Березень. Початок. Весни?

Фото: Валерій Іванюк

З початком березня в Україні настала нова політична ера – президента Віктора Януковича

Свято. Жінки. Уряд.
Без жіночого свята нам і весна – не весна, хоч би як хто до нього, штучно створеного революціонерками і зведеного СРСРом у ранг офіційного підтвердження рівноправності жінки, не ставився. Бо наші жінки в своїй масі внаслідок відчайдушного їх розкріпачення радянською владою перетворилися на закабалені, без цілоденної праці яких сім’ї вочевидь не виживуть, істоти, в яких іноді ото лиш стільки й радості та квітів, що від колег-чоловіків на 8 Березня. Тож поки буде так, свято неминуче зберігатиметься в нашому державному календарі.
Ну й нехай собі буде, якщо ми вже так до нього звикли.
Звикати не можна до іншого: щоби до жінки ставилися в Україні як до людини другого сорту: на роботу брали останньою, з роботи звільняли першою, платили не як заробила, а скільки не шкода (бо власнику й начальнику шкода завжди). З одного боку, наче й смішно говорити про це в європейській державі, цілком емансипованій не лише останнім століттям, а й давніми українськими традиціями, коли на жінці, зазвичай грамотній і захищеній звичаєвим правом, трималася вся господа, поки чоловік десь там воював-козакував по запорожжях та задунаях. З іншого, останні події на вітчизняному олімпі не те слово насторожують. Бо ж не хтось, а сам новоспечений президент дозволив собі зневажливе ставлення до жінки: мовляв, місце її на кухні. І, хоч це наче стосувалось однієї конкретної жінки, яка допекла новообраному гаранту по саме нікуди, та сам факт такого дрімучого чоловічого шовінізму, немислимого в цивілізованій державі, мав би підняти на захист жіночих прав маси стурбованих її співплемінниць.
Натомість жінки ніби й не помітили образи, а «вітрина» Януковича, Ганна Герман, ще й від себе додала пару «теплих» слів на адресу Юлії Тимошенко (бо, ясна річ, «посил» гаранта стосувався саме її): так уже вона начебто дістала всю країну з президентом на чолі, що нехай би країна від неї справді відпочила. Жаль, щодо себе пані Ганя так не думає: гадає, либонь, що країна просто щаслива споглядати її і ще й вислуховувати. А що вдієш: на свою «кухню» – президентську адміністрацію – Віктор Янукович відправив найвідданіших і найнадійніших поплічниць: Ірину Акімову – кувати економічні реформи, Олену Лукаш – споруджувати правові редути, Ганну Герман – закривати ворожі журналістські амбразури і покривати патронові ляпи. Нікого з них при цьому не питаючи, хочуть вони до цієї плити чи не дуже. Хоч журналістам Герман таки поскаржилася: мені в парламенті краще, але де бос скаже, там і буду. А Лукаш узагалі лише місяць як народила, однак треба – то треба. (От, попри все, таки сприятлива демографічна політика у Верховній Раді, і депутатки туди потрапляють, може, й без політичного досвіду, зате в дуже навіть дітородному віці: у цьому скликанні, поки чоловіки-депутати без кінця-краю блокували трибуну, воювали з Луценком і надували повітряні кулі проти НАТО, жінки знай собі народжували: і Оробець, і Геращенко, а Лукаш то аж двох).
Мабуть, вибрав Янукович увесь жіночий ресурс партії Регіонів для своєї адміністрації – бо у призначеного ним Кабміну воістину «не жіноче обличчя». Це, до речі, дозволило українському уряду просто з пелюшок установити два рекорди: він суто чоловічий і практично найбільший у Європі – 29 осіб. Зазвичай у європейських країнах обходяться 16-18 міністрами; тільки в Італії, в уряді Берлусконі, їх 24, і ще в білоруського бацьки Лукашенка цілих 30 – але то разом із президією (до речі, щодо кількості замів, тобто віце-прем’єрів, Азарова випередив тільки Путін). Щоправда, українські урядовці ще планують додати до свого складу віце-прем’єра з євроінтеграції. Мусить же, справді, таки бути в нашому уряді щось європейське. Не жінок же, дійсно, туди для цього брати. Сказано ж: їхнє місце, поки не буде іншої височайшої вказівки, – на кухні.

