Епатаж

Людей, для яких видовища і є хлібом насущним, не бракує серед кандидатів у президенти

Михайло Бродський: “Міша, куди ти лізеш?!”
Михайло Юрійович Бродський народився 5 квітня 1959 р. у Києві. У технікумі транспортного будівництва здобув фах “технік-будівельник”, а у 37 літ – диплом економіста в Інституті ринкових відносин та підприємництва міжнародного центру “Ринок”. Служив в армії, працював техніком, інженером. У 1991-1994 рр. – директор малого підприємства “Томпо”, у 1994-1997 рр. – президент концерну “Денді”, голова ради ЗАТ “Видавництво “Київські відомості”. У 1997-1998 рр. певний час провів у СІЗО. У березні 1998 р. був обраний народним депутатом України і змінив тюремну камеру на зал засідань Верховної Ради. Один із засновників, а з 2002 р. – голова партії “Яблуко”. 2007 року був серед ініціаторів створення Партії вільних демократів, членом якої є і сьогодні.

У багаторічному калейдоскопі української політики Михайла Бродського не можна ні з ким сплутати. Насамперед завдяки рисі, яка чомусь особливо яскраво проявляється в деяких євреїв: їх хлібом не годуй, а дай скрізь бути найпомітнішим – на весіллі нареченим, на похороні покійником. Тож Бродський не боїться бути відвертим аж до скандальності, порушувати писані й неписані правила пристойності, говорити все, що думає, і демонструвати себе таким, як є. Його скрізь багато, він нестерпний у великих дозах, і на нього часто ображаються, бо він уміє насолити як ніхто. Проте без нього вітчизняна політика не те щоб багато втратила, але була б прісною й нецікавою.
Бродський був таким завжди. Вибившись у в. о. заступника начальника виробничого управління Київського міськвиконкому, на зорі кооперативного руху кинув усе і створив бригаду з ремонту квартир. “Міша, куди ти лізеш, бізнес завтра прикриють, а тебе посадять!” – застерігав батько, та син його не слухав: першим у столиці відкрив приватну кав’ярню, приватну заправку, обмінний пункт. Зароблений на валютних операціях капітал вклав у виробництво: до середини 90-х у його багатопрофільному концерні працювало 7 тисяч чоловік. Ставши співвласником найпопулярнішого тоді видання “Київські відомості”, Бродський заохочував гострі журналістські розслідування. Серія таких публікацій про чинного тоді міністра МВС Юрія Кравченка закінчилася для його банку “Денді” розоренням, а для самого Бродського – в’язницею.
Поки неслухняний син нарешті мав час переконатись у слушності батьківських слів, виборці одного з київських округів обрали його нардепом. Нарешті Михайло Юрійович отримав можливість демонструвати свій неспокійний характер цілій країні: адже тепер усі знали, хто він такий. 2004-го він активно підтримував Ющенка, 2005-го першим активно виступив проти нього, тривалий час співробітничав з Тимошенко, потім видавав таємниці її фінансово-політичної кухні: у кого скільки брав, кому відносив... Тож не дивно, що в чужі партійні списки він не потрапляв. А створені ним партії парламентський поріг так і не подолали.
Наразі декого дивувало, навіщо Бродський виклав два з половиною мільйони власних грошей, якщо президентство йому не світить, та й на телеекранах він щось не надто світиться. Все стало зрозумілим після повідомлень ЗМІ про те, що 80% своїх місць у виборчих комісіях Бродський чи то віддав, чи продав Партії регіонів.
Мабуть, бізнесмен таки переміг у ньому політика. Чи політика – просто вдалий бізнес для Михайла Бродського. Або, може, він нарешті прислухався до батькових порад.

