Перший тур: перші підсумки

Незважаючи на великий вибір кандидатів у президенти, переважна більшість виборців віддали перевагу добре знайомим Януковичу і Тимошенко. Тим самим благословивши продовження війни, яка точиться між цими політиками вже кілька літ поспіль – замість цивілізованого мирного врегулювання політичної ситуації в Україні, що однозначно прогнозувалося за будь-якого іншого вибору: коли б у другий тур вийшли два чи хоча б один новий кандидат, не загрузлий у ворожнечі та розбірках чинної верхівки вітчизняного політикуму.

Найсильніша кампанія двох
Що ж, маємо те, що маємо. І, коли переважна більшість засобів масової інформації (ЗМІ) навперебій вираховує шанси двох кандидатів, ми згадаємо про особливості цієї виборчої кампанії, яка вже відходить в історію. Адже вони багато в чому зумовили саме такий проміжний результат.
Перше, з чого розпочалася передвиборна президентська кампанія в 2009 році – це потужне зомбування суспільної свідомості через засоби масової інформації, котрі майже  всі належать найбагатшим олігархам, приреченістю на вибір у другому турі між Тимошенко та Януковичем. У цьому громадськість переконували постійно, системно і безперервно – особливо через телебачення, куди були спрямовані найбільші грошові потоки з передвиборних фондів кандидатів. Телебачення в цій кампанії узагалі зіграло провідну роль: скажімо, Сергій Тігіпко, який не пожалів коштів на телерекламу, зайняв третє місце на перегонах навіть без поїздок по регіонах (зокрема, Хмельниччину він відвідавлише раз, що не зашкодило йому бути другим у місті Хмельницькому та Хмельницькому районі і третім по області загалом).          
У той же час необхідно зазначити, що на цих виборах, на відміну від  кампаній 1999 та 2004 років, доступ кандидатів до ЗМІ не обмежувався нічим (навіть законом), крім розмірів їхніх гаманців. Тому саме цей факт вплинув на результат виборів найдужче.
Узагалі ж, з точки зору якісного складу кандидатів, це безперечно була – після найперших президентських виборів 1 грудня 1991 року – найсильніша кампанія. По-перше, всі представники “старої гвардії” – Ющенко, Тимошенко, Янукович, Литвин, Мороз, Симоненко, Костенко – попри різні їхні недоліки, однозначно пройшли випробування часом і зайняли чільні місця в сучасній українській політиці завдяки поєднанню тих рис, які виділяють їх з-поміж інших політиків: характеру,  розуму, досвіду, особливому особистому шляху “з низин до вершин”. По-друге, так звані “політики другого ешелону”, список яких остаточно сформувався після першого туру (з  тих, хто отримав понад 1% підтримки) – Тігіпко, Яценюк, Тягнибок, Гриценко (додамо сюди й Богословську, котра, щоправда, отримала всього 0,41%) –  дуже яскраві й потужні особистості, вже з досвідом не лише політичної, а й державної діяльності, хоч сьогодні  здатні очолити країну. По-третє, ми стали свідками рідкісного (і в передвиборній метушні ще не оціненого політологами й аналітиками) явища, коли власник найуспіш нішої в країні міжнародної юридичної компанії Олег Рябоконь заявив про радикальну зміну своїх життєвих пріоритетів: змінити юриспруденцію на політику і претендувати на найвищу державну посаду задля успіху України в світі. Що свідчить про те, що серед людей, котрі йдуть у політику задля якихось суто приватних цілей і благ (такі в цій кампанії теж були), нарешті з’являються ті молоді й успішні українці, для яких особистий успіх невіддільний від успіху України – і це не просто радує, а дає надію на перспективу.
Такий сильний склад претендентів і всі можливості для них показати себе людям (були б лише гроші), а також відзначений усіма міжнародними спостерігачами  демократичний, цивілізований перебіг передвиборчої кампанії і практична відсутність фальсифікацій у першому турі виборів – безперечна заслуга чинної української влади і насамперед Президента Віктора Ющенка. Власне, вільні вибори – одна з основних вимог  Помаранчевої революції. Інша – не використовувати адміністративний ресурс – виконана чинною владою далеко не повністю. З одного боку, не було тиску влади на виборців – за кого голосувати. Та й, власне, єдиного провладного кандидата  теж не було: у президенти дружно рушили всі найвищі українські посадовці – чинні Президент, прем’єр-міністр і Голова Верховної Ради. Та, з іншого боку, ці посадовці безцеремонно використовували належність до влади: медіа-ресурс державних та комунальних ЗМІ, бюджетні кошти для передвиборних поїздок по країні і –прем’єр-міністр – усі можливості бюджету для прямого чи опосередкованого підкупу виборців через підвищення зарплат бюджетникам тощо. Задля об’єктивності слід сказати і про те, що й агітаційна кампанія лідера опозиції Януковича також з’їла  чимало бюджетних ресурсів: адже кістяк його команди – депутатська фракція Партії регіонів у Верховній Раді, а депутати у нас звикли все робити винятково за державний кошт.