Шевченко. Премія. Президент.
У березні знову вигулькнула ще одна болюча тема української політики – мовна. Хоч скільки вже можна її експлуатувати, щоразу витягуючи, як страшилку, коли тільки хочеться політикам позбиткуватися з народу, протиставляючи одну його частину іншій. Проте чинний президент добре засвоїв безвідмовну ефективність мовного питання, яке може бути хоч цяцькою, хоч зброєю, а хоч нагородою: дивлячись перед чиїм носом нею махати.
Тож 5 березня, під час офіційного візиту до Москви, Віктор Федорович не втомлювався повторювати свої передвиборні тези щодо вільного розвитку російської мови в Україні. Кажуть, обмін взаємними люб’язностями щодо мовного питання зайшов так далеко, що російські очільники пообіцяли навіть українські телевізійні програми дозволити в Росії. До речі, аж дивно, що на тлі особливої стурбованості з боку Росії правами всіх без винятку російськомовних громадян в Україні там, у північних сусідів, де живе найбільша українська діаспора, нічогісінько не робиться щодо забезпечення її національних прав. Натомість у західної сусідки, Польщі, є для українців і школи, і церкви, і теле- й радіопрограми, газети, журнали тощо.
Словом, високі державні мужі двох держав розійшлися після першої зустрічі з почуттям глибокого взаємного задоволення. І, можливо, воно тривало б досить довго, якби тут-таки, 9 березня, не підоспів день народження Тараса Григоровича Шевченка. І – тут уже Ганні Герман спасибі – чи не вперше в своєму житті Віктор Янукович поїхав до Канева, на Тарасову гору: вручати Шевченківські премії лауреатам. І, надихнувшись, либонь, чи теж не вперше прочитаним уголос Шевченковим віршем, Віктор Федорович сказав, як відрізав: тільки українська мова може бути державною в Україні.
Скільки громів негайно загриміло з Москви! Так наче в Росії оголосили державною китайську. Голова російської Державної Думи Борис Гризлов надіслав гнівну телеграму: як же це так – знову принижуватимуться права російськомовного населення в Україні?! Вже аж незручно, їй-право: бо, якщо права російськомовних в Україні принижені – то що тоді називати політикою безвідмовного, безумовного і повсюдного сприяння розвитку мови? Адже саме ця політика щодо російської панує в Україні – а господиня, українська, і в ранзі державної тулиться, як бідна родичка, по кутках власної хати.
(Закінчення. Початок на 1-й стор.).
Сатисфакцією для «старшого брата» могло стати хіба що обрання нового українського Кабміну, верхівка якого або не володіє українською мовою, або не розмовляє нею, або й принципово її не визнає. Що й казати, «видно пана по халявах».
Добре хоч те, що новий президент підтвердив у Каневі імідж «міцного господарника», наказавши привести до ладу і готель, і музей: адже наступного року – 150-річчя з дня смерті Кобзаря, а 2014 – 200 років з дня народження видатного сина України. Досвідчений номенклатурник, Віктор Федорович підтвердив серйозність своїх розпоряджень негайними звільненнями: черкаського губернатора – «за недбале ставлення до святині», і директора канівського музею – власне, за те ж.
А от те, що й без того символічну суму Шевченківської премії ще скоротили – з торішніх 160 до 130 тисяч гривень, – ганебно. Все ж таки – найпочесніша премія, єдина державна відзнака для митців, котрі в своїй країні аж ніяк не можуть стати заможними людьми. І не тому, що талантом не вийшли. Просто – не в пошані у нас ні українська книжка, ні національний театр. Та й узагалі своє, українське, не в пошані. Бо моду на все диктують в Україні влада й «грошові мішки». А вони у нас суцільно російськомовні і російськолюбні. Становище не виправила навіть минула, все ж таки українська, влада. Та вона вплинула хіба що на відвідуваність показів мод українських дизайнерів. До решти за сварками руки не дійшли…

Депутати. Конституція. Суспільство.
Та апофеозом першої половини березня, звісно, було призначення нового Кабміну. Прямих і швидких конституційних шляхів для цього не було, тож Янукович, не церемонячись, узяв на себе відповідальність за всі неконституційні кроки, зроблені для форсованого досягнення омріяної мети: всю владу – в одні руки. Тобто, пардон: усе – для негайного порятунку держави!
Рятувати її він доручив депутатській більшості у Верховній Раді, сформованій хоч і всупереч Конституції, зате із суто героїчними намірами негайно приступити до боротьби за народне благо. Передовим загоном у цій боротьбі, ясна річ, покликаний стати Кабмін, теж негайно обраний із добре перевірених людей. Більшість з них уже довели свою відданість народу, довгий час працюючи з Віктором Януковичем чи то в донецькій держадміністрації, чи в партії, чи в уряді. Трьома підсобив активний учасник нової коаліції, Голова Верховної Ради Володимир Литвин, що наразі з явним задово- ленням на всіх високих нарадах займає місце ліворуч від президента – так би мовити, біля серця. Ще двох порадили комуністи, злившись в одній коаліції з непримиренним класовим ворогом – капіталістами.
І навряд чи їхні представники відчуватимуть дискомфорт в уряді, де багатство – не порок, а норма. Чого тільки варті декларації віце-прем’єрів Андрія Клюєва, Бориса Колесникова, Сергія Тігіпка, голови СБУ Валерія Хорошковського: на банківських рахунках – від 8 до 208 мільйонів гривень, у приватній власності – квартири від 500 до 1000 квадратних метрів, на приватних земельних територіях під Києвом від 9 до 96 гектарів – палаци від 2 310 до 9 806 квадратних метрів, а в гаражах – цілі автопарки найпрестижніших марок автомобілів. Саме ці люди, либонь, «ділитимуться з бідними», виводячи Україну з кризи, як пообіцяв прем’єр-міністр Азаров, «не за рахунок незаможних людей».
А за чий, цікаво? Газотранспортної системи? Українських надр? Перегляду термінів перебування російського чорноморського флоту на території Криму? Чи ще якихось таємних домовленостей, про які суспільство дізнаватиметься тільки за фактом?
Запитуймо про це зараз. Завтра буде пізно.

Підтримай сайт