Юлія Тимошенко: вона обіцяє

Юлія Тимошенко народилася 27 листопада 1960 р. у Дніпропетровську в родині Людмили Миколаївни Телєгіної та Володимира Абрамовича Григяна, котрий покинув сім’ю, коли доньці було 3 роки. Сама ж Юлія 1977 року закінчила школу під прізвищем матері, з ним же 1979 року вступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету, де тоді ж познайомилася з 19-річним Олександром Тимошенком, сином одного з обласних керівників. 1980 року в них народилася донька Євгенія, а Юлія Володимирівна отримала прізвище чоловіка, яке завдяки їй сьогодні знає вся Україна.
Після закінчення з відзнакою університету Юлія Тимошенко працювала економістом на Дніпровському машинобудівному заводі. Наприкінці 80-х років, як тільки дозволили діяльність кооперативів, молоде подружжя відкрило відеосалон, прибутки від якого швидко допомогли створити  цілу мережу. У 1989-1991 роках Ю.Тимошенко стає комерційним директором молодіжного центру “Термінал”, серед ініціаторів створення якого був заввідділом пропаганди обкому комсомолу Олександр Турчинов. 1991 року Тимошенки заснували “Корпорацію Український бензин”, котра згодом перетворилася на “Єдині Енергетичні Системи України” (ЄЕСУ), в 1995-1997 роках очолювані Юлею Тимошенко. Діяльність ЄЕСУ, за версією Ю.Тимошенко, сприяла розвитку успішних економічних (особливо в торгівлі газом) відносин України та Росії; на думку ж тодішнього президента України Л.Кучми, ЄЕСУ завдяки корупційній співпраці з прем’єр-міністром України Павлом Лазаренком заснували схеми ухиляння від податків та вилучення обігових коштів підприємств і стали монополістом на газовому ринку України. 1995 року проти Юлії та Олександра Тимошенків були порушені кримінальні справи, скасовані  30 квітня 2002 р.
У січні 1997 року Ю.Тимошенко стала народним депутатом України за мажоритарним округом і з того часу постійно обиралася до Верховної Ради, але вже від створеної та очоленої нею партії “Батьківщина”. З грудня 1999-го – віце-прем’єр з питань паливно-енергетичного комплексу в уряді Віктора Ющенка. Вважається, що половина з 18 мільярдів гривень, додатково виплачених урядом населенню у 2000 році, отримані завдяки її зусиллям - за рахунок вилучення коштів з тіньової сфери, заборони бартеру та запровадження конкурентних принципів на енергоринку.
5 січня 2001 року Генпрокуратура відкриває проти неї дві кримінальні справи. 19 січня Л.Кучма підписує указ про її відставку з уряду. 9 лютого Тимошенко ініціює створення Форуму національного порятунку – з метою усунення від влади злочинного режиму Кучми. 13 лютого її заарештовують і до кінця березня 2001 року утримують  у Лук’янівському СІЗО м. Києва за звинуваченнями в розкраданні (ще в ЄЕСУ) мільярда доларів, призначеного на оплату російського газу.
У вересні 2002 року разом із О.Морозом та П.Симоненком очолює акцію “Повстань, Україно!”, спрямовану проти режиму Л.Кучми. З весни 2004 р. – співзасновник коаліції “Сила народу”, створеної для підтримки Віктора Ющенка на виборах Президента України. В листопаді-грудні 2004 р. – одна з лідерів Помаранчевої революції. З 4 лютого до 8 вересня 2005 р. – прем’єр-міністр України.  
Успіх БЮТ на парламентських виборах 2006 р. затьмарився обранням О.Мороза Головою Верховної Ради та відтак - утворенням парламентської більшості навколо фракції Партії регіонів. БЮТ переходить в опозицію. У червні 2007 р., склавши депутатські мандати, фракція БЮТ  робить неминучими дочасні парламентські  вибори. 18 грудня 2007 р. Верховна Рада 226-ма голосами обирає Юлію Тимошенко прем’єр-міністром України. Незважаючи на фактичний розвал демократичної коаліції у ВР восени 2008 р. і, згідно з попередніми домовленостями її учасників, добровільну відставку зі спікерської  посади А.Яценюка,  Юлія Тимошенко у відставку не подала і досі очолює Кабінет Міністрів України.
