Почати з себе

До другого туру президентських виборів в Україні – рукою подати. Та не можна сказати, що градус суспільного життя кипить. З нетерпінням рахують дні хіба що особливо віддані прибічники кандидатів, які вийшли до другого туру. Ті ж, що голосували за інших, сповнені безнадії чи й страху: що чекає на країну з обранням будь-кого з цих двох? І як вибрати  менше лихо? А голосування проти обох – це громадянська доблесть чи малодушність?
У кожного своя відповідь, та – от досада – ніхто не знає, чи вона правильна.

Лідер
Тим часом кандидати продовжують працювати з електоратом. Щоправда, активність різна. Віктор Янукович, маючи солідну фору в понад 10%, практично впевнений у своїй перемозі і веде себе майже як уже президент. Щоправда, так він себе веде ще з часу з’їзду Партії регіонів, який обрав його кандидатом на цю посаду: вже тоді Віктор Федорович став таким поважним, зверхнім, важним. Утім, коли згадати недавню історію, то й улітку 2009-го, на Зелені свята, Янукович несподівано зірвав без п’яти хвилин узгоджений з Тимошенко «конституційний переворот» – бо його переконали, що він неодмінно виграє президентські вибори: то нащо ж ділитися владою, коли – переможцю дістанеться все? Щоправда, емоцій  однаково не вгамувати: у Миколаєві Янукович зізнався, що ночами не спить  - так нервується. А на телемості з Давосом так само щиро сказав, що вже п’ять років чекає-не дочекається, коли ж його привітають з президентством. Це було  дуже зворушливо – всі там, у Швейцарії, так реготали.
Але це перед тим, європейським, товариством Віктор Федорович виглядав як ображена дитина, в якої колись забрали цукерку. Тут, перед своїм народом, Янукович суворий і неприступний, як верховний вождь. Упевнений у своїй перемозі, він ні з ким ні про що не домовляється, нікому нічого не пропонує і навіть, кажуть, мало кого й приймає. В кожному разі, регіональні еліти, які кинулися було ще з передноворіччя, коли соціологія не залишала Тимошенко жодних шансів, засвідчувати Віктору Федоровичу свою лояльність чи й відданість, кажуть, отримали одкоша. Декого  зовсім не прийняли, а тим, кого прийняли, нічого не пообіцяли: мовляв, ви працюйте, а там буде видно. Тобто ясно дали зрозуміти, що нічиїх послуг не потребують і перемогою ділитися ні з ким не збираються: для цього вистачає своїх.
Єдине, чого, схоже, побоюються в штабі регіоналів – це якихось особливих підступів з боку суперників. Чи не через це майже припинилися поїздки Лідера (так прийнято називати Януковича в Партії регіонів) по Україні? Зате на телеекранах він став частішим гостем. Щоправда, переважно сам-на-сам з екраном чи з інтерв’юером. А якщо й на публіці, то зазвичай із відфільтрованими запитаннями. Бо скільки, справді, можна діставати людину задурно проданими за час його прем’єрства “Криворіжсталлю” чи “Дніпроенерго” чи теж задешево придбаним у приватну власність Межигір’ям?
Щоправда, на пряме запитання Савіка Шустера: “Ви будете гарантом свободи слова?” Віктор Янукович відповів не роздумуючи: “Буду!”
Якби була впевненість, нащо би питати?          

Мобілізація
Юлію Тимошенко журналісти теж дістали – і теж питаннями про власність. На останньому ефірі “Інтера” вона все поривалася говорити про велику політику, а вони все прискіпувалися до маєтку, який вона ось уже п’ять літ орендує, не сплачуючи за нього ні копійки. Що теж не мало б дивувати – бо обійстя за 5 мільйонів доларів, як розкопали ті ж акули пера, начебто належить родичці Юлії Володимирівни: що ж вона, справді, гроші братиме з небоги? А за що тоді наша красуня вдягатиметься? Адже, як підрахували ті ж в’їдливі журналюги, навіть мінімальна вартість нарядів леді Ю щонайменше у півтора рази перевищує задекларовані річні доходи її сім’ї.
Добре, що про ставлення до свободи слова ніхто її не запитав. А коли б запитали, то Юлія Володимирівна, без сумніву, теж би гарантувала. Бо, щоб наздогнати і обігнати Януковича, їй зараз необхідна підтримка всіх. Всіх, хто голосував не за нього. І тому вона всім обіцяє все.
 Насамперед, активно проголошує готовність тісно співпрацювати після виборів з Тігіпком, Яценюком і Гриценком. І, хоч кожен з них однозначно  заявив, що не підтримує жодного з фаворитів, Юлія Володимирівна апелює не  безпосередньо до них (особливо обпікшись із Тігіпком), а до їхніх виборців.
 По-друге, підкреслює відданість цінностям, особливо важливим для симпатиків Ющенка, Тягнибока, Костенка: українська незалежність, єдина державна мова, український погляд на національну історію. Тому День Соборності України Прем’єр-Міністр провела у Львові, а 29 січня  разом із Президентом віддала данину пам’яті героям Крут. Причому питома вага західноукраїнського електорату в імовірному успіху Юлії Володимирівни настільки значна, що вона, навіть ризикуючи електоральними здобутками на сході та півдні, декларує прихильність і до дражливих сторінок української історії: “Якби я жила в 1918-1919 роках, то була б у лавах січових стрільців”. Щоправда, чіткої артикуляції щодо ставлення до ОУН-УПА уникає, наголошуючи на необхідності вивчати справжню історію нації.
По-третє, у “своїх” областях Тимошенко всіляко підкреслює лояльність щодо місцевого керівництва. Зокрема, начебто пообіцяла не чіпати губернаторів (котрі, як відомо, призначені Ющенком і, як теж плещуть лихі язики, вхопили облизня від Януковича). В кожному разі, під час “епідемічного” приїзду на Хмельниччину Юлія Володимирівна була підкреслено уважна до голови облдержадміністрації Івана Гавчука, який, подейкують, наразі активно працює на неї в 196-му виборчому окрузі.  21 січня на мітингу у Львові на її підтримку виступали голови обласних рад Вінниччини, Київщини, Житомирщини. 28 січня голова Хмельницької обласної ради Іван Гладуняк також заявив про підтримку Тимошенко. З деякими областями – Вінницькою, наприклад – Прем’єр-Міністр підписала договори з конкретними пунктами співпраці. Проте навряд чи суто економічні майбутні преференції спричинили такі публічні клятви вірності обласних керівників. Найвірогідніше, вони тим самим забезпечують собі політичне майбутнє в складі найбільш популярної на даний час у їхніх краях партії. Адже вибори місцевих органів самоврядування відбудуться вже 30 травня.

