Ірина Сапарова: «Якщо будемо жити так, як скіфські племена, зникнемо як нація»

До того ж, там можна не просто відпочити в повному розумінні цього слова, а й збагатити свої знання з історії унікальною інформацією, поспілкувавшись з господинею «Раю» Іриною Сапаровою.
– У цього краю дуже цікава історія, – розповідає Ірина Миколаївна. – Це ми з чоловіком Сергієм уже пізніше дослідили. Років вісім тому ми вперше приїхали сюди, в Сатанів, відпочивати і закохалися в цей край. Адже тоді, коли я їхала, вже була підготовлена до того, що це мій рідний край, тому сприймала все якось по-особливому.
– Ви родом з Хмельниччини?
– Так, мої корені тягнуться саме з Поділля, хоча я все життя прожила на сході України. Наш рід увесь з Поділля: бабуся жила у Кам’янці-Подільському і коли їй було шістнадцять років, всю сім’ю розстріляли, вона залишилася одна. Тоді її пожалів солдат Радянської армії, майбутній мій дідусь, який там служив. Він забрав її з собою і з того часу вони не поверталися до Кам’янця. Родичі мого батька з Проскурова. Прізвище наше по-батькові, насправді було Степанко, але довелося змінити його на Степанков – так було легше в ті часи вижити. Вже під цим прізвищем став відомим мій двоюрідний брат, Костянтин Степанков. До речі Ада Роговцева – це відповідно, моя невістка.
– Мабуть, це голос крові…  
– Однозначно. Тому я вирішила купити тут будинок. Ми з сім’єю приїздили тільки літом, на короткий термін. Згодом, я почала замислюватися: а що буде далі? Похоронна діяльність, вона накладає негативний відбиток на людину, на її характер і відношення до життя загалом. (Ірина Сапарова п'ятнадцять років працювала у сфері похоронних послуг у м. Маріуполі – авт.) Тоді мені захотілося «вийти» на пенсію і жити для душі. Років три хатина пусткою стояла. А потім діти наполягли на «окультуренні» будиночку і почали виділяти для цього кошти. Спочатку до нас приїздили друзі, потім друзі друзів і ми вже не могли всіх приймати просто в гості. Тому минулого року я оформилася як приватний підприємець, і ми з чоловіком вирішили зродити щось на кшталт туристичної бази. Згодом, через величезну любов до цього краю, якось сама по собі виникла ідея створити на базі села центр культури древніх слов’ян-язичників, які жили тут 11 століть. Підкреслю, що ми християни, але язичництво – невід’ємна частина історії цього краю.
– Що ви вже встигли дослідити чи дізнатися нового для себе?
– Ми спочатку вивчали історію за матеріалами відомих дослідників. Медобори ж, насправді, відкрили два великих археологи Ірина Русанова і Борис Тимощук, які в результаті всіх досліджень і розкопок, одружилися. Серйозно досліджувати історію краю ми почали, коли прочитали їхню книгу «Язичницькі святині древніх слов’ян». Вони описують, що залишається невідомим той факт, як існували древні слов’яни в період коли тут жили скіфські племена. В багатьох історичних дослідженнях я читала, що Медобори взагалі не використовувалися як захисні споруди. Потім ще одним відкриттям для нас було гора Богит, яка стоїть на кордоні Тернопільської та Хмельницької областей. Її висота 417 метрів над рівнем моря. З ІХ по ХVII ст. вона була центром Слов’янського культового комплексу в Медоборах. Вперше Богит дослідив археолог Адам Кіркор у кінці ХІХ століття. А ось те, що Богит справді був одним з потужних центрів слов’янської віри після запровадження християнства на Русі, було доведено експедицією 1984 року під керівництвом саме Русанової та Тимощука, а ще Марини Ягодинської. Недалеко від Богита в ріці Збруч у 1848 році знайшли так званого Збручанського Світовита, точна копія якого височіє при вході у нашу садибу, з правого боку.
– Ваша садиба повністю збудована і оформлена у стилі помешкань древніх слов’ян. Як реагують і ставляться до цього туристи?
– Люди, які в нас відпочивають, цікавляться, але ставляться неоднозначно, бо їм все це невідоме. Якби люди хоч трохи знали історію цих місць, то потік туристів сюди збільшився б у кілька разів. А так, люди приїжджають і бачать просто хащі, гори, річку. А те, що на цьому маленькому відрізку в дванадцять кілометрів на узбережжі Збруча, стояло двадцять п’ять городищ і п’ять міст – ніхто не знає. Тут на кожному місці якісь капища, різні джерела. Одні тільки Іванківці чого варті! Тут же язичники лікували людей із семи джерел! Колись в селі мешкав такий лікар Кац. Подейкують, що він прожив 126 років завдяки воді. В ті часи, коли він жив, люди казали «якщо Кац не вилікує, то вже ніхто не вилікує». А взагалі, мене вражає реакція місцевих людей – їм абсолютно байдуже до історії, до того, що там відбувалося в минулому. Свою країну потрібно любити не на словах.
– Ви вже перші кроки для цього зробили? Які вони?
– Ми нещодавно запропонували керівництву національного парку «Медобори»: давайте зробимо в заповіднику окремий екскурсійний маршрут для обмеженого кола людей. Для тих, хто насправді цікавиться історією. Не потрібно «кидати бісер перед свинями». Бо ті компанії, які приїздять туди, руйнують все навколо, в них одна мета – напитися, а до історії їм байдуже. Іноді ми зустрічаємося з такими випадками, яких взагалі не може бути на території заповідника, як от вилов риби на електровудочки. Потрібно розуміти, що це не просто ліс, а заповідник і обов’язково має бути людина, яка зорієнтує туристів чи екскурсовода – куди можна йти, а куди ні. Та й екскурсоводи не розповідають тієї інформації, яка є насправді, вони, в основному, акцентують увагу на джерелах краси, кількох пам’ятках і все. А тут така історія насичена, що для того, щоб її розповісти, потрібно проводити цілий комплекс екскурсій, а не одну. Цей край потрібно любити по-справжньому і відчувати його. В перші роки, коли ми тільки тут оселилися, ми проходили в кожній екскурсії по 12-15 кілометрів, все досліджували, вивчали і тепер Ягодинська менше знає, ніж ми з чоловіком.
– Що вам не вистачає для того, щоб повністю реалізувати свої мрії?
– Якби в мене були якісь відповідні повноваження, то я б зробила в Кренцилові садибу у древньослов’янському стилі. Оформила би туристичний маршрут, зробила би там кінний двір. Завдяки таким маршрутам збереглася би пам'ять про наших предків, історична цінність, та й у заповідника «Медобори» були б якісь кошти від проведення екскурсій, а так – все нищиться і руйнується. Найбільше ж нам хочеться відродити інтерес до нашого краю. Плануємо вибудувати свою садибу повністю у старослов’янському стилі, звести башту. Всі ці задуми, ми вже спроектували на папері, залишилося тільки втілити все це або в камені, або в дереві. Я погоджуюся з думкою дослідників, що скіфи вимерли тільки тому, що були такі кліматичні умови і постійні загарбницькі війни, які спустошили ці місця, а ще – ніхто не хотів осідати тут серйозно і працювати по-справжньому. Знаєте, я думаю, якщо ми будемо так жити, як більшість живе сьогодні, ми теж скоро вимремо як нація. Тому не потрібно чекати чогось особливого чи допомоги від когось. Треба починати з себе.