Безвідповідальність 
Незважаючи на таку сприятливу (з боку держави) обстановку виборчих перегонів, кандидатські команди не лише буксували творчо щодо проведення кампаній, а й проявили дивовижну неспроможність в розробці стратегії розвитку держави. Програми кандидатів переважно нагадували твори на вільну тему, що не містили в собі ні чітких напрямів розвитку, ні тим паче механізмів реалізації навіть  банальних програмних положень. Смішно, але у виступах основних кандидатів уже посеред кампанії раптом з’являлися стрижневі засади, мимохідь “позичені” з програм інших кандидатів і спокійно, без посилань на першоджерела, привласнені “рейтингоносцями”. Особливо не пощастило Анатолію Гриценку: його програму буквально “розібрали на цитати” Тимошенко, Янукович, Ющенко, Тігіпко і Яценюк. Щоправда, ніхто з них не ризикнув узяти на себе всю відповідальність за стан справ у країні: щоб, як пропонував Гриценко, президент очолив Кабмін.
На жаль, саме безвідповідальність об’єднує цих кандидатів із виборцями, що їх обирають. Під час передвиборної боротьби практично не чутно було – ні на зустрічах, ні в ЗМІ – вимог виборців до кандидатів, до їхніх програм. Ні щодо шляху розвитку держави, ні щодо її зовнішньої політики, ні щодо змін у правоохоронній структурі, судовій системі. Якщо узагальнити основні очікування електорату від президента, то вони швидше стосувалися питань, що перебувають у компетенції Верховної Ради та прем’єр-міністра: підвищення зарплат і пенсій, соціальних виплат тощо. Абсолютно утриманські настрої, словом. Тому й цілком нормально сприймалися біл-борди Януковича з просто таки божественним “Почую кожного”, і майже без усмішок – претензійне і з великої літери “Вона”, що символізувало Тимошенко. Слогани кандидатів, як і їхні програми, не були розраховані на думаючу аудиторію. І тим паче – на вимогливу, що актом голосування наймала б владу, яка служитиме країні і народу. Виборці переважно – на 60,37% (сумарний результат вихідців у другий тур) – хотіли Того, що в обмін на владу дасть їм сильну руку, спокій і ситість. Повністю ігноруючи той факт, що ці двоє за час свого поперемінного перебування протягом останніх семи років на прем’єрській посаді насправді демонстрували якості та дії, протилежні цим очікуванням.
Цю інфантильність, незрілість, суспільну лінь  можна пояснити багатьма факторами: сформованою п’ять років тому сталістю територіальних симпатій та антипатій; консервативністю дисциплінованого щодо виборів села, яке переважно вибирало між “Юлькою і Янеком”;  практичною відсутністю середнього класу, який традиційно врівноважує суспільні настрої на користь центристських партій і політиків (навіть поверхневий аналіз результатів виборів показує, що саме міста підтримали “нових” кандидатів – Тігіпка, Яценюка, Гриценка); слабким поки що впливом на маси справжньої інтелектуальної еліти та моральних авторитетів нації (у цьому сенсі оптимізму додає хіба лиш те, що інтелектуал Гриценко зайняв шосте місце в Києві з результатом 3,16%); безідейністю наших так званих партій (виняток складає “Свобода” з чітким позиціюванням щодо національних цінностей, підтримка якої зростає з кожними наступними виборами), невірою людей у власні сили (“Там без нас уже все вирішили!”) і просто – інерцією тоталітарного мислення, коли людина реально не впливає на долю держави.
Тому найочевиднішим поки що є той факт, що даний вибір наразі досить точно відображає нинішній стан українського суспільства – розчарованого невиправданими очікуваннями після вибору-2004 і внаслідок цього зневіреного, розгубленого, не впевненого в собі.