Кожному буде по вірі його?
Наразі майже дзеркально відтворюється 2004 рік. Чинний прем’єр роздає автомобілі та інші “подарунки  від влади”, відкриває медичні заклади та корпуси гідроелектростанцій. “Кандидат від опозиції” завзято критикує економічну політику уряду й малює світле майбутнє, податковий рай для малого й середнього бізнесу й інші блага рікою в країні із собою на чолі. І, хоч кожному сущому в цій країні відомо про плачевний стан економіки і зрозуміло, що для виконання наобіцяного потрібна бодай сотня річних бюджетів (а поки що немає жодного) – люди зіткнули лобами в другому турі саме цих двох кандидатів. Які вже керували державою, демонструючи всі свої якості й можливості. І команди яких не запропонують країні нічого нового – крім хіба що поглиблення пройденого.
Та в нашого народу вочевидь дуже коротка пам’ять і дивовижна, незбагненна віра в чудеса. Коли чуєш наразі звідусіль: “А Глоба говорив…” (і далі прізвище майбутнього українського президента), “а в святому писанії сказано…” (і далі теж його прізвище) – то всерйоз сумніваєшся, чи  в нас справді обов’язкова дванадцятирічна освіта і найбільше у світі університетів. Бо в святому писанії про українські вибори точно немає жодного слова, а Глоба й досі говорить, посилаючись на Юпітера у Сатурні і “восходящую Венеру в черной Луне”: “Итак, ясно одно: до последнего будет непонятно, кто победит”.
Але людям хочеться вірити, що не вони, а хтось – Глоба, який не знав навіть, що дружина його кинула, і на зорі своєї астрологічної кар’єри пророкував досі процвітання СРСР із Горбачовим на чолі,  чи якесь зовсім не про те писаніє – вже давно за них вирішили, хто наразі буде українським президентом. І так само хочеться вірити, що цей майбутній президент звідкись візьме для них купу всього (в розумінні доброго) і обов’язково дуже справедливо всім його роздасть. І гарантує свободу слова – попри те, що кожен із кандидатів поки що не демонстрував особливої до цієї свободи терпимості. І свободу майбутніх виборів (на яких його можуть не обрати, як цього разу Ющенка) з таким же, як тепер,  великим вибором справді достойних кандидатів – попри всім відому авторитарність характерів обох претендентів. І права людини (як чудово сказав на останньому ефірі у Шустера Янукович: “Я всегда буду на стороне народа, а не власти”; а хто ж тоді, коли він стане президентом, буде владою – Ганна Герман, чи що?) забезпечить теж.
І ніхто не хоче думати, де ж оце все візьметься – якщо наразі його немає, і немає жодних передумов до його виникнення негайно і в фантастичній, щоб усім вистачило,  кількості? Як зростатиме добробут кожного громадянина, якщо й далі мусять зростати багатства найбагатших – інакше нащо б вони вкладали мільйони у виборчі кампанії цих кандидатів? Якою буде ціна слова цих владців, якщо сьогодні з них лещатами не витягнеш правди про власне житло, майно, доходи? І яким буде життя народу, що безпричинно довіряє владі й абсолютно не вірить у себе?
Втім, щоб вірити в себе, треба себе поважати. А щоб себе поважати, треба не давати і не брати хабарів, не купувати оцінок, не обважувати покупців, не порушувати правил дорожнього руху,  не обдирати пацієнтів, не дурити дітей, не плювати у ліфті і зачиняти двері в під’їзді...  Треба починати з себе змінювати країну. Бо заслужена самоповага народжує віру в себе і впевненість у собі. Якщо таких людей багато – суспільство якісно змінюється, усвідомлює відповідальність за свої вчинки, за вибір у тому числі.  І тоді жодні вибори замість торжества демократії не перетворюва- тимуться на загрозу для неї – незважаючи на прізвище президента.