Небагато українських політиків можуть похвалитися такою бурхливою біографією. Ті з них, хто боровся за ідею – Чорновіл, Лук’яненко, Костенко, Мовчан, Яворівський – найяскравіше проявили себе на зламі 80-90-х, виборюючи українську незалежність.  Ті ж, хто невдовзі прийшов у політику з бізнесу чи керівної роботи – Кучма, Супрун, Янукович тощо – успішно конформували з системою і з часом стали системою самі, тоді як Юлія Тимошенко поступово, та незворотно переходила з бізнесу в політику, не боячись ні бути в опозиції, ні навіть сидіти у в’язниці. Хоч важко сказати, за які ідеали вона боролася; бо ж не може бути ідеалом сама по собі влада, нездоланне прагнення до якої запекло прозирає крізь усі палкі освідчення Юлії Володимирівни в любові й відданості Україні та її народу.
Попри все, Юлія Тимошенко - найяскравіша зірка на українському політичному небосхилі. Може здатися, що молодій  вродливій  жінці, яка вочевидь користувалася підтримкою найсильнішого в 1996-1997 роках важковаговика української політики Павла Лазаренка, було неважко зайняти  помітне місце серед вітчизняних небожителів. Та між парламентською новобранкою 1997 року, від чиїх ботфортів до міні-спідниці і кокетливого “хі-хі” мліли чи не всі співрозмовники-чоловіки, і нинішньою прем’єркою, котра може вбити словом і спопелити поглядом, – майже прірва. І міст через неї Тимошенко будувала сама, безстрашно долаючи перешкоди й небезпеки.
“Бачу мету – не бачу перешкод” – це її гасло. Як і маккіавелівське: “Для досягнення мети всі засоби придатні”. До верхівки владної піраміди Юлія Тимошенко рухалася вперто й послідовно. Могло здатися (і багатьом хотілося так думати), що вона все ж перебуває в тіні вельможних чоловіків: Павла Лазаренка, Віктора Ющенка. Та радше вона використовувала їх. Лазаренко ввів її в найпрестижніше коло  українського політбомонду; Ющенко, може й усупереч власним бажанням, забезпечив їй там одне з найвищих місць: у кожному разі, після Помаранчевої революції вони в уяві багатьох сприймаються як єдине ціле (майже як скульптура Вучетича “Робітник і колгоспниця”).
Та це не сталося само собою. На посаді віце-прем’єра з питань енергетичного комплексу в ющенківському Кабміні Тимошенко зробила все від неї залежне, щоб розчинити газовий шлейф, який тягнувся за нею з ЄЕСУ і погано тхнув. Ця суб’єктивна потреба повністю співпала з об’єктивними державними інтересами – і ставлення до Тимошенко поступово почало змінюватися на краще, а в енергогалузях то й  перейшло в обожнювання. Остаточно колючий  вінець “газової принцеси” перетворився на німб-корону  під час Помаранчевої революції. Щоправда, безпідставні твердження, що Ющенко не виграв би ті вибори без Тимошенко: однозначно – виграв би. Тимошенко ж тоді такого шансу не мала, хоч президентські амбіції були й тоді. Та вони все ж поступилися перед здоровим глуздом, і  Тимошенко 2004-го стала номером 2, аби тепер, після двох (із подачі Ющенка) пришесть у прем’єрське крісло, реально претендувати на крісло №1 у державі.              