Василь Противсіх: насправді за себе
Василь Васильович Противсіх без двох тижнів 63 роки свого життя прожив як Гуменюк переважно там, де й народився: на Івано-Франківщині. Починав трудове життя як будівельник, служив в армії, отримав диплом юриста у Львівському державному університеті, працював інструктором Івано-Франківського облвиконкому, заступником голови, а з 1984 до 1991 року – головою міста Яремче. Керував Івано-Франківською митницею. В перші роки незалежності був постійним представником України в СНД. Наразі – президент Івано-Франківської торгово-промислової палати. 2 жовтня 2009 року поміняв прізвище на Противсіх, під яким балотується нині на посаду Президента України.
Віддати 2,5 мільйона гривень тільки для того, щоби про тебе дізналася вся країна, може або великий оригінал, або той, у кого ці мільйони далеко не останні, або молода людина, у котрої великі амбіції і ще все попереду. Василь Противсіх не належить до жодної з цих категорій. Хоч, схоже, авантюризму все ж таки йому не позичати, інакше з якого б дива на старості літ міняти батьківське прізвище?! Хіба що для того, аби отримати значно більше, ніж два з половиною мільйони.
Та й, власне, не свої ж тратив на заставу Василь Васильович. Сказав, що друзі скинулися. Небідні друзі, якщо пожертвували свої кровні на забаву. А що це саме забава, зрозуміло всім, хоч Василь Васильович переконує: над бацькой Лукашенком у Білорусі теж сміялись, а він усім носа втер і он як керує – і, основне, скільки!
А коли серйозно, то Василь Гуменюк таки має великі амбіції. Особливо загострені тим, що свого часу з найвищого крісла, якого він досяг, – голови туристичної Яремчі – його звільнила міська рада. Василь Васильович стверджував, наче так сталося через те, що він приймав у себе на Різдво першого секретаря Компартії, і що дружина в нього – москалька. Так це чи ні, сьогодні з’ясувати важко. Та, якщо й так, то це тільки зміцнило русофільство Василя Гуменюка. 2007 року він балотувався до Верховної Ради під №23 від блоку КУЧМА. А нинішнє його кандидування пов’язують із проросійською партією “Союз”. На заході України вона майже невідома, а от у Криму добре знають її керівника Лева Миримського і пов’язують його економічну й політичну діяльність із російськими спецслужбами.
Не будемо гадати, дійсно вони дружбани з Противсіхом чи це пліткують на чоловіка. Та насправді важко уявити, що людина просто так ув’язалася в дороговартісну кампанію, знайшла на неї чималі кошти, навіть фірмові шалики замовила з написами “Проти всіх” та “За Україну без Ю і Я”. І все це – задля втіхи самолюбства? Чи все ж – для потіхи над українцями, які, навіть після стількох розчарувань, чомусь досі віддають перевагу демократії перед імперськими батогом і пряником?! Адже нинішній Противсіх – це, власне, і є індивідуалізований блок КУЧМА зразка 2007 року. Хоч кандидат стверджує інше: мовляв, і прізвищем пожертвував, аби зібрати голоси всіх, хто проти чинної влади.
Що ж, 17 січня 2010 р. покаже, скільки “протестного електорату” замість відсиджуватися вдома прийдуть підтримати Противсіха.

Сергій Ратушняк: від сексуал-демократії –до президентства
Сергій Миколайович Ратушняк народився 17 лютого 1961 року в Ужгороді. Після закінчення Київського політехнічного інституту працював інженером. Та перші ж кооперативні віяння ще наприкінці 80-х потягли його в незвідане море спільного бізнесу, а у 1991-1994 рр. “Ріо-синдикат” Ратушняка вже об’єднував 52 підприємства, що займалися банківською справою, страхуванням, таксуванням, ринками, виробництвом лікеро-горілчаних, безалкогольних, м’ясо-ковбасних, борошняних виробів, пива, кави і води.
У 1994-1998 рр. Ратушняк – ужгородський міський голова. Під час перевірки 1998 року “Ріо-синдикату” бригадою Генпрокуратури виїхав за кордон і з часом передав звідти заяву про звільнення з посади міського голови. У березні 2000 року заарештований, у липні обраний депутатом обласної ради, у вересні виправданий судом. Був заступником голови СДПУ (Буздугана), головою Закарпатської обласної організації Всеукраїнського об’єднання “Громада” на чолі з Павлом Лазаренком, головою облорганізації партії “Єдність”, головою обласного громадського об’єднання “Нове Закарпаття”.
2002 року, обраний народним депутатом і міським головою Ужгорода, віддав перевагу парламентській діяльності. У Верховній Раді був чи не найбільшим “перебіжчиком”: членом фракцій та груп “За єдину   Україну”, “Народовладдя”, “Демократичні ініціативи”, “Наша Україна”, “Регіони України”, Народної партії Литвина. Згодом очолив Закарпатську обласну організацію Народної партії Литвина.
2006 року обраний головою міста Ужгорода. Восени 2009 року вийшов з Народної партії і самовисунувся в Президенти України.
Ті, хто вважає Сергія Ратушняка одним із найцинічніших політиків в Україні, навряд чи в курсі, що насправді політична діяльність приваблювала його ще з юних літ. Навчаючись у Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування, Сергій з однодумцями-мажорами створив... сексуал-демократичну партію. Все як належить: зі статутом, програмою, гаслом: “Привид бродить по Європі, привид...” ну, самі розумієте, який привид хвилював сексуально стурбованих студентів. За радянських часів такий розкутий потяг до багатопартійності не вітався і не вважався невинною дитячою витівкою, а, навпаки, тягнув за собою серйозні наслідки у вигляді виключення з комсомолу і з інституту. Та батькові зв’язки допомогли прогресивному нащадку таки отримати омріяний диплом інженера-механіка – вже у столичному вузі.
Тож, можливо, вся наступна багатовекторна і різногалузева активність Ратушняка була всього лише напруженим пошуком себе? І наразі Сергій Миколайович зрештою визначився з місцем, де точно себе знайде: в президентському кріслі?
Хто його знає: може, й так. Адже, якщо ужгородцям так імпонує Ратушняк на посаді міського голови, то чому   б йому не стати Президентом усієї України? Може, прокурорські перевірки в часи Кучми насправді були просто-напросто усуненням імовірного конкурента? А цьогорічний конфлікт Ратушняка з агітаторкою “Фронту змін” навмисне був спровокований нею, аби затаврувати можливого суперника Яценюка на президентських виборах як антисеміта й ксенофоба?
У нас усе може бути.
Навіть президент Ратушняк.

Підтримай сайт