку протягом місяця працюють на виробництві.

Ірина: – Оля починала із відділу, де збивають яйця, потім перейшла до картонного відділу на пакування і далі, на кожному щаблі, аж до офіс-менеджера. Коли ми остаточно вирішили, що відкриватимемо у Хмельницькому мережу закладів харчування, то командирували її до Сімферополя. Вона й досі щомісяця вчиться, і в неї гарні успіхи.

– Синів ким бачите у майбутньому?

Ірина: – Вадим і Андрійко самостійно визначатимуть, ким хочуть стати, і ми готові підтримати їхній вибір. Звичайно, хочеться, щоб бізнес і далі був сімейним. Цього літа старший син уже проходив стажування на підприємстві, він обрав відділ реалізації і збуту.

– Ви суворі батьки?

Ірина: – Ми різні. Залежить від ситуації.
Валентин: – Як люди, які постійно зайняті справами, ми буваємо в якихось моментах занадто суровими, а в якихось – занадто балуємо.

– Ви вдома куховарите?

Валентин: – Напевне, фальшиво буде звучати, якщо ми скажемо, що після дванадцятигодинного робочого дня чи далекої дороги, ми приїздимо додому і ще встаємо до плити!

Ірина: – У нас є неділя, коли ми разом готуємо шашлик чи просто сніданок. А є страви, особливо на свята, які ми принципово готуємо самостійно, як-от: різдвяну гуску.

Валентин: – Взагалі, майже усі страви із птиці та м’яса готую я. Я люблю готувати все, що потім можна з азартом порвати (сміється – авт.), а салати і перше не люблю. Дружина готує смачно різноманітні молочні каші, які я дуже люблю. І навіть коли ми перебуваємо за кордоном, то буває, йдемо до шеф-кухаря і пояснюємо, як йому потрібно готувати каші для наймолодших Гакало. У них там взагалі немає культури приготування каш. Хоча рівень ресторації за кордоном на десять голів вище. Він століттями був приватний, а не штучно підтримувався, як у нас. Там неможливо «нарватися» на неякісну випічку чи десерти.

Валентин Гакало про…

… Політику:

– У двадцять вісім років, коли став депутатом, я не знав чим живе місто, як влаштоване господарство і куди воно йде. Нині мені не цікаво було би в політиці місцевій. До тієї пори поки депутати були мажоритарниками – це була дієва політика, а нині, весь інститут депутатів, що йдуть за партійними списками – це повна профанація! Якби на місцевому рівні віддали більше прав і повноважень міській владі, то було б набагато більше користі. Нехай пояснять свої переконання ті, хто спочатку був за комуністів, потім за демократів, а сьогодні – за кого вигідно! Кожен пристосовується там, де йому буде простіше реалізувати себе чи свої ідеї, але до переконань це не має жодного стосунку. Тому я вважаю, що дуже важливо, насправді для городян підтримувати мера-господаря, його команду, адже це – рівень нашого життя.

… Головне в житті:

– Головне – зрозуміти, для чого ти живеш і виконати цю місію. Зрозуміти де ти можеш бути корисним і спрямовувати на це свій час. Дякую Богу за усе, що маю у своєму житті. Для мене важливо – це служіння, сім’я: дружина і діти. Не менш важливо завжди рухатися вперед у всіх сферах: самоосвіта, розвиток, професійний ріст…

… Сім’ю:

– Любов – це великий дар, а той, хто не кохає, або намагається хтивістю замінити справжні почуття, то мусить пам’ятати, що гріх ненаситний, ним неможливо ніколи насолодитися в повній мірі. Якби наші чоловіки не ставали жінками і навпаки, кожен знайшов би свою половинку і розвивав стосунки, то усі зрозуміли б, що з кожним новим моментом життя в коханні стає все цікавішим, яскравішим та щасливішим.