Валерій Хорошковський, що донедавна керував митною службою, після відставки сказав, що всі для Тимошенко – лише сировинний ресурс, який вона використовує на шляху до абсолютної влади. Адже поруч із нею в різні часи опинялися різні люди, та, виконавши своє завдання, йшли геть (виняток складає хіба що Олександр Турчинов). Справді, у Юлії Володимирівни, майже як у Британії, немає ні вічних друзів, ні вічних ворогів: є тільки вічні (її) інтереси. Скажімо,  Віктор Медведчук, що за часів Кучми сфокусовував на собі ненависть усіх демократів, наразі в оточенні Тимошенко відіграє настільки важливу роль, що Євген  Червоненко припускає: якщо Тимошенко стане Президентом, то Медведчук буде прем’єр-міністром. Або ж одіозний  Олександр Волков, “директор-розпорядник парламенту” при Кучмі, легко прийшовся “до двору” Тимошенко і 2006 року не увійшов у її парламентський список тільки через ультиматум Томенка і Бродського: “Або він, або ми”. Зате тепер саме його ще від  Кучми законсервовані структури фонду “Соціальний захист” стали  базою для організації всеукраїнських Народних зборів, які підтримали висунення  Юлії Тимошенко кандидатом у президенти. Особливо активним був на них генерал Вілен Мартиросян, який 2004 року так само емоційно агітував за Януковича. Як і Леонід Кравчук, що п’ять літ тому був довіреною особою Януковича, а тепер кладе голову за Юлю.
А от хто кого більше використовує  в тандемі Путін-Тимошенко, покаже час. Бо підтримку, яку українській прем’єрці  надає наразі російська сторона,  не бачить хіба що сліпий. Кажуть, Віктор Медведчук,  кум російського президента Дмітрія Медведєва, спершу був зв’язковим між Кремлем і його фаворитами Януковичем і Тимошенко. Та після того, як упевнений у власній перемозі Янукович “кинув” Юлію Володимирівну, російська влада почала рятувати її безпрецедентними засобами. Медведєв “мочить” Ющенка, не зважаючи на жодні міжнародні норми та дипломатичні протоколи. Путін мало не на Біблії присягається, що підписані ним і Тимошенко газові угоди будуть архівигідні для України. Що за цим стоїть? Колишній друг і соратник леді Ю Михайло Бродський припускає, що Тимошенко пообіцяла Росії Севастополь...
Що ж, для Юлії Тимошенко обіцяти – справа звична. Популізм – її друге “я”. Саме приголомшливими обіцянками зумовлені фантастичні “електоральні ривки” БЮТ. 2002-го вона обіцяла “Україну без Кучми”, 2006-го – “народного прем’єра”, 2007-го – вклади з радянських ощадкнижок і професійну армію. Все це залишилося не здійсненим. Та жодного разу Тимошенко не визнала власної вини. Завжди знаходяться вороги, суперники і саботажники, які заважають працювати найкращому в світі уряду. Наразі найдужче псує все світова економічна криза. А от епідемія грипу, точніше, самовіддана боротьба з нею, мабуть, мала утвердити в суспільстві образ Юлії Володимирівни як Матері Нації – самовідданої, надійної та сильної. “Вона працює” – ще з літа переконують країну гасла. Так, Тимошенко найпрацездатніша з усього вітчизняного політбомонду. І найкреативніша – тому в неї найвинахідливіші політтехнологи,  найчіткіше організовані масові заходи і навіть найяскравіші феєрверки. Та навіть така потужна енергія, як у Тимошенко, напевне ж не безмежна. Тому, хоч як не переконували її перейти в опозицію, щоби на критиці влади переможно прийти до президентства-2010, вона не віддала урядового стерна. Тільки їй відомо, чому: дійсно не може залишити країну в біді чи просто прагне використати всі владні важелі. У кожному разі, адмінресурс наразі працює як колись: Тимошенко підтримують чисельні зібрання голів сільрад, зв’язківців, інтелігенції; пенсіонери, медики, педагоги отримують доплати від прем’єра; школярі користуються щоденниками з Тигрюлею; прем’єрка відкриває і закриває різноманітні конкурси та фестивалі і навіть співає разом з непідкупними українськими артистами пісню про Юлю – “З Україною в серці”.
А що насправді у великому червоному серці на білому – не знає ніхто.